"Спокійна сила" ― своєрідний девіз Євгена Марчука на піку його політичної кар’єри у другій половині 1990-х років.
Він народився 28 січня 1941 у селі Долинівка, Гайворонського району, тоді Одеської (нині Кіровоградської) області. Він був прем’єр-міністром України у 1995 – 1996 роках. З листопада 2018 року до травня 2019 – очолював українську делегацію у Тристоронній контактній групі з мирного врегулювання у Донецькій і Луганській областях.
Батьки Євгена Марчука все життя пропрацювали у колгоспі. А сам Євген Марчук був філологом, його спеціальність – вчитель української мови і літератури. Закінчив Кіровоградський педінститут. Однак з 1963 року, одразу після завершення інституту, він став працювати у Комітету державної безпеки (КДБ), відомого ще за російською абревіатурою - КГБ.
Євген Марчук працював в обласних управліннях КДБ, у центральному апараті. Перед розпадом СРСР був першим заступником голови КДБ Української радянської соціалістичної республіки. У його біографії також - робота в 5-му управлінні КДБ, яке займалося переслідуванням дисидентів. Діяльність Євгена Марчука у цей період суперечлива і мало відома.
В 1991 році, ще до проголошення незалежності України був призначений Державним міністром з питань оборони, національної безпеки і надзвичайних ситуацій Української радянської СРСР. А після проголошення незалежності Євген Марчук став першим головою Служби безпеки України.
Про це згадує Генерал армії України, колишній керівник Служби зовнішньої розвідки Микола Маломуж:
"У нього було інноваційне бачення розвитку безпекових органів. Він стояв у витоків створення Служби безпеки України: написання проекту закону і подача його в парламент через депутатський корпус, формування структури нової служби, де передбачалася і контррозвідувальна і розвідувальна діяльність, боротьба з організованою злочинністю. Був одним з учасників протидії сепаратизму Криму у 1994-1995 роках. Ми тоді співпрацювали: я від Служби безпеки керував цим процесом, а він ― від Кабінету міністрів. Нам тоді вдалося не допустити анексії Криму, хоча там вже організовували референдум. Ми провели спеціальну операцію, де Євген Кирилович був координатором від Кабміну. Ми продовжували співпрацю і в період, коли він був секретарем РНБО, а я ― керівником зовнішньої розвідки. Він також був радником президента з безпекових питань, розробляв стратегічні напрямки координації безпекових і правоохоронних органів. Він завжди мав стратегічне бачення як керівник Служби безпеки України, як прем’єр-міністр, як секретар Ради національної безпеки та оборони, у всіх напрямках він бачив перспективи розвитку України, як гармонізувати економічний, безпековий напрямок, щоб держава була сильною. У нього постійно були плани, хоча може й не все вдалося. У нього були такі позитивні якості, як глибоке розуміння ситуації, професіоналізм, людяність, високий рівень розуміння людей. Він завжди був виваженим, розумним, поміркованим. Він ніколи не робив різких дій щодо своїх підлеглих, ніколи не піддавався на провокації, які б сприяли дисбалансу суспільства, у колективі завжди проводив пошук компромісу, якщо з’являлися протиріччя."
Про дивовижні риси Євгена Кириловича згадує народний депутат України багатьох скликань Тарас Стецьків:
"Коли його призначили прем’єр-міністром, вже виникла криза у Криму і за його безпосереднього керівництва було знешкоджено проросійський шабаш на чолі з Мєшковим, тоді ми вже працювали досить тісно. Я пам’ятаю, що коли був одним з керівників парламентської групи реформи і прем’єр-міністр регулярно збирав нас у себе, щоб обговорювати різні законопроекти. З 1996 року ми вже достатньо близько були знайомі, я був значно молодшим, тому набирався у нього виваженості, мудрості, знань, бо в сфері, де він був професіоналом, я мало що розумів, адже був гуманітарієм. Він завжди справляв враження поміркованої і розумної людини, зокрема під час президентської кампанії 1999 року, де була так звана "канівська четвірка"."
