"Ми мали бути готовими до війни"
Олена Браілова – керівник головної редакції програмування Українського Радіо з 2017-го до 2022-го року:
"До початку повномасштабного вторгнення зайшов Володимир Лукін, ще місяці за три до початку війни. І я вже не пам'ятаю, який суспільно-політичний резонанс тоді був, але він зайшов до нас на випуск і сказав: "Буде війна". Ми йому кажемо: "Ви що, не кажіть навіть такого, не буде війни". Але насправді з тих пір якось у кожного воно десь в голові, напевно, клацнуло, кожен ранок починався тим, що ми обговорювали новини, так чи ні, буде чи не буде. І потім був якийсь момент, коли ми зрозуміли, що треба планувати, ми маємо бути до цього готовими".
Напевно, до кожного журналіста хоча б раз в житті підходили знайомі із запитанням "Так а що там відомо? Що буде далі?" Чомусь люди вважають, що журналісти знають більше за інших, утаємничені в якусь особливу, секретну інформацію. Але правда у тому, що будь-яка важлива інформація, яка стає відома журналісту, оприлюднюється. А от висновки з неї кожен робить свої. Так було і з війною. Якщо переслухати ефір Українського Радіо за кінець 2021-го року, то можна знайти не одне попередження про загрозу нападу, відкриті дані іноземних спецслужб, а також поради, як зібрати тривожну валізу.
Але журналісти — також люди, і навіть готуючи всі ці програми, працівники Українського Радіо так само розділилися на дві групи: хто вірив, і хто не вірив у повномасштабне вторгнення. Втім, як стратегічне підприємство, Суспільне мовлення мало працювати за будь-яких обставин. Розпочалась підготовка компанії до роботи в умовах можливого повномасштабного вторгнення. Було облаштовано резервний пункт мовлення. Одразу було вирішено, що на випадок великої війни буде задіяна лише частина працівників, кожен із них отримав свою інструкцію.
Олена Браілова – головний редактор головної редакції програмування Українського Радіо з 2017-го до 2022-го року:
"Коли перед початком війни у всіх було головне питання: що робити, куди мені бігти, чи мені виїхати під Київ, чи мені виїхати за Київ, чи мені виїхати в іншу країну, у нас цієї проблеми не було. Ми знали, що якщо почнеться війна, ми біжимо на роботу, і це дуже полегшувало і спрощувало життя. Тому що ти знав, що ти маєш забезпечити рідних якимсь мінімумом, щоб вони були в безпеці, але щодо самого себе, в тебе питань немає: що б не трапилось, ти йдеш на роботу".
"Протягом години на Хрещатику вже зібралась уся команда"
Середина лютого була гнітючою. Вимотувало саме очікування найгіршого. При чому невідомого найгіршого. За тиждень до вторгнення були запроваджені нічні чергування. Ефір йшов у запису, але редактор і ведучий були готові підхопити його у разі потреби. І оскільки ніхто не міг сказати скільки часу знадобиться противнику для взяття столиці, на кожну нічну зміну люди йшли як на останню. Для оперативного управління у разі потреби, а також для підняття морального духу колективу, керівники також залишались чергувати. Зокрема, член правління, відповідальний за радіо, Дмитро Хоркін проводив на роботі ночі, на які були найгірші прогнози.
Перша коротка інформація про звернення Путіна, в якому він оголосив так звану "спеціальну операцію", а фактично війну Україні, прозвучала по радіо приблизно о 5:45, а вже о 6-тій ранку вийшов випуск новин із більш повною інформацією. Ефір продовжила програма "Вдосвіта" з Мар’яною Бойко та Денисом Денисенком. Всі заплановані з вечора теми якої були скасовані, а нові готувались на ходу. Найбільшою проблемою була повна відсутність інформації, хоч якихось офіційних заяв, тож перші повідомлення – це, фактично, були спостереження кореспондентів Українського Радіо з північних та східних областей, які вже перебували під масованими обстрілами, а також ті вибухи, які особисто чули київські ведучі.
Протягом години на Хрещатику вже зібралась уся команда.
