Про 2020 рік
Рік плідний, сповнений протиріч і розчарувань через те, що багато з запланованого так і не вдалося здійснити. Друком вийшли книжки, але ж скільки всього довелося скасувати, відкласти на майбутнє. Відмінилися тури і кілька десятків концертів, тому я сумніваюся, що буду його згадувати з якоюсь ностальгією.
Про письменство
Я пишу щодня. За цей рік майже завершив нову книгу віршів. Ми плануємо з видавцев Святославом Померанцевим з "Meridian Czernowitz", видати її наступної весни. Пишу прозу, роблю нові переклади. Безперервний процес, який, насправді, великою мірою не залежить від пандемії чи карантину. Це дуже особистісна річ, яка завжди була пов’язана не з зовнішніми подіями, а з внутрішнім бажанням писати чи ні. Єдина умова для роботи — це те, щоб ніхто не заважав.
Про наступну книгу
Говорити про майбутні ненаписані книжки — справа невдячна тим, що можна змінювати плани, концепції і задумки по кілька разів на день. Я десь сказав, що вона буде присвячена темі війни, але, ймовірніше, так не буде. Зараз просто паралельно думаю над двома книгами і, яка з них швидше напишеться — складно сказати.
Про роботу на радіо
Я створюю програму, яка виходить у записі. Працювати у прямомі ефірі я, на жаль, не можу тому, що я не киянин і просто приїжджаю у студію, де ми записуємо нашу розмову. Я згоден з тим, що прямий ефір набагато цікавіший, безперечно, адже зовсім інша напруга, енергетика, коли відчуваєш аудиторію. З іншого боку — мені дуже цікаво розмовляти з гостями і формат запису теж влаштовує. Я розумію, що це трішки, можливо, стара школа, що не можна нам подзвонити і запитати про щось.
Про переклади українською вже виданих книг російською мовою
Мені здається, що український книжковий ринок уже давно не орієнтується на російський ринок. І не обов’язково, що те, що перекладається українською, було вже перекладено російською. Навпаки, я бачу іншу тенденцію, що українці часто перекладають художню, нон-фікшн та історичну літературу без думок про те, чи є ці книги у російському перекладі. Так і має бути, це свідчить про певну самодостатність. Я пам’ятаю 2000 роки, коли почали з’являтися книги про Гаррі Поттера, коли Іван Антонович Малкович демонстрував те, що він видає книги Роулінг швидше за росіян, тоді це дійсно в якийсь момент було важливо і потрібно. Мені здається, що справді за ці 6 років наші ринки, культурні простори розійшлися, щоб тепер якось озиратися на росіян.
Про конфлікт на Донбасі
Чесно кажучи, я сьогодні не чую закликів пробачити бойовиків і тих людей, які воюють проти України. Навіть ті, хто говорить про максимальні компроміси, все одно не говорять про амністію бойовиків, принаймні, я такої риторики не чую. Йдеться скоріше про спробу повернути території, тією чи іншою компромісною мірою. Я не впевнений, що це ідея, яка має майбутнє. Будь-який надмірний компроміс потім повернеться бумерангом, а будь-яка невирішена проблема — буде потребувати вирішення. Мені здається, що події, які відбувалися останнім часом в Нагірному Карабасі, мали б показати, що заморожений конфлікт — це все ж конфлікт; що не можна покладатися на сподівання про сильного покровителя. Думаю, Україна мала б зробити висновки з події 2014 року. Я бачу, що у нас на сході триває війна. Днями я повернувся з Світлодарської дуги, де зустрівся з нашими військовими, там іде війна. Скільки б дехто із владних кабінетів не говорив, що війна закінчилася чи її немає. До цього й далі треба ставитися як до збройного конфлікту, що триває. Україна у цьому випадку має захищатися, готуватися, мобілізуватися і пам’ятати, що війна триває і на фронті знаходяться десятки тисяч наших громадян, які далі захищають країну, а також ті, хто знаходиться у зоні ураження. Якщо ми дійсно хочемо повернути контроль над окупованими територіями і кодонам, то, навряд чи, нам треба говорити про "вовка, якого надмірно чи не так годують". Треба говорити про громадян, з якими ми хочемо далі жити і бути єдиним суспільством.
Про громадську думку
Коли в Україні починають говорити про зміни громадської думки, я думаю, що одразу іде підміна понять. Що таке суспільна думка і як її охопити? Вважаю, що думка змінюється у багатьох окремо взятих наших громадян, у різних напрямках, за різними критеріями. Я думаю, що і стосовно Донбасу це буде відбуватися. Хтось з 2014 року його демонізує, не приймає, ставиться до цієї території, як до випаленої, заселеної невідомо ким і для чого. Хтось, навпаки, розуміє, що це українська територія, відмовлятися від якої в жодному разі не можна. Зазвичай зміна думки, що це невід’ємна частина України, відбувається у тих людей, які побували за цей час на Донеччині чи Луганщині. Досвід особистого спілкування призводить до внутрішніх трансформацій.