До уряду на посаду віцепрем’єра він повернувся в 1994 році. Тодішній президент Леонід Кравчук призначив його до кабінету Віталія Масоли між першим і другим туром президентських виборів. На виборах тоді переміг Леонід Кучма. Саме він восени спочатку призначив Євгена Марчука першим віцепрем’єром, а в 1995 році прем’єр-міністром, в день підписання Конституційної угоди – тимчасової малої Конституції, яка діяла до ухвалення 28 червня 1996 року нової української Конституції.
Події того періоду згадує Віктор Ягун, генерал-майор і заступник голови СБУ у 2014 – 2015 , який тільки прийшов працювати в СБУ в той час, коли Євген Марчук її очолював:
"Попри всі моменти мого суспільного життя, адже ще до служби я був досить активною людиною в молодіжному середовищі, брав участь в антирадянському русі, був членом Української Гельсінської спілки, був у студентському братстві, тому, знаючи, що ця людина перебувала у той час на посаді у Державному комітеті, міг якось суб’єктивно до нього ставитися. Однак добре, що він був на тому місці у той період, коли йшли перемовини щодо розділення Чорноморського флоту і готувалися документи з контактами Російської Федерації. Я вивчав це питання, читав його матеріали і бачив як людина захищала кожну букву цього документа, не відступила від думки, що Україні потрібно мати свій флот і в жодному разі не потрібно поступатися тим діям, які робила Російська Федерація."
Фактично Євген Марчук керував урядом як перший віцепрем’єр-міністр і виконувач обов’язків прем’єра з березня 1995 року – після відставки Масола. Але відносини Марчука з Кучмою зіпсувалися досить швидко і в травні 1996 року він був звільнений з унікальним формулюванням – за створення власного політичного іміджу.
Колишній міністр закордонних України Володимир Огризко згадує про жорсткість позиції Євгена Марчука у переговорах з Росією:
"Людина, яка відстоює національні інтереси і бореться за них ― не може не бути державником. Пам’ятаю той складний період укладання з Росією так званого "Великого договору" про дружбу і співробітництво, в якому вперше були сформульовані положення про територіальну цілісність, він був дуже надзвичайно напруженими. Я знаю, що Євген Кирилович був одним з діячів того часу на політичному Олімпі України, які прагнули укладання саме такого договору. Він так само дуже критично ставився до намагання Російської Федерації назавжди залишити Чорноморський флот на території України. Він виступав за те, щоб флот перебував на нашій території не більше 10 років. Є приклади, коли він як політик розумів, звідки йде загроза і робив все від нього залежне, щоб її зменшити. Звичайно, не все вдається зробити з того, що плануєш і про що мрієш, не все в одних руках знаходиться. Однак це свідчить про позицію людини, а вона у Марчука завжди була проукраїнською."
В 1998 році Євген Кирилович був обраний до Верховної Ради з як другий номер списку СДПУ(о) (першим номером був Леонід Кравчук, а Віктор Медведчук – четвертим). Формально він навіть очолив фракцію партії у Раді 3-го скликання. Але його політичні відносини з есдеками швидко припинилися.
Євген Марчук явно прагнув об’єднати навколо себе противників президента Леоніда Кучми, а це розходилося з прагненнями ватажків СДПУ(о).
В 1999 році Євген Марчук балотувався у президенти, входив до так званої "канівської четвірки" – своєрідного об’єднання чотирьох кандидатів у президенти, які виступили проти Леонідам Кучми: Олександра Ткаченка, Олександра Мороза, самого Євгена Марчука і відомого тоді черкаського мера Володимир Олійника (останній набагато пізніше уславився завдяки активній підтримці президента Віктора Януковича і після Революції Гідності втік до Росії). Саме Євген Марчук був попередньо визначений як єдиний кандидат у президенти від "канівської четвірки", але домовленості не були реалізовані, зокрема Олександр Мороз відмовився зніматися з виборів.