Роман Коляда – ведучий Українського Радіо:
"Я приїхав, і була якась така, не те що хаотична, але трошки судомна робота, тому що оцей шок все одно трохи сковував дії. Я пам'ятаю, що я просто сів, в ефірі хтось інший працював, а я сів різати якісь відеоматеріали і вирізати звідти аудіодоріжки. У мене досі на ноутбуці якісь шматки того дня, якісь трансляції, щось таке. Лукін командував, Рома Кот тоді жив тут, по-моєму, кілька діб взагалі, казав: "Різани нам те то". Я щось різав, відправляв. Дуже уривчасті спогади про той день".
"Радіо – це останнє, що може зупинитися у нашій країні"
Підготувати контент на випадок війни заздалегідь намагались. Але очевидно, що це не могли бути великі програми, адже ніхто не міг передбачити, про що у них говорити. Тож обмежились серією коротких роликів про основні правила безпеки у випадку надзвичайних ситуацій та порадами з надання першої домедичної допомоги від лікаря медицини катастроф. Сітка мовлення мінялась на ходу, були об’єднані зусилля не лише трьох каналів радіо, але і всіх платформ Суспільного. Радіо брало в роботу звук з телевізійних сюжетів, натомість частина ефіру з радіостудії транслювалася Першим каналом суспільного телебачення.
Дмитро Хоркін провів коротку нараду, де обговорили багато технічних деталей, але суть її була закумульована в одній фразі Дмитра: "Радіо – це останнє, що може зупинитися у нашій країні".
В той час з’ясувалося, що далеко не всі радіостанції були готові до початку великої війни. Тож національні мережі, більшість з яких музичні, у перший день транслювали саме Українське Радіо, яке відкрило свій сигнал для ретрансляції будь-якими мовниками.
Тим часом активно готувалась евакуація в резервний пункт мовлення. О 8-мій ранку зібралася передова група. Але виявилося, що на роботу не зміг прибути водій. А іншої людини з правами у групі також немає. За кермо сів Віктор Цвіліховський – завідувач редакції анонсування, який наступні 2 місяці працював редактором, а потім був мобілізований до лав Збройних сил. Він замінив у групі Олену Шарпанську, яку мали забрати по дорозі з Гостомеля. Але не встигли. За лічені години шлях був відрізаний. Виїхати з Гостомеля Олена змогла лише за півтора місяці.
Слідом за першою, виїжджали й наступні групи журналістів. У ніч з 25-того на 26-те лютого на ефірі з Хрещатика працювали ведучий Роман Коляда, редактор Роман Кот, режисер Наталя Тузиченко, а замість випускового – головний режисер Ірина Нижник. Вона ж паралельно завершувала пересилання архіву програм на резервний пункт мовлення.
Перша атака на Київ з Гостомеля була відбита, але небезпека аж ніяк не минула. Тоді ніхто не міг сказати де лінія фронту, а повідомлення про ворожі ДРГ у столиці з’являлися щогодини. Час від часу у різних районах Києва було чути звуки бою. Значно пізніше стане відомо, що більшість із них відбувалася між своїми, помилково прийнятими за ворожих розвідників. Але тоді ніхто не міг цього знати.
Роман Коляда – ведучий Українського Радіо:
"Пішов про всяк випадок перепаркував машину з двору, щось мені підказувало, що якщо вже буде зовсім туго, то, знаючи нашу внутрішню архітектуру, без машини вискочити буде легше, якщо взагалі будуть шанси. Я не знаю, наскільки мали право на життя взагалі мої тодішні уявлення про те, що відбувалося, щось я там собі міркував. Щоб перестати дьоргатись, дивлячись в дзеркало, сказав собі: "Коляда, давай домовимося так: все, що тобі трапиться прожити після цього дня — це бонус. Якщо все буде добре, значить не пора, а якщо ні — ну, все. І ми просто з Ромою взялися до роботи. Я не знаю, що Рома думав, очевидно, щось теж, але він такий, він боєць".
