Ілюстрація: Українське Радіо
Отримав травму на виробництві? Ні, в УПА
Василь Макух народився 1927 року у селі Карів, що на Львівщині. Тоді це була Польща, а нині – українсько-польське прикордоння. В родині було восьмеро дітей. Батько Омелян помер рано. Вихованням хлопця, як могла, займалася мати.
Але особливе місце у формуванні Василя Макуха як особистості посіли односельці – Микола та Петро Дужі. Усе оточення Василя прагнуло, щоб Україна стала вільною, тому більшість з родини так чи інакше брали участь у визвольних змаганнях. 1944 року вступив до лав УПА і сам Василь.
Два роки він воював за національні інтереси, аж поки хлопця не взяли в полон енкаведисти. Потім Василь Макух пережив 10 років сибірських таборів та ще 5 – на спецпоселенні в Мордовії. Там і познайомився з майбутньою дружиною Лідією. Після звільнення подружжя почало жити в Дніпрі, народили двох дітей – Володимира та Ольгу. На рідну Львівщину Василя спочатку не пускали. Тому, коли він зрештою потрапив на батьківщину, то уже підросли племінники, які про дядька знали небагато.
Василь Макух. Фото: www.uamodna.com
Говорить небіж Василя Макуха по брату Дмитру Юрій Макух:
"Мені було, мабуть, років 10, я вже ходив в школу і був на канікулах, тому що я вчився в школі-інтернаті. Він приїхав, а я дивлюся, прийшов дядько до нас на подвір'я, який кульгав на ногу. Він там загально щось спитав і пішов з мамою в будинок. Коли він пішов, я маму запитав, хто це такий? Вона сказала, що це дядько мій. Я кажу, а чого він кульгає на ногу? Вона сказала, що він на виробництві отримав травму. В нас про нього в сім'ї не велася ніяка мова. Ніколи. Аж після того, 68-го року стало відомо, що це наш дядько, який не на виробництві отримав травму, а воював і травмувався. Але він проживає далеко від нас. Ми жили бідно й їхати в Дніпропетровськ було нереально. Мама ніколи не їздила, а мій тато помер, коли мені було 4,5 роки. А це був його брат. Проте він приїжджав до сестри, яка проживала трошки далі від нас. Коли він приїжджав, мама ходила туди.
Ніхто не знав про його діяльність. Знали тільки, що він часто їздив в Запоріжжя, до тих, з ким він, мабуть, відбував покарання, в Нікополь і на Львівщину, де, потім виявилося, був його однокамерник Григорій Ментух, але він проживав вже не в нашому селі. Потім стало відомо, що в Запоріжжя він їздив до Петра Дужого. Дужий — відомий борець України, який був головним редактором журналу "Ідея і чин". Він був сусідом у нас".
Вдала невдала втеча
Уже після здобуття незалежності Юрій Макух почав дізнаватися про дядька більше. Стали доступними документи, які пролили світло на деталі з минулого Василя Макуха. Зокрема, про те, як він потрапив в полон та як йому велося по тюрмах.
"Я не хочу фантазувати, тому що це можна, скажімо, прочитати з кримінальної справи. Там не дуже є щось описано, тому що він нікого не видав. Він сказав якісь псевдо, вони щось шукали, чи це правда. Бо він спочатку і своє неправдиве прізвище назвав. Аж потім, коли його вже довбали, він зрозумів, що діватися нікуди, то вже назвав своє прізвище.
Йому в коліно потрапила куля, тож скоротили ногу майже на 10 сантиметрів. Він лежав потім в лікарні трохи. Він сидів з Григорієм Ментухом, то Григорій розповідав, що вони хотіли зробити підкоп і втекти. Василь це все ініціював і один зі співкамерників навіть якусь невеличку лопатку підготував. Бараки і підлога були деревʼяні, вони підняли дві дошки і почали копати. Так, коли всі виходили, вони навіть жертвували обідом й коли нікого не було – копали. Докопати вже ледь не до метра глибини. А землю викидали в туалет, який був всередині, – яму. І підійшла вода. Потім вони зраділи, що не зробили цього (підкопу – ред.), тому що це була розробка оперативників, щоб організувати їм нібито втечу і дати ще з 5-7 років за неї. КГБ до таких методів вдавалося. Плюс до того, якщо прослідкувати його справу кримінальну, то ви побачите, що його не один раз намагались завербувати", — розповів Юрій Макух.
