Наталя Пасічник: Нам ідеться про боротьбу, а не пристосування

Наталя Пасічник: Нам ідеться про боротьбу, а не пристосування

Наталя Пасічник — шведсько-українська піаністка, директорка Українського інституту у Швеції, знана культурна діячка, яку поважають митці й політики, а події за її участі відвідує королівська родина Швеції. Маючи за плечима успішну кар'єру піаністки й міжнародні зв'язки, вона вирішила використати їх на промоцію української культури за кордоном. Ведуча музичних програм Радіо Культура Наталка Писанка поспілкувалася з Наталею Пасічник у Стокгольмі у розпал фестивалю "Ukrainian Spring" — усупереч очікуванням, здебільшого не про музику, а про політику. 

0:00 0:00
10
1x

Фото надані Наталею Пасічник

Ви у Швеції давно, майже 35 років. Що взагалі шведи знали раніше про Україну — і коли виникла потреба розказувати їм про нашу країну більше?

Вони не знали практично нічого, як і більшість на Заході. На початку дев'яностих усі, хто приїжджали з колишнього Радянського Союзу, автоматично вважалися російськими піаністами. Я завжди наголошувала, що моя мама полька, а тато українець, тобто для мене було важливо не асоціюватися з росіянами. Мені це багато вартувало: тридцять років тому не сприймалося за щось хороше, коли ти відокремлюєшся від "Великої Росії" і наголошуєш на тому, що ти українка. Пам'ятаю, коли ще у Львові вчилася, більшість піаністів їхали на конкурс Рахманінова, а я їхала на конкурс Шимановського. Для мене було важливо рухатися в інший бік. 

Я б, напевне, ніколи й не переїхала до Швеції, якби не мій чоловік-швед, з яким ми вже понад 30 років разом. Завжди мріяла жити у Львові, на вулиці Черешневій (усміхається). Але сталося так, як сталося. То був тяжкий для мене час, потрібно було влаштовувати тут кар'єру: їздити на конкурси, фестивалі, шукати агентів… Особисто для мене переломний момент настав наприкінці 2013 року. Практично всі мої друзі, знайомі були на Майдані. І тоді я зрозуміла, що процес формування себе як артистки не може бути відокремлений від того, що відбувається у твоїй країні.

Саме тому народилася ідея створення Українського інституту у Швеції?

До 2014 року мене часто запрошували з різними музичними програмами до багатьох культурних інституцій, я знала майже всі такі європейські організації. У мене була думка: шкода, що в України немає інституту або взагалі якоїсь культурно-дипломатичної інституції, яка могла б займатися промоцією України за прикладом інших країн. 2013-го я вже мала у Швеції певний соціальний статус, знала, які двері можуть відчинитися, і думала, що можу у цій сфері зробити. Так було засновано Український інститут у Швеції — це перша в Європі українська культурно-дипломатична інституція, яка стала членом EUNIC (Європейська спілка національних інститутів культури). При цьому ми навіть не є державною організацією! 

Ми представляємо Україну в цій спілці з 2015 року. У той час це був ніби голос одинокого в пустелі. Ми, звісно, робили свою справу, але в суспільстві наші ідеї сприймалися неоднозначно. У медіа писали, що я є членкинею якихось нацистських організацій разом із Карлом Більдтом [колишній міністр закордонних справ Швеції, один із палких лобістів України]. Багато всього, що зараз є настільки очевидним, тоді, у 2014-му, треба було буквально кожному пояснювати: про "фашистів", "нацистів" і тому подібне. Те саме відбувалося й на культурних подіях. Але через культурні події все одно можна донести більше інформації, ніж через прямі політичні меседжі, принаймні я зауважила це на власному досвіді. Тому 2016-го було започатковано музичний фестиваль "Переосмислюючи Європу: Україна", який, можна сказати, є коренем нинішнього фестивалю "Ukrainian Spring" ("Українська весна").  

З вашого досвіду, як найкраще комунікувати зі шведами у питаннях про Україну — дипломатично, мовою мистецтва, чи все ж категоричним кенселінгом російської культури?