Завдання було протримати ефір до 9 ранку. Там вже мала включитися львівська зміна. Але оскільки журналісти вже чули звуки пострілів з вулиці, було ухвалене рішення виходити раніше.
Роман Коляда – ведучий Українського Радіо:
"Десь ще затемно вийшов у двір, це було якоїсь глибокої ночі. Що в цей момент лунало в ефірі? Щось лунало, точно не я, тому що в мене була хвилина вибігти у двір. І я почув оцей запах, який ні з чим не можна сплутати: порох, таке згарище воєнне. Я підозрюю, що це тоді стався оцей інцидент на Берестейській з friendly fire, там де наші наших, на превеликий жаль… Але я тоді цього не знав, і я з цього запаху, прикидаючи, де ми є, по вітру зрозумів, що щось вже точно відбувається в місті. Настрою це, м'яко скажемо, не додало. Запах цей закарбувався назавжди, я понюхав, вкотре покивав головою — і пішов собі назад в студію, потім був Львів".
"Якщо ти доїжджав до Львова і міг вести програму, ти сідав і вів в студію програму"
В дорозі Роман Коляда і Роман Кот переконалися, який вплив на людей має бренд Українського Радіо.
Роман Коляда – ведучий Українського Радіо:
"Це була прекрасна історія, це було десь на Вінниччині. Я не заправив машину — ніколи собі цього не прощу — перед тим. Але в мене закінчувалося пальне, і треба було щось вирішувати. І тут я бачу заправочку десь в полі та хвіст із машин. Я думаю, якщо стоїть хвіст, то, може, якісь краплі там, хоч щось. Я просто "ва-банк" з оцим от посвідченням на перевіс під'їжджаю, підходжу і починаю впевненим голосом щось розказувати про стратегічне підприємство, що ми їдемо, значить, зі сходу на західну, що нам треба. В принципі я правду розказую, єдине, що без зайвих деталей, просто швидко, щоб, якщо там є шанс ці кілька крапель в бак отримати, його треба отримати. І на мене ця операторка, дай боже їй здоров'я і всячеських благ, дивиться і раптом каже: "Під'їжджайте під першу колонку". А там фішки стоять, і це єдина колонка, де машини немає. Я бігом за кермо, по газах, влітаю, мало не збиваю ці фішки. Заправщик підбігає і вставляє мені пістолет в бак — і починає текти бензин. Миттєво налітає натовп і до заправщика, слава богу не до мене, до заправщика. А що, є бензин? Заправщик – немає. А що ви їм заправляєте? Він – не знаю. І я розумію, що нас зараз тупо лінчують. Кот в цей момент іде брати каву, я думав, тут уже приб'ю Кота я. Рома, бігом! Він стрибає в машину, 10 літрів нам залили — цього вистачило, щоб доїхати до заправки, де вже якраз розвантажився бензовоз".
Тим часом передова група вже другий день стояла у величезному заторі, на який тоді перетворилася вся Україна. Тож перші години ефіру довелося вести журналістам львівської філії.
Олена Браілова – головний редактор головної редакції програмування Українського Радіо з 2017-го до 2022-го року:
"Львів'яни підхопили ефір, і вони почали його вести. Вдень доїхали перші ведучі, і ми почали їх виводити в ефір. Ще тоді не доїхав режисер, режисером працювали теж ведучі зі Львова, вони допомагали, тому що наші ведучі не знали їхнього пульта, їхнього обладнання, нічого цього. І вони одразу буквально забігали, казали — я є, і ми в той же вечір почали робити ще одну сітку мовлення, уже з урахуванням того, скільки у нас є ведучих. До вечора їх було, по-моєму, п'ятеро чи четверо. Розподілили бігом, хто і що веде, хто може читати новини. Людмилу Тягнирядно ми попросили, вона вела новини, і там уже далі було не важливо з якого ти каналу, якщо ти доїжджав до Львова і міг вести програму, ти сідав і вів в студію програму. І з тих пір у нас цілодобове мовлення, з тих пір жодного разу не було такого, щоб в студії Українського Радіо нікого не було. У Львові у нас лежав матрац, поруч зі столом, поруч з пультом, тому що так само в ніч виходили чергувати двоє людей, щоб ведучі могли відпочивати. На початку їх було так мало, що вони вели зранку, потім в обід трошки перепочивали, на вечір знову треба було комусь із них виходити. І сумно, і страшно, тому що перший місяць у Львові наша команда працювала абсолютно без вихідних, ніхто не мав такої можливості, ми всі приходили на роботу зранку, ведучі потім дещо мали можливість перепочити, але знову ж таки вони все одно ходили щодня. Просто колись це був день, колись це був вечір".