Спалив себе, щоб "пробудити" інших
Крім самих документів, чимало інформації про Василя Макуха надали дисиденти — учасники проукраїнського руху, які знали його особисто. Розговорити цих закритих, часто побитих життям людей взявся Віктор Тупілко. Абсолютно випадково колишній шахтар дізнався про подвиг Василя Макуха і почав досліджувати причини його самоспалення. Зрештою, матеріалу назбиралося на невеличкий музей, який чоловік відкрив у рідному Донецьку. До окупації міста саме Віктор Тупілко знайомив донеччан з феноменом Василя Макуха та інших борців за українську ідею:
"Я – шахтар. На тій шахті, де я працював, кожен рік гинуло по статистиці 12 людей. Я бачив і достеменно знав, що людина бореться за життя. А тут сам вирішив (померти – ред.), сам планував. Я працював позмінно, сон у мене порушений і я страждав на безсоння. І десь на пів першу ночі по телевізору почався невеличкий репортаж про Олексу Гірника, який спалився на Чернечій Горі. Це мене вразило. Чому це робиться і чому це засекречували? Значить, все це не просто так? Я почав на ці питання шукати відповіді.
Десь в 2007 році я врешті-решт знайшов лікаря, який досліджував тіло Олекси Гірника. Михайло Єфремович Іщенко. Я з ним зв'язався й він сказав, займався Гірником все своє життя. А от Макухом ніхто не займався. Мало того, це ім'я нікому невідоме практично, тож тоді я почав цим займатися. Жив я тоді в Донецьку. Було складно, адже я ще працював, але тим не менш щось встигав. Ми знайшли багато відомостей про Василя. Щоб дослідити це, коли в тебе обмаль часу, треба мати певні властивості. Я сподіваюсь, що в мене таке є. От за коротку розмову, за коротку зустріч, треба ввійти в довіру до людини так, ніби ти з ним знайомий багато років, щоб він розслабився і став розмовляти сам з собою. Не зі мною, а сам з собою. Тоді з'являється відчуття в повітрі, що ось-ось-ось, він зараз уже розкриється, ось воно вже на губах. Треба вловити цей момент чи замовкнути, чи допомогти. І тоді він відкриється.
По-перше, люди були вже в віці, вони будь-якої годині могли померти. По-друге, я з Донецька і питання — хто я, що я, з якою метою допитуюсь. Але мені це вдавалося. Іван Гуменюк це сказав, якраз коли ми з ним проговорили весь день до глибокої ночі. Уже темно в кімнаті, Іван уже майже нічого не бачив, йому і не треба було світла. Він наче поринув в минуле. Я в кімнаті, а він там. В цих таборах і в тому середовищі. Й він говорить: "Якби я міг, я б увіковічнив кожен крок Василя. Це свята людина".
Тривалий час Віктор Тупілко намагався знайти відповідь, чому ж Василь Макух пішов на такий відчайдушний крок. І зрештою зрозумів:
"Він хотів, щоб людина була людиною, щоб була воля, щоб була свобода, щоб було право вибору, щоб можна було когось почути, щось відповісти, врахувати чужу думку, щоб бути врешті-решт людиною, а не тими, що кажуть: "А чого тобі не вистачає? Зарплату платять, хата є, їсти є, що тобі ще треба?" Це у тварин є корита, є хлів, ну, і заріжуть коли треба буде. А чого ще треба? Будеш не так говорити, будеш поганим, тебе відправлять в табір. А він хотів бути людиною. От що ним керувало. І це проходило через все його життя.
Саме тому він, опинившись в таборах, сказав, що боротьба триває, але іншим способом. То була збройна боротьба, тепер уже інший спосіб. І вони писали листівки, проводили агітацію. Він вивчав англійську мову там, себто капіталізував свій потенціал для боротьби. Він готувався і продовжував боротьбу. Коли він звільнився, то об'їздив всіх, кого тільки міг. Я дослідив, що він об'їздив практично весь Радянський Союз. Тоді, коли маленька зарплата, треба працювати, треба в відпустку ходити, під наглядом був, але тим не менш він шукав людей для того, щоб об'єднатися. Всі йому говорили одне й те ж: "Ну, ти дивись, ну вже все, програно. Подумай про себе, у тебе діти. Так, прикро, а що зробиш?" І він фактично один залишився, але він все одно не здався. Він сподівався, що він пробудить їх, що їм в серце ввійде, коли він себе в такий спосіб спалить. Ще дуже багато людей було, на яких можна було надіятися, що вони пробудяться".