Якщо ви маєте на увазі нині, після початку великої війни, думаю, ситуація трохи інша, ніж була ще у 2014 році. Особисто для мене тоді закінчилися всі рахманінови і чайковські, так само, як і всі поїздки в Росію. Але мусить бути якась критична маса українських митців за кордоном, для яких це питання теж вирішене. Щоб організатори або впливові люди у сфері культури за кордоном узагалі почали замислюватися: чому, наприклад, концерти Рахманінова граються у кожній філармонії кілька разів у сезоні, чому є купа російських виконавців усюди, їх просувають, а української музики та українських виконавців наче не існує? Думаю, що ця критична маса митців від 2022-го року збільшилася. 

Не все відбувається одразу: так звана "висока культура", про яку ми говоримо, повільніша до змін. Вона є традиційною і комфортною для багатьох. Можна провести паралелі з політикою. Наприклад, Орбан каже, що Росія — ядерна держава, перестаньте надсилати Україні зброю, Україна має бути з Росією, щоб нам усім комфортно жилося. Приблизно такий самий наратив у культурі: ну от, росіяни є, вони нікуди не ділися, а нам потрібно свою музику показувати, і якщо у нас є така можливість з російською музикою її заграти, то маємо це робити. Для мене ця позиція є морально неприйнятною. Про що тоді наша боротьба? Про відокремлення від Росії і прикріплення до Європи, до якої ми належимо. За це зараз вмирають наші найкращі люди. 

Пам'ятаю, коли я була у Франції на початку 2014 року і старалася розказувати французьким колегам про Крим, про історію, мені відповідали: ні, такого не може бути, у них же Достоєвський, у них Чайковський! Це дає мені розуміння, наскільки на підсвідомому рівні культура формує думку про свою країну, наскільки росіяни це знаряддя використовували, формуючи таку думку, і наскільки вони це використовували проти нас. Це щоденний путінський наратив: українців не існує, їх бути не могло і не може. Таке ж ставлення до української мови і до всієї української культурної спадщини. 

Нині, завдяки нашим воїнам, відкрилося нове вікно можливостей, нас тепер слухають. Навіщо ж транслювати те, що й раніше: "Ну ви ж були разом і дуже подібні, то граймо Лятошинського разом із Шостаковичем, співайте російську музику, бо мову ж ви всі знаєте"? Для мене такий наратив — або брак моралі, або брак розуміння. Наше вікно можливостей — пояснити, чому так не можна робити. Ми боремося за те, що у нас є власна культура і вона відокремлена від Росії. Бо якщо є ті митці, яким співіснування російської та української музики на одній сцені — цілком нормально, то інші — фанати і радикали. 

Чи є результати такої комунікації? 

Зараз мене різні організатори подій запитують: як думаєш, ці твори можна поставити в одну програму разом? Раніше цих запитань не було, вони навіть не розглядалися. Зі мною працюють багато неетнічних українців, які добре розуміють проблему. Це, наприклад, співдиректор фестивалю "Українська весна" Петер Ерікссон — етнічний швед, який понад 40 років працював у Королівському філармонійному оркестрі. Окрім того, він є директором Спілки європейських фестивалів, у нього ще більше можливостей, і він цей наратив просуває теж. Зараз кажуть "культурний фронт" — звісно, це ніякий не фронт, фронт там, де люди гинуть, — але ми можемо говорити про боротьбу, а не пристосування під ту реальність, яка є. 

І про ще один наратив: мовляв, російські композитори не винні, що росіяни обстрілюють українців!

Звісно, ні Чайковський, ні Рахманінов не винні у цій війні, хоч би як ми копалися у їхніх ДНК і поглядах чи досліджували, хто вони й звідки. Але завжди, коли мене про це запитують, я даю дуже різку асоціацію: от свастика — це ж фактично стародавнє мистецтво. Але зараз ніхто не сприймає цей символ як мистецтво. І от із чим у мене асоціюється тепер Чайковський. Пригадуєте, на останніх Олімпійських іграх через допінгові скандали Росії було заборонено виступати на змаганнях під своїм прапором? Тоді замість національного гімну на церемоніях нагородження звучав фрагмент Першого фортепіанного концерту Чайковського. Я не можу уявити, який моральний компас має бути в українського піаніста, щоб він зараз міг спокійно грати (чи навіть слухати) концерт Чайковського. Бо Росія використовує цю музику для побудови наративу про свою велич і для пропаганди. Про що найбільше кричать росіяни на своїх пропагандистських каналах? Про їхні кошти, які хочуть заморозити й передати українцям, і про закенселені культурні проєкти. Замість того, щоб замотувати ці ранки, ми маємо на них іще сильніше наступати. 

І якою має бути стратегія такої боротьби?