Ірина Славінська – виконавча продюсерка Радіо Культура:
"Мене найбільше в цій історії надихнуло те, як легко ми всі мінялися задачами. Якщо потрібно, ти ведеш ефір, як ведучий чи ведуча. Якщо потрібно, сідаєш за пульт. Потрібно – береш ручку, береш ноутбук і працюєш як редактор ефіру. І це все робилося дуже легко, буквально з півслова, і ми надзвичайно один одного підсилювали".
Музика в ефірах під час війни
Було місце у цій дивній, абсолютно немислимій ситуації і для романтики. Якось проходячи коридорами Львівської філії, журналісти з подивом почули звуки класичної музики. Ідучи на музику, знаходили велику телевізійну студію, у якій грав на роялі Роман Коляда. Це був абсолютно дивний дисонанс
Роман Коляда – ведучий Українського Радіо:
"На нічних змінах ходив коридорами, тинявся. Заходжу - о, велика студія, прикольно – о, рояль. Пощупав, він настроєний, він, як золото, не в концертному стані, як для філармонії, але в абсолютно достатньому, щоб репетирувати. І я крадькома там почав щось собі трошечки награвати в паузах. Тому що звідти ж марафон мовив, і ту паузу ще було піди впіймай, але іноді ці паузи ловилися, і тому я сидів, щось грав. Народ заходив і робив квадратні очі. Тут сирена повітряної тривоги виє, тут якийсь Моцарт, там Андреа Бочеллі, щось іще".
За кілька днів виявилося, що ще у однієї співробітниці Суспільного, Юлії Левчук, є з собою флейта. Так народився дует "Флейта на роялі". Роман з Юлією навіть дали у Львові волонтерський концерт, на якому збирали донати. Та все ж доступ до рояля був обмеженим, і Роман пошкодував не тільки про те, що не заправив заздалегідь машину, а й що не взяв з Києва синтезатор. Але коли інструмент знайшовся, в ефірі Українського Радіо з’явились вечори музичних імпровізацій від Романа Коляди.
Роман Коляда – ведучий Українського Радіо:
"Я почав шукати клавіші, навіть не для того, щоб грати в ефірі, я просто почав їх шукати. А потім, коли мені за допомогою Роми Києвицького знайшли цей древній взагалі синтезатор, я ні до того, ні після того такої моделі не бачив, що це за "іскопаємоє" було. Я приніс його нашим хлопцям-інженерам і якось так само собою кажу: "Слухайте, а можна до цього шнур, щоб воно в пульт підключалося?" То вони кажуть: "Так, немає питання". Через 5 хвилин приносять мені шнури, і тоді вже дивлюся: о’кей, є клавіші, є шнури, як у Хайнлайна, є скафандр, я готовий мандрувати.