Замість соку з чорниць – бензин
Перед тим, як вчинити самоспалення, Василь Макух написав листа тодішньому очільнику Комуністичної партії України і фактичному керманичу Української Радянської Соціалістичної Республіки Петру Шелесту. В ньому він говорить про русифікацію України, про утиски свідомих українців і про те, чому йде на такий крок.
Зокрема, в листі йшлося про таке: "Протестуючи проти кривд, заподіяних російськими окупантами, – пийте ще й мою кров. Я спалю себе в жертву. Не вам, а нашому народові, щоб молоде покоління сміло, відважно продовжувало святу справу боротьби".
Цей лист Василь Макух, напевно, написав на Львівщині саме перед останньою поїздкою до Києва.
Племінниця Василя Макуха по сестрі Параскеві Ярослава Осміловська каже, що, ймовірно, саме вона надіслала цього листа до Києва комусь зі знайомих активіста. Дядько попросив піти вкинути його в поштову скриньку. І саме пані Ярослава була останньою з родичів, хто бачив Василя Макуха живим:
"Моя остання зустріч з Василем Макухом була у 1968 році, на початку листопада. Я тоді ще була студенткою, жила на квартирі у Львові, на Привокзальній. Він прийшов до мене в гості зі своїм товаришем, односельчанином, з яким вони відбували заслання разом в таборах. Ми проводжали його на поїзд Львів-Луганськ, який відправлявся одну хвилину по 12-й, і їхав, якби, через Дніпро. Я його запитала, що є прямий поїзд до Дніпра, чому він їде до Києва? А він каже: "Мені так зручніше, я там маю зустрітися з друзями". І це було в ніч з 2 на 3 листопада, бо 5 листопада була річниця визволення Києва від фашизму і була там святкувалася Жовтнева революція 6-8 листопада. Я цьому не надала значення, а в них там був спланований якийсь захід.
Мама з татом знали, що він їде на завдання, але нам ніхто цього не казав. Відправили ми його дуже добре з дому. Мама попередньо поїхала до Рави на базар. Купила його дітям, жінці подарунки. І він ще обійшов по селу своїх друзів, всіх знайомих. Взяв з собою трилітрову банку. Я запитала його, що він має в тій банці? А він мені каже: "Та це мені тут Йоанна дала соку з чорниць". А виявляється, це була банка з бензином. Він стояв з нами дуже довго, розмовляв на пероні. І вже поїзд рушив, можна сказати, і він в останній вагон скочив і поїхав".
"В дітей залишається мама, сиротою залишилася моя Україна"
"Хрещатик, 27. Там була Спілка журналістів України. Очевидно, десь там вони збиралися, і він вибіг з цього під'їзду, облитий бензином, і побіг в напрямку площі Жовтневої Революції. Де був пам'ятник героям Жовтневої Революції, там він впав і догорав. Звичайно, за ним бігла міліція, кричали. Коли він впав, вже там кинули на нього шинель, врятували трохи ще того тіла. Безпам'ятного, очевидно, уже на той час. Якраз з нашого села молодий хлопець Василь Мазур служив у внутрішніх військах у Києві. Він цю ніч чергував в центрі Києва і своєю шинеллю накривав дядька, гасив вогонь на ньому. Потім дуже багато разів його теж допитували, але він нічого не знав. Так що його забрали в лікарню. Там, звичайно, лікарі прикладали багато зусиль, бо це, очевидно, був дуже важливий момент в роботі тодішньої КДБ. Вони довели його до пам'яті, він ще щось трохи говорив. Тітка Ліда, його дружина, звичайно, була викликана до Києва відразу. Вона біля нього сиділа, доглядала його в ті останні години його життя. І коли його запитали працівники КГБ, що він наробив і навіщо, адже дітей сиротами зоставив, він казав: "В дітей залишається мама, сиротою залишилася моя Україна". Бо він свідомо знав, що таких самовідданих, самозречених людей немає вже багато. Так він й помер і 14 листопада, в його день народження, його похоронили у Дніпрі.
Був такий осінній дощовий день, було дуже багато людей, і тато у нас їздив на цей похорон. Тато розповідав, що видно було, як поміж людей ходили хлопці в шкіряних пальтах. Хто ходив в шкіряних пальтах, ми знали. Маму допитували, там їх всіх допитували, і маму забрали до Сокаля й дуже важко над нею познущалися. Після допиту в неї текла кров з рота, з вуха, мала підірвані легені. Після цього мама вже не прожила довго й померла на 59 році життя", – розповіла Ярослава Осміловська.
