– В Україні Ви – одна із тих, хто вміє видавати, продавати, популяризувати книжки? Ви читаєте та пропагуєте читання. А що для вас книжка?
– Насамперед розвінчую міфи: я ніколи не продавала книжки, хіба в ті моменти, коли їх видавала. Тому що кожен видавець має продавати книжки, а з видавничою діяльністю я покінчила на початку 2000-х, щоб зайнятися виключно Форумом. Другий міф – це те, що я маю ще якийсь стосунок до Форуму видавців. На превеликий жаль, але це нормально, коли я стала директоркою Українського інституту книги, тобто зайняла посаду в державній установі, я відмовилась від всіх своїх попередніх посад.
Що означає для мене книга? Книги – це все моє життя. Моя бабця колись казала, коли я була маленька і лінувалась робити хатню роботу, а тільки читала: "Найкращою для тебе була би робота читати книжки". І справді, я вважаю, що це найкраща робота і як тільки мені трапилася така нагода, я на неї переключилась. Я страшенно з цього щаслива, бо в мене немає поділу на роботу і не роботу. Мати цікаву роботу – це гарантія отримання щастя і задоволення.
– А були в дитинстві улюблені книжки?
– Звичайно, в кожен період життя в мене були улюблені книжки. Я навчилася читати дуже рано: мені було десь чотири роки, точно ніхто не знає, бо мене читати не вчили, це сталось якось спонтанно. Що я любила і люблю далі? "Вінні-Пуха", "Мумі-тролів", скандинавські казки. Але я дуже рано від дитячого асортименту перейшла до дорослішого.
– Знаю, що Ви, одного разу купуючи книжку, потратили практично усю місячну зарплатню?
– Це було в час тотального дефіциту Радянського Союзу, тоді люди ганялися за всім модним і недоступним. Для мене такою книжкою виявилася "Майстер і Маргарита" Булгакова, яка коштувала 80 рублів, а моя зарплата була 120.
– У вас як президента Форуму видавців, за логікою, мала би бути дуже велика бібліотека, але я знаю, що Ви не збираєте домашню бібліотеку. Чому?
– В мене був просто шал збирання бібліотеки, власне, з дитячих років. Свої перші кишенькові гроші, які я отримала на пиріжок в школі, витратила на книжку. Проте згодом я зрозуміла, що тримаю книжки ув’язненими, бо чому вони так страждають, що їх читаю тільки я? І я почала їх роздавати.
– Як ви потрапили у видавничу сферу?
– На роботі в Лісотехнічному інституті було багато вільного часу. Якось у нас з’явився новий працівник, помішаний на дирижаблях, який нас усіх теж цим "запалив". Ми почали займатися цими аеростатами та створили один з перших в Радянському Союзі кооперативів, шили аеростати та піднімали їх в повітря. Я там займалася рекламою, а ви розумієте, що від реклами до видавничої справи – один крок. І я його зробила: перейшла на нову роботу в створений Радянський фонд культури, де ми почали видавати брошури, які тоді могли видаватися націоналістичними.
– Це стало поштовхом до створення Львівського Форуму видавців?
– Тоді я заснувала видавничу спілку "Просвіта" і все йшло дуже добре аж до кризи 1992-1993 років, поки раптом в один день книжки перестали купувати. І тоді треба було щось думати, власне, тоді ми й задумали форум саме видавців. Це не планувалось як книжковий ярмарок, тільки як нарада, конференція. Нас підтримав фонд "Відродження" і якби не вони, можливо, і Форуму би не було і українське книговидання було б геть інакше.
– Уже рік ви очолюєте Український інститут книги. За цей час вам вдалося реалізувати хоча б програму-мінімум, з якою ви приходили на цю посаду?
– З тим, з чим я виступала на конкурсі, – ні, тому що я не уявляла, наскільки складними є всі процедури в державній установі. Погодження будь-чого займає 3-6 місяців, тому фактично мені з колективом вдалося погодити так званий порядок використання коштів, який дає нам можливість, крім програми закупівель та організації міжнародних заходів, ще приступити до втілення програми Українська цифрова бібліотека та підтримки перекладів.
Фото: Facebook Олексадри Коваль