Під час однієї з нічних змін, я пам'ятаю, що вперше це ще було з Оленою Гусейновою, я ще тоді не свої вірші читав, я просто грав музику, а Оленка читала якихось крутих модних українських і перекладних, по-моєму, поетів. А потім, коли ми почали ходити вже по одному в ефір, то я вже читав своє, з Оленою Зелінченко, я пам'ятаю, що теж читав свою поезію і грав свою музику, бо Оленка мене фотографувала, є пара фоточок, вона зафіксувала цей момент для історії. І якийсь час це тривало на моїх змінах, потім я подумав: може, вже не на часі, може, вже досить. І на одну із нічних змін вже не став підключати клавішу. А для цього треба було там її винести з кутка, один із мікрофонів відключити від пульта, ввіткнути туди, значить, клавішу - там цілий такий ряд операцій треба було зробити. І от один раз я їх не зробив. Приходить час, в який я зазвичай грав ці нічні свої колисанки, і тут приходить повідомлення, я пам'ятаю, що це була слухачка, яка в Німеччині, з наших, на той момент: а де твоя колисанка? Кажу, та ну типу, може, вже… Каже, ти знущаєшся? Ми тут сидимо, чекаємо. Оце було таке дуже сильне враження, один із тих фідбеків, коли ти розумієш, що ти і так розумієш, що ти робиш щось важливе, але цим тебе ще раз носом тикає. Відповідно підключив, знову пограв, але потім воно все ж таки зійшло тихенько зі свого ефірного місця".
"Голос останньої надії"
До будь-якої роботи звикаєш, і в якийсь момент починаєш сприймати як буденну. Радійники іноді навіть не усвідомлювали значення інформації, яку подавали в ефір, для людей.
Роман Коляда – ведучий Українського Радіо:
"Це теж була історія, яка мене вразила, коли мені додзвонилися якісь знайомі знайомих і кажуть, чому ви не кажете прогноз погоди? Я такий: люди, війна на дворі, кому потрібна погода? Мені кажуть, Коляда, ти не розумієш, ми сидимо тут в Ірпені, і нам треба знати — чи сніг збирати, чи дрова рубати, що буде завтра, ми тут в первісних умовах.
І була відмашка: терміново повертайте прогнози погоди в ефір. Бо тоді нас слухали от теж з древнього приймачика на батарейках. І окрема історія, звісно, це Маріуполь. Я пам'ятаю, що ми виводили в ефір, інформували про шляхи евакуації. І коли до мене дійшов весь жах того, що відбувається, коли ти розповідаєш дослівно на якому розі, біля якої крамниці людям треба зібратися, бо це буде єдиний автобус, щоб виїхати з цього пекла, а через 20 хвилин ти кажеш: люди, не йдіть, автобуса не буде — це кошмар. І водночас ти розумієш, що от ти чи хтось із твоїх колег — це голос оцієї останньої надії, щоб люди звідти вийшли. Це, м'яко кажучи, вражало дуже сильно".
У перші ж дні на радіо почали звертатися багато людей і партнерських організацій, готових допомогти. Всі рішення ухвалювалися "ad hoc" і критерій для них був лише один – доцільність для ефіру. Наприклад, у перші дні не вистачало журналістів, які б могли щодня готувати інформаційні дайджести англійською. Про це дізнався музикант та художник Борис Корнецький і запропонував свою допомогу. Борис ще близько пів року був волонтером Українського Радіо. Так само неочікувано з’явилась в ефірі і щоденна добірка розвінчаних фахівцями "Детектора медіа" російських фейків. Спочатку це були включення у прямий ефір, які згодом трансформувалися у рубрику "Рускій фейк…".
Вадим Міський – програмний директор "Детектор медіа":
"Кінець 2021-го року, Путін продовжує тупцювати своїми військами на кордонах із Україною. Тоді ця ескалація вся, очевидно, що готується щось. Що саме — ще ніхто достеменно уявити собі не може, але інформаційні російські війська були вже далеко попереду, вони вже були повністю на території України.
Тоді "Детектор медіа", де я працюю, організація, яка тривалий час займається боротьбою з дезінформацією в Україні, вирішили, що ці всі фейки, маніпуляції, вкиди, які продукує російська пропаганда, повинні бути задокументовані для історії.
І так сталося, що дозріли ми з цією ідеєю вже до її реалізації і запланували запустити таку окрему веб-сторінку, "Хроніки дезінформації", саме на 24 лютого 2022-го року. Зрозуміло, що ми прокинулись тоді вже зовсім з іншим думками, але оскільки сторінка включалася автоматично, так вона в той день і з'явилася, а журналісти, наші аналітики, продовжували її наповнювати. І там щодня з'являлася вже не запланована нами кількість, як два-три фейка, а просто вал, тому що зі вторгненням їх в рази більше стало.
