Роман Кабачій у студії Радіо Культура
"Різні цифри, якими граються політики"
Що таке Волинська трагедія?
Це апогей польсько-українського етнічного конфлікту, який розгорівся не лише, як дехто може думати, у Волинській області. Це колишнє Волинське воєводство міжвоєнної Польщі, яке охоплює Волинську, Рівненську та північ Тернопільської області. З одного боку, це народний бунт проти того, що українці не хотіли повернення Польщі на ці землі, так само підтриманий Волинськими частинами УПА на чолі з Климом Савуром – Дмитром Клячківським. Потім конфлікт перекинувся на Східну Галичину, а потім на етнічні землі на захід від теперішнього польсько-українського кордону – Холмщину і Надсяння.
Загалом, жертвами конфлікту стало, за українським оцінками, до 50 тисяч поляків. Самі поляки говорять про 100 тисяч загиблих поляків. Нинішній очільник польського Інституту національної пам'яті Кароль Навроцький говорив про 120 тисяч загиблих поляків. Ці різні цифри, якими граються політики, спричинили те, що Польща ставить питання про ексгумацію, щоб дослідити: скільки, мовляв, цих людей насправді? Також Польща наполягає на тому, щоб у кожному селі, де мали місце такі вбивства, поставити всім загиблим пам'ятники, хрести тощо. Коли я їздив до Польщі на різні презентації, мене впритул ставили до стінки і питали: чому, мовляв, ми не хочемо гідного поховання? Я говорив про те, що ми хочемо гідного поховання, але вони не розуміють масштаби. Кожному загиблому поставити хрест – це не реально.
"Як це можна зробити через 80 років?"
Наскільки складний процес ексгумації?
Це робота з архівами. Це пошукові роботи. Ти не прийдеш і не почнеш копати в невідомо якому місці. Треба проводити дослідження, де могли бути поховані люди. По більшості місць більш-менш інформація відома. Але один із поляків – дослідників процесу ексгумації Войцех Тохман, який працював у 1990-х роках і описував ексгумації в Боснії через кілька років після закінчення війни, написав нещодавно пост, що він не уявляє собі: як це можна зробити через 80 років? Я нещодавно був на Міжнародній науковій конференція ''Солідарність народів'', яка відбулася 29 листопада на базі Острозької академії. На ній включався режисер Єжи Залевський, який сказав приблизно те ж саме, що під час війни забезпечити такі роботи в кожному місці неможливо. Ця людина багато разів була на передовій, він бачить реальні проблеми наших міст. І він сказав конкретно, що зараз у цих ексгумаціях він не бачить сенсу.
А спільна заява міністрів закордонних справ України та Республіки Польща Андрія Сибіги та Радослава Сікорського, насамперед, була покликана скинути хвилю напруження. А оскільки вже обидві партії висунули своїх кандидатів на президента Польщі, тема Волині піднімалася б. Тобто це своєрідний крок наперед, щоб вибити козирі у згаданого мною Кароля Навроцького, який після цієї заяви сказав, що він уже готовий їхати копати на наступний день. Це просто показує несерйозність його ставлення до цієї проблеми. І виключно використовування її для політичних цілей.
Українські ексгуматори зараз працюють на фронті
Процес ексгумації вкрай складний, зокрема, і в сенсі організації всіх дотичних процесів. Це і каталогізація, і упізнання останків. Тобто це дуже великий масштабний проєкт, який потребує і фінансових витрат. Хто братиме на себе фінансові зобов'язання?
Буде створена спільна комісія. І фінансувати ексгумації будуть поляки. Україна хоче, щоб цей процес відбувався спільно, щоб це не були односторонні висновки польської сторони. Щоб були залучені й українські спеціалісти. Тохман також пише у своїх дописах про те, що українські ексгуматори зараз працюють на фронті. Я схиляюся до того, що треба почати з одного місця. 2 вересня цього року приватна особа Кароліна Романовська склала внесок про ексгумації поховань поляків у селі Угли Рівненської області. Вона звернулася з цим до президента Зеленського. Відповідь їй дало Міністерство культури і відіслало її до Державної міжвідомчої комісії (Державна міжвідомча комісія з увічнення пам'яті учасників антитерористичної операції, жертв війни та політичних репресій (ДМВК) – ред.), яка займається ексгумаціями. Була відповідь і від Інституту національної пам'яті, що вони запросили в бюджеті 1 мільйон тільки на ці Угли.