Ми маємо всюди розказувати про українських митців, у нас їх вистачає, перекладати українських письменників різними мовами, щоб заповнювати ті порожнини, куди раніше пхали російських митців. У нас є Лятошинський з його симфоніями, але про нього досі мало знають у світі. Рано чи пізно мала би бути державна стратегія, але її досі немає. Я ж бачу, як російські митці, що приїжджають за кордон, просто від народження несуть цю ідею "величі російського народу". У нас цього нема з відомих причин — бо ми були лише колонією, наших митців або крали, або знищували. 

Щоб не розпорошуватися, можна вибрати кількох митців, з якими б асоціювалася Україна, приміром, Лятошинського, Барвінського, Ревуцького. Змусити замислитися, на противагу російській пропаганді: як багатомільйонна країна могла не мати своєї культурної спадщини? І формувати думку у молодих виконавців, що саме вони є амбасадорами українського наративу. Я не прихильниця диктатури у питанні вибору програми. Але повторюся: якщо пристосовуватися до цієї реальності — то ми так само можемо здатися й бути колонією Росії. Для мене це те саме. 

За тиждень перебування у Швеції у мене склалося стійке враження, що тут усі підтримують Україну. Проте ви розказували історію про намагання зірвати українсько-шведську виставку у Національному музеї шведської армії. Є підозра, що такі "вкиди" мають російський слід?

Я б не змогла жити у Швеції після початку повномасштабного вторгнення, якби не відчувала абсолютної підтримки оточення. Але це мої друзі й знайомі, які розділяють мої погляди. Згодом я побачила статистику про те, що 97% шведів підтримують Україну. Для мене це стало такою відрадою, що, можливо, не маючи достатньо знань про Україну, їхній моральний компас показує у правильному напрямку. 30 років тому не можна було й подумати, що шведи захочуть бути частиною НАТО, вони дуже пишалися своїм нейтралітетом. А тут одразу стали відправляти зброю Україні й узагалі чи не найбільше підтримують нас. 

Проте ви правильно зазначили про російський слід: можу згадати вибиті вікна у своїй студії, зламані хакерами офіційні сторінки спільнот, жахливі коментарі в соцмережах. Але ця виставка у Музеї армії є чи не найбільшою історичною подією у відносинах Швеції та України, вона починається від вікінгів і закінчується сьогоднішньою війною. Це не могло пройти повз наших ворогів, які тихенько тут сидять і нишком всаджують у медійний простір, що ця виставка — політична пропаганда. Тож був цілий медійний шторм навколо цієї події, але він закінчився встановленням справедливості: найбільша шведська газета "Svenska Dagbladet" опублікувала статтю, де розклала все по поличках, на тому й затихло. І хоча фінал історії справедливий, це показало нам, що вороги не сплять. 

Останні новини
"Не хочу, щоб те, що я бачила на фронті в Україні, відбулось у Польщі" — польська волонтерка Альдона Гартвінська
"Не хочу, щоб те, що я бачила на фронті в Україні, відбулось у Польщі" — польська волонтерка Альдона Гартвінська
Відхід з Урожайного та Кринок, наступ на Харківщині та вихід на Костянтинівку: Гетьман про ситуацію на фронті
Відхід з Урожайного та Кринок, наступ на Харківщині та вихід на Костянтинівку: Гетьман про ситуацію на фронті
Ірина Фаріон померла у лікарні після замаху
Ірина Фаріон померла у лікарні після замаху
Краєв про "страждальця за Америку" Трампа і можливих спадкоємців Байдена
Краєв про "страждальця за Америку" Трампа і можливих спадкоємців Байдена
"Замість кримінального провадження повернення до служби" — Титич про законопроєкт щодо СЗЧ
"Замість кримінального провадження повернення до служби" — Титич про законопроєкт щодо СЗЧ
Новини по темі
"Не хочу, щоб те, що я бачила на фронті в Україні, відбулось у Польщі" — польська волонтерка Альдона Гартвінська
Відхід з Урожайного та Кринок, наступ на Харківщині та вихід на Костянтинівку: Гетьман про ситуацію на фронті
Куди звертатись, якщо ваша рідна людина зникла безвісти? Пояснює юристка
Європейці все більше схильні розглядати Україну як форпост проти Росії — Жирохов
Shmiska: Коли перебуваєш за кордоном, чуєш не свою мову та бачиш не своїх людей, — з'являється відчуття паралельної реальності