І розуміючи, що велетенська кількість людей просто не має змоги отримати інформацію від Генштабу (тому що вона в дорогу виїжджає зі своїх звичних місць проживання, зв'язок, по-перше, не всюди працює, телевізор ти з собою з "Єдиним марафоном" не поставиш в машину і не підключиш кудись), ми мали розмову з радійниками Українського Радіо про те, що в нас кожного дня є така підбірка фейків, уже спростованих, можна готувати певні матеріал із цього і ставити в ефір. І так сталося, що саме в ці дні Українське Радіо переїжджало із Києва до резервного центру мовлення у Львів, і це було просто неможливо, не було кому сісти і на основі цього зробити матеріал для ефіру, начитати його, вникнути в нього. Тоді сказали мені радійники, що якщо ви самі зробите аудіофайл, ми його поставимо в ефір. Самі —це хто? Це мені так само і в "Детекторі" нікому це було делегувати. І ми якось своїми зусиллями вирішили, що так, це потрібно робити, включатися в ефір Українського Радіо і давати.
Ми зрозуміли, що це саме той контент і та інформація, яка потрібна слухачам дуже і дуже саме в цей історичний момент часу України. Я радий, що ми зрештою змогли цей проєкт тоді зробити, дуже багато відгуків з усіх куточків України лунало про цей проєкт. Є, наприклад, слухачка, яка у Херсоні пережила окупацію і розповідала про те, що фактично ця передача, а її, як вона каже, слухало усе населення Херсонщини на той час, була єдиним зв'язком з реальністю для них. Бо з усіх місцевих прасок транслювалося тільки російське радіо, тільки російські телеканали, зв'язку не було, у її односельців і в неї самої не було супутникового телебачення. Все це якраз підводить нас до того, що роль радіо тоді була критичною".
Символічні проєкти Радіо Культура
Всі три радіоканали Суспільного на час евакуації об’єднали зусилля. При чому виявлялося це не тільки у розподілі задач, але і у наповненні ефірного часу.
Ірина Славінська – виконавча продюсерка Радіо Культура:
"Один із перших прикладів саме культурного контенту, який команда Радіо Культура додала до спільного нашого марафону в ефірі, це було те, що ми готували на 9 березня на день народження Тараса Шевченка. Для Радіо Культура – ця дата надзвичайно важлива, ми кожного року щось готуємо. В умовах повномасштабного вторгнення, скажу чесно, я сумнівалася, чи варто щось готувати, але все ж таки ми це зробили всі разом, і я сьогодні пишаюся цим проєктом. Ті, хто нас чули 9 березня 2022-го року, це пам'ятають. Кожної години ведучі, які працювали в ефірі, ведучі Українського Радіо, зокрема, мали змогу і бажання прочитати декілька рядків з Тараса Шевченка на початку чи в кінці години. А по-друге, ми змогли дистанційно, абсолютно з коліс, створити те, що ми між собою називаємо міжпрограмку, аудіо контент, де відомі українці-українки читають декілька рядків з Шевченка. І ці записи виняткові, я іноді їх переслуховую, тому що вони записувалися в таких реаліях, в яких були ці люди: хтось вдома, хтось у ванні — йшли обстріли, хтось вже на передовій. Переважно це були записи, зроблені на смартфон, які потім були опрацьовані вже інструментами postproduction, змонтовані і випущені в ефір. Чому я про це окремо розказую, тому що, коли уже минуло декілька місяців після того березня, раптом прийшло сповіщення від однієї з наших слухачок, яка пережила з нами у приймачу окупацію в одному з населених пунктів. І вона сказала, що саме той проєкт, в момент обстрілу, коли вона лежала на підлозі своєї квартири, закривши голову руками, і знову таки, не знаючи, чи виживе вона, чи ні, саме цей проєкт в той момент додав їй сил. Тому що коли ти чуєш в таких реаліях не тільки голоси улюбленого радіо, але Тараса Шевченка, то весь можливий пафос тут — він не порожній. Ти просто реально згадуєш, для чого це все і як це тебе підсилює".