Чи дали їм цей мільйон, я не знаю, але так чи інакше, Інститут національної пам'яті показав, що з приватними особами він готовий працювати. Нагадаю, з української сторони була висунута умова відновлення української могили на горі Монастир у Польщі. Там поховані воїни УПА, які 3 березня 1945 року прийняли бій із НКВД і там загинули. Там була таблиця з усіма прізвищами, яку розбили польські вандали. Була висунута умова, що польська сторона відновить цей пам'ятник. Але в заяві міністрів закордонних справ України та Республіки Польща Андрія Сибіги та Радослава Сікорського не було нічого сказано про цю гору. Україна зробила крок назустріч, але поляки не підтверджують, що вони хотіли б відновлення тієї могили.
"Поляки хочуть, щоб українська держава взяла відповідальність за дії конкретних націоналістів"
Ще один чутливий момент – визнання цієї трагедії геноцидом. Польська сторона наполягає, щоб Верховна Рада на законодавчому рівні це визнала.
Ні. Поляки вимагають вибачення. Вони самі визнали цю трагедію, як етнічну чистку з елементами геноциду. Вони встановили день вшанування жертв – 11 липня. Для мене важливішим є духовне примирення. Те, що президент Зеленський з президентом Дудою минулого року молилися разом, те, що президент Порошенко ставав на коліна перед пам'ятником жертвам трагедії у Варшаві – чомусь поляки цього не бачать. Вони хочуть визнання вини від держави Україна за конкретну формацію УПА, яка була воєнізованим об'єднанням від однієї політичної сили ОУН – фракції Бандери ОУН (б). Але української держави тоді не було. А вони хочуть, щоб українська держава взяла відповідальність за дії конкретних націоналістів.
Я зараз стану на бік скептичних слухачів, які можуть сказати, що коли нам зручно, ми говоримо, що у нас немає державності, а коли треба, ви приписуєте собі різні здобутки. Як пояснювати цей момент широкому загалу?
Я можу навести, як приклад, тему, яку я досліджую. Це двостороннє переселення поляків і українців у 1944-46 роках. 800 тисяч поляків виселили з України в Польщу, 500 тисяч українців виселили з Польщі в Україну. І до цього часу Україна, як правонаступниця УРСР, яка підписувала угоду про це виселення, не вибачилася перед цими людьми. Був лише встановлений ще за попередньої влади день відзначення цих депортацій. Але нащадкам і самим виселеним цього мало. Тобто Україна навіть перед українцями не хоче взяти відповідальність, що вже говорити про поляків.
Це була трагедія обох народів, і з української сторони теж були втрати.
Звісно. Українські втрати теж були. Просто в Польщі історіографія стоїть на тому, що, мовляв, Армія Крайова це чинила у відповідь. Але в березні 1944 року, коли вони спалили 50 українських сіл на Холмщині, я не вважаю, що це була відповідь. Це було винищення місцевого українського населення. Я спілкувався з переселенцями, в Луцьку живе Галина Кирикилиця 1937 року народження. Вона пережила бійню в Сагрині. Це одне з найбільших сіл, яке було знищене Армією Крайовою. Але потім, коли фронт посунувся, то в Армії Крайовій різко зрозуміли, що треба з українцями домовлятися. Були проведені переговори, була навіть спільна акція нападу на Грубешів у 1946 році, але вже було пізно.
"Нам потрібно буде навчитися відповідати. Виходячи з фактажу"
Які перспективи примирення в цьому питанні?
На мою думку, потрібно просто пропрацювати цю тему. Тому що в Україні досить мало досліджень Волинської трагедії. Потрібно винести це на більш публічний рівень обговорення. Тому що від ховання голови в пісок краще не стане. У Польщі цю тему винесли вже на найвищі щаблі, ця тема так чи інакше буде присутня в президентських перегонах. І нам потрібно буде навчитися відповідати. Виходячи з фактажу.