У першому турі виборів 31 жовтня 1999 року Євген Марчук здобув трохи більше 8-ми відсотків голосів – це було п’яте місце після Леоніда Кучми, лідера комуністів Петра Симоненка, лідера соціалістів Олександра Мороза і прогресивної соціалістки Наталі Вітренко. Між першим і другим туром президентських виборів президент Леонід Кучма призначив Євген Марчука секретарем Ради нацбезпеки і оборони в обмін на підтримку Марчуком Леоніда Кучми у другому турі виборів проти лідера комуністів Петра Симоненка. Нагадаємо, у другому турі тоді вдруге поспіль переміг Леонід Кучма.
У 2003 – 2004 роках Євген Марчук був Міністром оборони в першому кабінеті Віктора Януковича. Саме в цей час трапився серйозний територіальний конфлікт з Росією – через острів Тузла в Керченській протоці. Він розповідав, що тоді "з великими труднощами" українській владі вдалося не допустити "гарячого розвитку цієї авантюри".
Образ такого собі носія "Спокійної сили" Євген Марчук активно експлуатував на піку своєї політичної кар’єри у другій половині 1990-х років. Однак, далеко не всі були у захоплені від постаті Євгена Марчука. Йому пригадували багаторічну роботу в КДБ на користь комуністичного режиму. Ще в 1995 році, коли Марчук очолив уряд в "Народній газеті" вийшла замітка підписана групою осіб, в якій ці особи висловили протест його призначенню прем’єром в самостійній Україні.
Проте деякі дисиденти вже у часи незалежності твердили, що Євген Марчук врятував їх від заслання. Він сам це підтверджував і розповідав, що його ставлення до цих людей сформувалося після того, як він вивчив архіви КДБ про національно-визвольний рух і особисто спілкувався із дисидентами.
Свою думку висловив генерал-лейтенант і ветеран зовнішньої розвідки Василь Богдан:
"Зрозуміло, що Євген Кирилович ― це людина епохи. Його життєвий та професійний шляхи непрості, інколи, можливо, навіть суперечливі. Дехто закидав йому службу в Комітеті державної безпеки, мовляв, це імперська структура, але своїм власним прикладом він довів, що професіонали, які працювали в системі органів державної безпеки за Радянського Союзу, які дали присягу на вірність українській державі, вони чесно і самовіддано їй служили і створили гарний фундамент, який все ж дозволив існувати 30 років незалежній Україні, попри всі дії зовнішніх і внутрішніх ворогів. Я спілкувався з Євгеном Кириловичем і можу сказати, що він постійно працював над собою у плані самоосвіти, тобто не лише в контексті підвищення свого професійного рівня, а й у питаннях вивчення української історії, культури, літератури, поезії, економіки, фінансів і, звичайно, щодо проблем державної безпеки, оборони. Ті розмови, які точилися та й нині продовжують точитися, що повинна була бути проведена суцільна люстрація контингенту, який працював в органах державної безпеки СРСР ― неефективна і недоречна, через таких людей як Євген Кирилович. Коли формувався апарат і керівництво Служби безпеки України, тоді дисиденти теж виступали з ініціативою, що той контингент колишнього КДБ, який готовий самовіддано служити незалежній Україні, треба залучати до роботи. І ми бачимо користь від такого підходу. Тоді молода українська держава у повній мірі використала досвід таких людей, щоб розбудовувати всі сфери життєдіяльності країни."
У березні 1994 року Євген Марчук отримав найвище звання – Генерал армії України.
З посади міністра оборони України Євген Марчук був звільнений 23 вересня 2004 року. Причиною називали незадовільний стан із збереженням боєприпасів - саме за його керівництва Міноборони у Мелітополі сталися страшні вибухи. А також незадовільне виконання доручення президента про демілітаризацію та розвиток Балаклавської бухти в Севастополі. Однак сам Марчук вважав свою відставку дуже поспішною, в якій багато що виглядало "непристойно".