Деякі проєкти зі сфери культури були надзвичайно символічними, і мали потужний вплив не тільки на українських слухачів, але і на закордонніаудиторії в особі слухачів радіостанцій Європейської мовної спілки.
Ірина Славінська – виконавча продюсерка Радіо Культура:
"Серед тих концертів, які ми транслюємо, звичайно, є і історичні, і один із них — це концерт для України, який відбувся 18 березня 2022-го року в Метрополітен Опері. І це був перший настільки великий, настільки міжнародний захід, він був особисто директором Метрополітен опери ініційований, і цей концерт мали честь транслювати Українське радіо та Радіо Культура, теж один із прикладів нашої такої спільної співпраці. В березні 2022-го року ще не деокуповано Київщину, ще не деокуповано Чернігівщину, вторгнення всього аж до трьох тижнів триває, ще не дуже зрозуміло, що буде і як, але такий концерт транслюється з укриття, для такого концерту пропрацьовуються всі можливі плани "Б", якщо раптом не стане трансляції, то що може звучати. Для мене ця подія і особисто дуже така бентежна, бо, скажу чесно, це перший концерт, який я вела як коментаторка саме з радіостудії, зазвичай цим займаються колеги з музичної редакції Радіо Культура. До того я ніколи раніше не коментувала радіоконцертів, і був цікавий досвід — з Дмитром Хоркіним було цікаво вперше поплавати в цих водах. Дмитро, досвідчений коментатор таких програм, я — зовсім ні. І по-друге, це із тих концертів, про які ти думаєш, от що ми скажемо, що я скажу людині, яка слухає нас, наприклад, в окупації, навіщо їй цей концерт, навіщо їй цей Метрополітен опера? Але в момент, коли я побачила програму цього концерту, я все зрозуміла: концерт відкривався гімном України, закривався "Одою до радості", і всередині був надзвичайний хор із Верді "Ва пенсьєро" — це класичний міжнародний гімн, який присвячений темі людей, які думають про свій рідний край і тужать за Батьківщиною. І без сліз слухати це було неможливо, і це із тих трансляцій, де голос тремтить, і це — нормально, так і має бути".
"Досвід роботи Українського Радіо у час війни вивчають за кордоном"
Вже у травні Українське Радіо повернулося у Київ, робота у режимі цілодобового прямого ефіру стала звичною, поступово почали відновлюватися довоєнні проєкти та з’являтися нові. Тепер досвід роботи Українського Радіо у час війни вивчають за кордоном.
Микола Чернотицький – голова правління Суспільного мовлення:
"Ми маємо, самі того не бажаючи, унікальний досвід: як мовити, як працювати під час війни. І цього досвіду ні в кого немає в Європейському союзі. Багато країн, ті ж країни Балтії, Швеція, Фінляндія, оскільки там кордон не так далеко спільний з нашим спільним ворогом, то вони готуються, вони вивчають протоколи та кейси, як це все відбувалося. І саме в цьому цікавість сама, перше — це в принципі управління компанією в такий час. Виробництво, як переносити, люди, хто що заміняє. І друга частина — самі принципи цієї роботи. Як ми висвітлюємо ті чи інші теми, кого ми запрошуємо, про що говоримо, які є обмеження в цьому всьому — цього досвіду ні в кого нема, крім нас. І це по суті, як називають, війна в прямому ефірі, є велика зацікавленість в цій експертизі. І я вважаю, що це є одна із нашої місії — ділитися цими знаннями з нашими колегами".
Українське Радіо з перших днів великої війни почало отримувати відгуки від слухачів. Хтось дякував за підтримку і важливу інформацію, хтось підказував, чого не вистачає в ефірі, хтось навпаки, закликав бути обережнішими, аби не давати навіть найменших підказок ворогу. Але по-справжньому оцінити роль радіо у цій війні стало можливо, коли почали звільняти окуповані землі, і свої історії розповіли слухачі, яким довелося разом з Українським Радіо пережити найгірше.
