Ви – наймолодший мер в історії Дебальцевого: Вам було 35 років, коли у 2006 році Вас обрали. Чому Ви вирішили піти тоді в політику?
Все життя, ще з 80-х років, я мріяв бути політиком. До міського голови я був депутатом обласної ради, а до цього – депутатом міської ради. Перший раз я став депутатом в 27 років, ще в 1998 році. Потім я очолив Асоціацію молодих депутатів Донецької області, ще 20 років тому. Тому це було закономірно.
Але якою була Ваша мотивація?
Ще коли я був школярем, я почав усвідомлювати, що я – українець, а Україна не є незалежною державою. Ще в часи пізнього застою, до перебудови, я хотів, щоб Україна стала незалежною, як інші країни. Я слухав західні голоси, які ще залишилися. Я пішов в політику, бо вона мені цікава, так само як історія, географія, суспільні науки. Мені 50 років і 30 з них я займався виборами, починаючи ще з "Народного руху України".
Дебальцеве зараз під контролем проросійських найманців. Як Ви сприймаєте всі ці події?
Я сприймаю все дуже логічно. В мене три освіти: історична, юридична та державна служба. І як історик за першою освітою я розумію, що цій війні не сім років, їй – чотириста. Перші сутички між Московським князівством і козаками сталися ще на початку XVII століття, а перший гарнізон "зелених" чоловічків з’явився в Києві ще в середині XVII століття. Тут поруч є вулиці Стрілецька, Рейтарська та Рильська, що якраз говорить про їхнє розміщення. Щодо стрільців зрозуміло, рейтари – це кінні воїни, а рильці – це сапери, як підривали укрпілення. Ці назви свідчать про розташування першого, я вважаю, окупаційного гарнізону московського війська в Києві. І це триває.
Так звані мирні часи були лише тоді, коли московщина робила нас колоніями. Як історик я розумію, що це не перша і не остання війна, а ми – не перші і не останні біженці.
На початку російсько-української війни, в 2014 році, Ви переїхали до Києва. Чому?
Мені Київ більш-менш знайомий. По-друге, в Києві є робота. Так сталось, що хоча в Києві живе восьма населення всієї країни разом з людьми без реєстрації, тут зосереджено 86 % всіх грошей України. Тобто, якщо шукати десь роботу, то тільки в столиці.
Я хотів захищати Україну: на початку березня 2014 року я продзвонював внутрішній війська, які зараз Національна гвардія. Мені сказали, що рядовий склад до 40 років, а мені – 44, а в командний склад я не готовий. Й сталося так, що або я йду воювати за Україну, або виводжу багатодітну родину і утримую її тут. Суміщати можливості немає.
Чому, на Вашу думку, окупували Дебальцеве? Чи є тут певною мірою вина місцевих жителів?
Я вважаю, що немає. Мирні мешканці не можуть протистояти регулярній армії, третій у світі. Окупували саме Дебальцеве, тому що так склалася ситуація на осінь 2014 року. Був дебальцевський виступ, який повністю врізався в окуповану територію. Особливість географії Дебальцевого полягає в тому, що це найвище місто всього Сходу України. Його висота дорівнює висоті Яремче. По балістиці, вогневому контролю території від Луганська до Донецька Дебальцеве було дуже зручним стратегічним місцем. Це місце, де перетинаються дві міжнародні траси, найбільший залізничний вузол в Україні. Тому окупаційні війська мріяли зрізати цей виступ, зробити оточення за Світлодарськом, але в них це не вийшло. Тому Дебальцеве було захоплене.
Як Ви далі бачите майбутнє Донбасу? Є рецепт, який допоможе нам повернути Схід?
Я дуже прошу не вживати фразу "Як повернути Донбас". Донбас в Україні і так є: Краматорськ, Бахмут, Маріуполь. Це теж Донбас. Я – це Донбас і я в Україні.
Окремі окуповані райони Донбасу можна повернути лише в тому випадку, коли ми будемо успішною країною, частиною західного світу, в ЄС, в оборонному союзі західних країн і коли Росія буде ослаблена. В іншому випадку ми не повернемо їх ніяк.
Як склалася Ваша доля після переїзду до Києва? Чому Ви почали працювати в службі таксі?
Переселенці – це не люди, які просто переїхали. Це біженці. У біженців проблеми дуже приземлені і дуже пов'язані з фінансами. Робота, де я зараз працюю, допомагає мені утримувати багатодітну родину. Для того, щоб піти в політику, займатися громадсько-політичною діяльністю, в мене просто немає часу.
Пане Андрію, ви згадали Ваших пасажирів, через яких було чимало "зіркових". З ким запам’яталась розмова найбільше?
Дуже доступний в плані спілкування – це Дзідзьо. Михайло Хома достатньо вихований і не має "корони" на голові. Він простий і мені сподобалося з ним спілкуватися.
Серед політиків мені сподобався колишній двічі міністр освіти Сергій Квіт. Він мені запам’ятався наративами, поглядами, розмовою, своїми установками, принципами. Мені близькі його форма спілкування та думки.
Також запам’ятався на той момент міністр розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства Тимофій Милованов. Він був якраз після наради з Гончаруком і я з ним пожартував, мовляв, невже нікому відвезти міністра додому. "Де ваш парк автівок і чому ви викликаєте таксі?". Мені запам’яталося, як він спитав: "Поясніть мені, де нам взяти людей, які не стають корумпованими через місяць-два після призначення?". Це найскладніше питання, на яке в Україні 30 років ніхто не може дати відповіді.
Із 16 січня набрало чинності положення закону щодо того, що обслуговування має бути українською мовою. Ви спілкуєтесь винятково українською, але деякі ваші колеги – ні.
Це тому, що вони не усвідомлюють важливість української мови. Українська мова не менш важлива, ніж армія. Під час Другої світової Черчілль сказав про культуру, коли йому запропонували "обрізати" фінансування: "Якщо ми "обріжемо” культуру, то що ми взагалі захищаємо?". Я перефразую про мову: якщо ми не усвідомлюємо і не укріплюємо свою ідентичність, історію, мову, культуру, традиції, хто ми тоді? Безбатченки.
Мова – це національна безпека, питання фізичного виживання українців. Коли в нас є своя держава та своя ідентичність, одним з головних стовпів якої є мова, в нас є безпека та майбутнє.
Фото: Українське радіо