Крім того, відставка Марчука фактично за місяць до президентських виборів 31 жовтня того ж року, на яких мали зійтися в епічній битві чинний на ту мить прем’єр-міністр Віктор Янукович і колишній прем’єр-міністр Віктор Ющенко. І таке раптове звільнення Марчука з вкрай важливої посади не пройшло непоміченим. Далі були фальсифікація виборів і Помаранчева революція. Вже за часів президента Віктора Ющенка Євген Марчук певний час був його позаштатним радником.
Про погляди Євгена Марчука на стан України і питання міжнародної безпеки згадує народний депутат України багатьох скликань Тарас Стецьків:
"Останній мій найбільш емоційний спогад, коли ми спільними зусиллями з Марчуком, Горбуліним, Щербаком готували безпековий форум, який відбувся у Львові в 2010 році. Там ми зібрали майже 100 експертів, політиків і громадських діячів з країн Європи, Сполучених Штатів Америки та навіть з Китаю. Тоді у Євгена Кириловича була основна доповідь, яку ми напередодні обговорювали у Львові, він запитував у нас окремі поради стосовно того, на чому варто наголосити. Такі події сформували в мені образ Євгена Марчука як людини винятково компетентної, виваженої і державної. Я не пам’ятаю випадків, щоб він зірвався на якусь емоційну суперечку чи крик, він намагався завжди вгамовувати емоції та конфлікти. Це мене завжди вражало, як можна мати таку витримку. Вже під час форуму було сказано, що Україна є ключовим елементом трансєвропейської системи безпеки, тоді вказували на потенційні загрози, які можуть іти від Російської Федерації, від зростаючих апетитів Путіна. Там була сформульована думка про те, що якщо Україна не стане ключовим елементом трансконтинентальної європейсько-азіатської системи безпеки, то Європу з Азією, та й весь світ можуть чекати дуже сильні пертурбації аж до серії військових конфліктів. Практика показала, що це було недалеко від істини."
Наприкінці грудня 2014 року, за президентства Петра Порошенка, він очолив Міжнародний секретаріат з безпеки та цивільної співпраці між Україною та НАТО. В 2015 році, вже після початку російсько-української війни, Євген Марчук представляв Україну у підгрупі з питань безпеки у Тристоронній контактній групі, а пізніше кілька місяців очолював українську делегацію у ТКГ – між першим у другим періодом перебування Леонід Кучми на чолі української делегації і в період президентських виборів 2019 року.
Своїми спогадами про зустріч з Євгеном Марчуком ділиться Віктор Ягун, генерал-майор і заступник голови СБУ у 2014 – 2015:
"Євген Кирилович, коли я прийшов у Службу безпеки, вже був її головою. У зв'язку з чим зрозуміло, де був я, а де був він. Перша особиста зустріч, коли ми один на один спілкувалися, це був 2014 рік. Він як радник тодішнього голови Служби безпеки Валентина Наливайченка готував матеріали для доповіді керівництву держави і треба було проконсультуватися з питань захисту інформаційного простору і протидії інформаційно-психологічному впливу. Я підійшов до нього в кабінет, будучи на відповідних високих посадах, і ми спілкувалися десь більше години. Він ставив питання, я відповідав, і ми ось так познайомилися. А потім вже в наступні роки ми більше спілкувалися на наукових конференціях, на семінарах. Тобто не стільки по службі, скільки в громадському секторі або в експертному середовищі, як кажуть зараз. Переписувалися у фейсбуці, так контактували.
Я просто пам’ятаю ту першу зустріч. Я й так знав, що він людина високоінтелектуальна, але тоді мене вразило, наскільки людина, яка, можливо, за своїм віком не дуже розуміється на якихось високих технологіях і як це все працює, настільки він все це схоплював зі слова і ставив такі уточнюючі питання, що мене вразило, наскільки людина може справді орієнтуватися і готуватися так ретельно до якихось незначних доповідей".
