Історія виникнення та мета ООН
Андрій Мартинов: Ідея створення універсальної міжнародної організації, яка б відповідала за безпеку, з’явилася ще наприкінці Першої світової війни. За її підсумками тодішній президент США Вудро Вільсон запропонував створити Лігу Націй. Організація мала забезпечувати ліберальний порядок у світі. У ті часи була поширена ідея Вільсона, що демократії між собою не воюють. Ліга Націй була створена без участі США, і діяла не дуже успішно. Чимало аналітиків згодні в тому, що саме провал організації, її нездатність вирішувати проблеми безпеки в тодішньому світі, спричинили те, що Веймарська республіка і Радянська Росія хотіли переглянути порядки Версальсько-Вашингтонської системи мирних договорів, яка утворилася за підсумками Першої світової війни.
Світ рухався до Другої світової війни. Після 22 червня 1941 р., коли машина Вермахту рушила далі на Схід, стало зрозуміло насамперед у Вашингтоні та Лондоні, що треба з цим щось робити. У серпні 1941 р. зустрілися тодішній британський прем’єр-міністр Вінстон Черчилль та Президент Сполучених Штатів Америки Франклін Рузвельт. Наслідком їхніх переговорів стало підписання Атлантичної хартії – правового підґрунтя для подальшого створення ООН. Атлантична хартія апелювала до демократичних цінностей, декларувала готовність долучення до США й Великої Британії всіх країн, які згодні боротися з нацистською Німеччиною, фашистською Італією та мілітаристською Японією.
1 січня 1942 р. 26 країн підписали Декларацію Об’єднаних Націй. На заміну Лізі Націй мала прийти нова універсальна міжнародна організація, яка повинна була виробити чіткіші правила гри та убезпечити людство від повтору трагедії Другої світової війни. Відбувалась ретельна дипломатична робота над створенням статуту майбутньої організації.
У лютому 1945 р. на Ялтинській конференції вперше було погоджено, що ключовим органом майбутньої організації повинна бути Рада Безпеки, і провідні держави (СРСР, Велика Британія, США, Китай) мали відповідати за післявоєнний устрій.
УРСР ― співзасновниця ООН
Андрій Мартинов: У дискусіях на Ялтинській конференції Велика Британія наполягала, щоб усі її домініони стали співзасновниками ООН. Йосип Сталін у свою чергу запропонував, щоб такого статусу набули всі радянські республіки. Врешті зійшлися на тому, що лише Українська та Білоруська Радянські Соціалістичні Республіки стануть співзасновницями ООН. Інтерес Йосипа Сталіна був зрозумілий, він хотів математично збільшити кількість голосів, які були підконтрольні СРСР в Генеральній Асамблеї ООН. Гострим питанням, що обговорювали на Ялтинській конференції, було питання права вето. Йосип Сталін погрожував, що якщо за СРСР воно не буде закріплено, то СРСР відмовиться від участі у створенні ООН. Зрештою, вирішили надати право вето таким країнам: США, СРСР, Великій Британії, Китаю, а згодом і Франції. Положення було закріплено в статуті ООН.
У лютому 1944 р. було вирішено створити Міністерства закордонних справ для Радянських Білорусі та України. Головним їхнім завданням було представництво цих радянських республік у структурах ООН. Ні в кого не було ілюзій, що УРСР чи БРСР можуть проводити окремий незалежний від СРСР зовнішньополітичний курс. 24 жовтня 1945 р. статут ООН було ратифіковано. Ліга Націй остаточно передала свої повноваження новій організації, відтепер усі ключові рішення щодо безпеки й миру мала ухвалювати Рада Безпеки ООН.
Діяльність УРСР в ООН
Андрій Мартинов: Україна досить швидко в Східній Європі здобула право бути непостійним членом Ради Безпеки ООН в період 1947―1948-х рр. УРСР тоді взяла участь у вирішення двох ключових проблем. Один із представників української делегації в ООН Василь Тарасенко головував під час ухвалення рішення про створення Держави Ізраїль. Помітний вплив УРСР внесла як посередник під час проведення переговорів щодо укладення домовленостей між Нідерландами та Індонезією і здобуття незалежності Індонезією.
Цікавим для УРСР був період 1970―80-х рр., тоді у структурах ООН сформувалася плеяда наших відомих дипломатів ― Геннадій Удовенко, Анатолій Зленко, Борис Тарасюк, Костянтин Грищенко. Вони пройшли школу ООН, наші місії працювали в Нью-Йорку й набули там дипломатичного досвіду.
1970―80-ті рр. ― були часи регіональних конфліктів, квазігібридних війн, які СРСР і США вели між собою, та ж В’єтнамська війна, наприклад. ООН не могла ухвалити рішення щодо припинення війни в Індокитаї, переживала кризу, стала не дієвим інструментом, ідеологічним майданчиком, на якому великі держави соціалістичного й капіталістичного табору вели між собою нескінченні ідеологічні дискусії.
Україна й ООН
Андрій Мартинов: Після 1991 р. Україна активно долучилася до миротворчої діяльності ООН. Фактично до 2014 р., допоки наші Збройні Сили не стали потрібні для відбиття російської агресії, українські миротворці брали участь в понад 16 міжнародних миротворчих операціях. Найбільш відомою є операція на території колишньої Югославії. Українські миротворчі контингенти були представлені в багатьох миротворчих операціях ООН на тому ж африканському континенті. Коли Україна ще не мала своїх дипломатичних представництв в більшості африканських країн, про наших військових миротворців в Африці вже дуже добре знали й добре відгукувалися.
Найбільшої ознакою кризи ООН стали події, які розгорталися після 2014 р. коли Російська Федерація, лише за період 2014–2015 рр., понад 50 разів накладала вето на проєкти резолюції Ради Безпеки ООН щодо припинення російської гібридної агресії проти України. Запеклі бойові дії в Іловайську, Дебальцеве, підписання "мінських угод" ― все це досить жваво обговорювалося в Раді Безпеки ООН, і Російська Федерація використовувала неодноразово право вето, щоб заблокувати прийняття рішень із засудженням її позиції в питанні агресії щодо України.
Безкінечні дебати стосовно того, що робити з реформуванням ООН, на жаль, тривають і є ознакою її кризи. Зараз аналітики дійшли висновку, що організація навіть після розпаду СРСР, особливо на початку XXI ст., знову перетворилася в ідеологічний інструмент протистояння Російської Федерація та Сполучених Штатів Америки. У 1991 р. ніхто не міг передбачити, що відносини РФ і США будуть настільки напруженими, які вони стали після приходу до влади Володимира Путіна. А визнання Російської Федерації монопольною правонаступницею СРСР і надання їй статусу постійного члена Ради Безпеки матиме такі негативні наслідки для сучасної світової системи безпеки.
Фото: Reuters