Коли дивишся на війну через монітор комп’ютера чи екран телевізора, то є велика ймовірність, що твоєю свідомістю чи ставленням до цього починають маніпулювати, що ти стаєш жертвою чергової інформаційної хвилі. Натомість, коли приїздиш туди і на власні очі щось бачиш, тоді є більше скласти власну неупереджену думку. Велика проблема, яка стосується не лише війни, — це механізми функціонування нашого суспільства. Ми страшенно закриті: у свої регіонах, містечках, колах спілкування. Схід у цьому плані, можливо, найбільш закритий, особливо Донечинна, Луганщина, та й моя Харківщина так само. Є певна закритість з того боку, вона призводить до того, що регіони малознані, мало присутні в інформаційному і культурних просторах. Натомість так сталося, що в наслідок війни і російської агресії з 2014 року на Донбасі побували мільйони українців, які там ніколи до цього не були. Хтось опинився там як військовий, інші — як волонтери, приїжджали туди журналісти, дехто був з культурними ініціативами. Думаю, ці особисті контакти важливіші, ніж будь-які державні, ідеологічні, пропагандиські програми. Війна багато чого змінила і відкрила. Дуже сумно, що все це відбулося внаслідок таких кривавих, драматичних подій, і супроводжується сотнями особистих трагедій, бід і втрат. Я думаю, що такі болючі події не могли не дати якогось відлуння у суспільстві.Війна й далі триває, як нам не хотілося б заплющити на це очі. Це й надалі залишається відкритою історією, яка продовжує впливати на величезну кількість людей.
Про те, за чим доводилося жалкувати
Крім молодості, нічого не хотілося повернути, адже вона не повернеться. Якщо говорити серйозно, то в мене немає жодної ностальгії за радянським минулим. Я це говорю не тому, що є тренд так стверджувати, я дійсно щирий у цьому. Ми нещодавно говорили з Вахтангом Кіпіані на цю тему: радянська ностальгія, її природа і причина — це великою мірою аберація суспільної пам’яті, усвідомлення тих подій, які відбулися. Дуже часто люди дійсно ностальгують не так за політичною системою, економічними перевагами чи соціальною стабільністю, як за своїми уявленнями про те, як це було насправді. Я згадую 80-ті роки і їх кінець, то нічого хорошого не було, крім особистих ситуацій.
Дитинство, молодість, молоді батьки, відчуття перспективи, бо життя лише починається— це фантастичні речі, безперечно, але їх не треба проектувати на реальну економічну чи політичну ситуацію. Я вважаю, що в минуле з особливим зацікавленням зазирають люди, яким немає на що спертися в теперішньому чи орієнтуватися в майбутньому. Очевидно, що відсутність матеріальної чи соціальної стабільності спричиняє те, що людина починає відшукувати переваги в радянському минулому, навіть якщо вона там ніколи не була чи не пам’ятає його. Погодьтеся, що з нами наполегливо і часом ефективно працюють над тим, щоб тримати ці радянські та пострадянські матриці. Як от, скажімо, це роблять канали нашого північного сусіда і деякі канали всередині нашої країни. Тому, мабуть, все це разом і дає той ефект, що частина українців живе радянським минулим.
Ми змінюємося, змінюються суспільство і країна. Можливо, не так швидко, як нам того хочеться, але, я думаю, що все буде добре. Проблема ще й у тому, що в нас неоднорідне суспільство: хтось давно живе за європейськими мірками, інші — тримаються острівців радянського минулого. Всі ми врешті-решт користуємося одним метрополітеном, однією банківською системою, живемо в одній країні і іноді нам поміж собою доволі некомфортно, але слід пам’ятати, що ми одне суспільство і народ. Хочемо ми того чи ні, але не зможемо розділитися, і тут не йдеться про географічне розділення, я говорю про ментальне розділення. Ми будемо і далі жити в наших містах і селах, їздити в одних вагонах Укрзалізниці, заходити в одні ресторани і, незалежно від того, що нас переповнює: радянські ностальгії чи євроатлантичні очікування.
Про листи Святому Миколаю і подарунки від нього
Я ніколи не писав йому листів, тому що у мене було радянське дитинство. Я пам’ятаю, що ми носили “вечерю” на Різдво. Це теж така дуже дивна річ, адже неофіційно нам було заборонено це робити. Нас збирала директорка і казала, що в жодному разі ніхто не повинен нічого носити, ніхто не має колядувати. Проте ввечері ця ж таки директорка та інші вчителі чекали нас вдома, щоб ми до них зайшли. Подвійні стандарти — за що я не люблю радянську систему, бо вона наскрізь фальшива і брехлива. Я не писав листів, а от мої діти вже пишуть, а він їх читає.
Про артбук "Постійне місце проживання", створений спільно з художником Павлом Маковим
Це вибрані вірші в період з 1992 року, завершуючи останніми роботами, як іще не друкувалися, так само як і вибрані роботи Павла. Ми, коли зважилися з ним на спільну роботу, думали, що це може бути: щось нове чи вибране. Ми вирішили, що створювати нове — це складний і тривалий процес, тому вирішили зробити таку ретроспективу, ніби погляд на те, чим для нас є Харків, як ми його відчуваємо і бачимо за останні 30 років. Мої тексти і його роботи пов’язані змістом, там не у кожному тексті є слово "Харків", але всі вірші збудовані довкола міста.
Фото: facebook.com/Сергій Жадан