Також про спілкування з Євгеном Кириловичем розповідає колишній міністр закордонних справ Володимир Огризко:
"Ми останні роки спілкувалися у рамках того проекту, який я маю честь очолювати — Центру дослідження Росії, де ми багато спілкувалися про те, що чекати від цієї країни, як вибудовувати наші відносини, і я йому дуже вдячний за його бачення, за те, що він в собі виносив і за його величезний політичний досвід. Це була громадська діяльність. Це не були офіційні відносини. Але це було на межі особистісного і політичного. І мені приємно, що наші погляди в ключових питаннях державотворення, захисту України від російського агресора співпадали".
На президентських виборах 2019 року Євген Марчук підтримував генерала спецслужб Ігоря Смєшка, якого знав понад 20 років. Євген Марчук також входив до керівних органів партії "Сила і честь", яку очолює Смєшко. Причиною називав його підготовленість протистояти небезпекам, пов'язаним із зазіханням Росії на територіальну цілісність України.
Віддавав належне Петру Порошенку як людині, яка змогла згуртувати міжнародну коаліцію на підтримку України, але яка мала, на його думку, проблеми із кадрами. А до Зеленського ставився із симпатією, але визнавав, що йому вкрай не вистачає досвіду. "Дуже хороший металург раптом нейрохірургом вирішив стати, причому сьогодні", - казав він в інтерв'ю виданню "Бульвар" у 2019 році. У тому ж інтерв'ю "Бульвару" Євген Марчук зізнався, що шкодує про те, що не став президентом:
"Багатьох помилок вдалося б уникнути. (...) Найбільш фундаментальне питання - олігархат: у тому вигляді, в якому він у нас є зараз, його б не було. Люди багаті, як і в будь-якій країні, були б, але не олігархи", - запевняв він. В тому ж інтерв'ю Євген Марчук твердив, що якби був президентом, він би не допустив анексії Криму, початок якій Росія намагалася покласти у 2003 році, захоплюючи острів Тузла у Чорному морі.
Євген Марчук захоплювався шахами та добре грав на фортепіано. Він зізнавався, що має у бібліотеці чи не всю світову класику. А ще любив джаз - за імпровізацію. Розмовляв англійською і німецькою мовами, які вивчив ще в педінституті.
Про таланти Євгена Марчука говорить колишній народний депутат і перший заступник секретаря Ради нацбезпеки і оборони Степан Гавриш:
"Це дивовижна людина по своїй особистій, індивідуальній і політичній природі, оскільки ніс в собі відчуття силовика, але ліберального гатунку, який постійно тримав його у протиріччях. Він був дублером як мінімум трьох президентів і міг цілком стати лідером держави. Він намагався шукати колективні відповіді на виклики, і це було його слабкістю та силою одночасно. Слабкість у тому, що як лідер він не виступав із зразковою і зрозумілою програмою, яку чекали українці та шукали альтернативу між Кравчуком, Кучмою та Ющенком, а весь час підписував компроміс з Морозом, комуністами та іншими, і це призвело до того, що він розчинився у загальній політичний масі.
Але це був, як не дивно, краєкутний камінь української державності, і на нього орієнтувалися фактично всі. І я не раз мав з ним окремі діалоги, і він ніколи не виглядав в них домінуючим, ніколи не демонстрував те, що він є людиною з більшим досвідом, людиною, яка кидала виклики часу, президентам, подіям. Він завжди намагався почути і послухати. І ця його дивовижна посмішка — це вміння, примруживши очі, дивитись в себе і чекати, що ти скажеш, вміння знайти точну відповідь, яка потрібна тобі перш за все, а не йому — робили його надзвичайно людським, при тому, що весь час здавалося, що під цим вишуканим костюмом — сталева броня, яку пробити неможливо."