"Василь – святий"
Після смерті Василя Макуха усіх його родичів та знайомих допитували. Якщо маму Ярослави Осміловської Параскеву дуже скалічили фізично, то маму Юрія Макуха – морально. Вона майже нічого не знала про діяльність Василя, але довести це було складно. Після допитів жінка сказала : "Це трагедія нашої родини".
В подальшому, як зазначає Юрій Макух, минуле дядька позначилося і на його карʼєрі. Чимало хто боявся мати справу з племінником противника комуністичного режиму.
Про дітей і дружину Василя Макуха і говорити важко. Вони зазнали стільки поневірянь, нерозуміння та зневаги, що все життя боялися згадувати, хто їхній батько, намагалися влитися в зросійщене суспільство і здобути спокій. Говорить Віктор Тупілко:
"Син Володимир помер. Він дуже переживав, намагався знайти щось в житті батька і в своєму житті, таке що їх поєднувало. Можливо, я думаю, що якби ми раніше зустрілися, то він якщо не продовжував би, але став би свідомим послідовником тих ідеї, за які боровся Василь. Оля тривалий час не хотіла зі мною зустрічатися, уникала. Ніяк вона цього не могла зрозуміти. "Ти знаєш, якби я виросла в іншому середовищі, а не тут, де нас цькували, де говорили гидоту про Україну і про мого батька, то можливо я б і виросла в іншою людиною". Пані Лідія була під великим впливом Василя як чоловіка, як жінка від чоловіка. Вона його дуже поважала. Він не хотів з нею одружуватися, казав: "Лідіє, я займаюсь боротьбою, я з цього шляху не зверну". Це вже я цитую її слова. "Я все одно загину, ти залишишся одна. Навіщо тобі це? Шукай надійного чоловіка. Шукай, щоб це було нормально все в тебе в житті. Бо я тебе кохаю. І я бажаю, щоб тебе все було добре". І він, коли проводив свою боротьбу, їй нічого не розповідав. І Лідія Іванівна мені сказала, що він же цим і врятував їй життя. Мене ж, каже, в КДБ і не били. Вони відразу зрозуміли, що я нічого не знаю. Що нема чого в мене і бити, бо я дійсно нічого не знала. Вона дітей оберігала, бо їх цькували в школі, що вони бандерівці. І щоб діти вижили, вона, на мій погляд, робила правильно, робила все, щоб вони якось мімікрували, почали у цій вовчій зграї хоч підвивати, щоб вижити. Але в душі, в серці вона носила, що Василь — справжній чоловік, справжній воїн.
Василь Макух з дружиною Лідією. Фото: ДніпроКультура
Вона мені сказала, що хто і що її чоловік, вона усвідомила тільки після його смерті. Коли я приїхала в село Карів, де народився і дитинство провів у Василь, каже, поговорили з родичами, пішли на цвинтар, звісно. І йдемо з цвинтаря, а на зустріч йде чолов'яга місцевий. Як в селі прийнято, привітався, зупинився. А хто це з вами? Та це ж дружина Василя. Як? Це дружина Василя? Це вдова? І він, каже, опустився на коліна, поцілував край моєї спідниці, поцілував руку мені, підвівся і сказав: "Василь — святий". Каже, тоді я вже почала щось усвідомлювати. Але він, пішовши на цю жертву, думав і про дітей, і про мене. Коли він був готовий до цього, якось зітхнув і сказав: "Лідо, Лідо, як же тобі важко буде, коли мене не стане”. Це було жахіття. Як я вижила? На роботу не брали, дітей цькували. Їсти нема чого. Усі в хатах напроти через вікна спостерігають, фотографують. Каже, це було дуже важко, він знав, але він інакше не міг".
За іронією долі вшануванням памʼяті Василя Макуха займалися і займаються не діти, а племінники і зовсім чужі люди. Навіть чехи, які дізналися про патріота, чиїми останніми словами були "Геть з окупованої Чехословаччини", захотіли посприяти у встановленні памʼятної дошки на Хрещатику. Крім меморіальної дошки Василю Макуху на Хрещатику, 27, є ще памʼятний знак на школі у рідному селі Карів. Памʼять про патріота увічнюють кілька книг, присвячених його подвигу. Іменем Василя Макуха названо вулиці в Дніпрі та Києві. Також пішохідний міст через річку Ботіч у Празі носить імʼя Василя Макуха.
Майже через 10 років — 21 січня 1978 року, у переддень річниць проголошення незалежності Української народної республіки і Акту злуки — на Чернечій Горі у Каневі здійснив самоспалення Олекса Гірник. Він протестував проти русифікації українського народу. До здобуття Незалежності залишалося тоді ще 13 років і сім місяців.