Про політичний потенціал Євгена Кириловича розповідає перший посол України в Росії Володимир Крижанівський:
"Він був би, мабуть, найбільш потужним суперником Кучми на других президентських виборах. Взагалі як президент він, мабуть, був би краще, ніж як прем’єр. Тобто його місце в Україні було саме президентське. Але після цього він вирішив більше не займатися такими речами. При всьому тому у нього була якась велика внутрішня порядність. Він вирішив більше не займатися такою брудною справою як політика, а краще бути тим, чим він не розчарований, на чому він розуміється, тобто на роботі у силових структурах, спецслужбах."
Генерал-лейтенант і ветеран зовнішньої розвідки Василь Богдан переконаний, що за президента Марчука Україна була б іншою країною:
"Я наголошую на тому, що якби доля у 1999 році склалася по-іншому і Євгена Кириловича не відсторонили від посади прем'єр-міністра по мотивації за формування власного політичного іміджу, це дніпропетровський клан побачив у ньому такого конкурента, то очевидно, коли б він став президентом, наша країна пішла б по іншому шляху розвитку, була б вже членом НАТО і ЄС, і країна мала б потужну фінансово-економічну базу, потужну обороноздатність, і не допустила б того, що ми стали об’єктом збройної агресії з боку Російської Федерації.
Не було б ніяких загравань із нашим північним сусідом, не було б ніякої багатовекторності з приводу того, що і туди нам треба, і сюди. І головне — дуже б принципово ставилось питання про наш рух в Європейський Союз і НАТО, ефективно б розвивалися питання розбудови ринкової економіки, розбудови нашої обороноздатності, а також ефективно і активно проводилися б такі речі, як духовна та культурна революція в контексті відродження історичної пам’яті Української держави, відродження пам’яті про Національно-визвольні змагання і про досвід, який ці змагання мали, для використання в діяльності сучасної української держави".
Однак колишній народний депутат і перший заступник секретаря Ради нацбезпеки і оборони Степан Гавриш вважає, що шансів стати президентом у Євгена Марчука було мало:
"Це доля українських діячів, які намагалися знайти відповіді на одночасно всі виклики, писати широкі компроміси. Він любив це робити. З іншого боку, він любив життя. Він надзвичайно цінував дуже хороше слово, вмів читати і коментувати те, що бачив, і був дуже відданим у всіх відношеннях. Навіть до своїх опонентів, до тих, хто не завжди створював для нього комфортну ситуацію.
Він міг стати президентом країни тільки у випадку, спершись на програму, підтримувану силовиками. Оскільки своєї цілісної програми, побудованої на ліберальних принципах і платформах, у нього так і не з’явилося в повній мірі. Але силовики в Україні завжди були розібрані між різними групами — від політиків до олігархічних груп, які платили їм гроші, і, зрозуміло, що кожен раз Марчук стикався з тим, що його зрадили у цьому відношенні. Попри все, він ніколи не розгублювався і продовжував йти вперед.
Держава була би іншою, без сумніву. Але в цьому випадку йому треба було спиратися на силову систему. Вона не була би схожа на Росію і Білорусію. Але це був би певною мірою такий же приблизно вибір, оскільки навколо Марчука було мало людей з глибоко сучасними, європейськими, філософськими і політичними поглядами. Надто швидко він розійшовся з минулим і надто повільно він намагався стати лідером майбутнього. І саме в цьому контексті йому не вдалося би стати лідером України. Він не міг і не зумів сформувати навколо себе тих людей, які могли би оплатити, створити базу, перетворити позицію більшості виборців, як це зробив Ющенко. Він не зміг цього зробити, тому президентом і не міг стати в умовах України. Хоча я вважаю, що це був би дуже цікавий президент."
"Переконаний, що він мав би бути президентом України. Історія України в такому випадку могла б виглядати сьогодні зовсім іншою", - казав про Євгена Марчука письменник і дипломат Юрій Щербак у 2019 році.
Дружина Євгена Марчука - Лариса Івшина, редактор газети "День". Їхній роман почався, коли вона, як журналістка, висвітлювала діяльність Євгена Марчука. Від першого шлюбу у Марчука - двоє синів.
Євген Марчук помер 5 серпня 2021 року.
