Вулиці Вуковара після сербських обстрілів. Фото: naszebalkany.pl
Серпень 1997-го року. До міста Вуковар у Хорватії прибуває новий склад миротворців з України. Війна на той час у країні вже скінчилася, але миротворча місія ООН тривала. Зараз Вуковар називають хорватським Маріуполем — місто було зруйноване вщент. Велика частина територій — замінована. У країні тривала гуманітарна криза. Місцеві жителі радісно зустрічали миротворців, адже їхня присутність у регіоні означала надію на тривалий мир, післявоєнну відбудову і повернення до життя.
"Хорватія іншого вибору не мала"
До складу колишньої Югославії входили шість республік — Сербія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія, Словенія, Чорногорія, а також — два автономні краї, що були у складі Сербії, – Косово та Воєводина. Розпад країни супроводжувався війнами, які у кожному з регіонів мали свої особливості.
Першими 1991-го року про свою незалежність від Югославії заявили Словенія та Хорватія. Натомість югославська армія намагалася придушити ці наміри. У Словенії влітку відбулася так звана "Десятиденна війна", в якій загинули декілька десятків чоловік. Після цього сторони конфлікту уклали угоду, армія Югославії вийшла зі словенської території і країна остаточно оголосила про свою незалежність.
У Хорватії події розвивалися інакше. Армія Югославії, користуючись підтримкою сербської національної меншини, допомогла створити сепаратистське об’єднання — так звану Республіку Сербська Країна з центром у місті Кнін. Хорватські війська були погано озброєні, через це у другій половині 1991-го року країна втратила майже третину своєї території. У січні наступного — 1992-го року — між сторонами конфлікту почало діяти перемир'я. До регіону ввели миротворців, але це не означало повного припинення бойових дій.
Саме 1991-й рік у Хорватії відзначився важкими боями. Розповідає боснійський хорват, професор хорватської мови і соціології із Загреба Желько Мачич:
"Там в 1991-му році інтенсивність бойових дій була дуже великою. З 92-го по 95-й маленькі визволительні акції такі на місцевому рівні, але ця лінія не дуже якось рухалася. Щось вони ще окуповували далі, щось Хорватія собі повернула, але з 92-го по 95-й великих змін не було. Звісно, там були обстріли цивільних, цивільні жертви. Є такі міста, де багато дітей загинуло, це правда, але бойові дії були не такі активні, як у 91-му році. Коли Хорватія зрозуміла, що договірним шляхом це залагодити ніяк не можна, вони сербам запропонували план, щоб вони мали свою автономію - свій парламент, свою поліцію, шоб вони були якоюсь автономною областю в складі Хорватії, але вони сказали ні. Є відео, де вони говорять "ніякого життя разом". Навіть єпископи Сербської Православної церкви там. Хорватці – вбивці, серби – жертви, ніколи разом вже не можна з ними. Вони не були готові до того, щоб знову жити разом з хорватами. Мені здається, що Хорватія іншого вибору не мала, вони вже зрозуміли, що якось військовим шляхом це треба вирішувати".
Оскільки домовитися з сербами не вийшло, хорвати вирішили повернути втрачені території у військовий спосіб. На той момент так звана Сербська Країна складалася з трьох основних територій — Кнінського регіону, Західної Славонії та Східної Славонії.
Спершу у травні 1995-го року хорватська армія відвоювала частину Західної Славонії. Ця військова операція отримала назву "Блискавка". Потім, у серпні того ж року, військові Хорватії провели спецоперацію під назвою "Буря" — і повернули основну частину Сербської Країни з її центральним містом Кнін.
Війська Хорватії на той час вже були добре підготовлені і забезпечені. 5-те серпня — день проведення операції "Буря" і визволення міста Кнін — у країні щороку відзначають на державному рівні, як свято перемоги у Вітчизняній війні. Тим часом у сусідній Сербії проводять поминальні заходи щодо жертв війни та біженців з Хорватії.
Хорватський Маріуполь
Військовому успіху хорватів сприяло те, що лідер сербських сепаратистів Хорватії Мартич розсварився з президентом Сербії Мілошевичем. Мілошевич, у свою чергу, через міжнародний тиск і санкції не міг надавати сепаратистам військову допомогу. Тож 1995-го року хорватська армія військовим шляхом повернула більшість своїх територій.
У решті регіонів — Східній Славонії, Барані та Сремі — місцеві політики-серби після розгрому Сербської Країни погодилися на мирну реінтеграцію. Далі розповідь продовжує професор Желько Мачич:
"Повернулося десь 25% території Хорватії, і тільки залишилася ця найсхідніша частина, де Вуковар. Чому вони мають окремі школи? Бо в інших областях, де Хорватія просто військовим шляхом повернула свої території, не треба було і ніяких перемовин вести, обіцяти їм: ви будете мати це і це. А через те, що ця східна частина все ж таки мирним шляхом повернулася - їм обіцяли: слухайте, ви повернетесь — зможете мати свої ЗМІ, свої школи, культурну автономію і так далі, але будете в складі Хорватії й так воно досі залишається.
Все одно є такі випадки, коли бувають різні суперечки. Наприклад, у Вуковарі, який можна назвати хорватським Маріуполем, наприклад, досі існують окремо хорватські та сербські школи. Там все досі існує окремо. Було таке, що треба було оприлюднити оголошення державні і так далі, то щоб вони були хорватською і сербською мовами, бо закон про національні меншини говорить, якщо 33% національні меншини в якомусь місті, громаді — вони мають право використати офіційно свою мову. Тоді хорвати дуже бунтували проти того, сказали, що так не можна, що це мова окупанта. Вони поставили ці дошки, люди їх просто там скидали і таке інше. Пізніше вже прийняли закон, що там цього не буде, не буде сербської мови. Вже зараз сербів там немає 33%. Це таким чином налагодилося. Так, щоб прямо щодня були якісь наслідки або щось таке — ні, але що на місцевому рівні там щось буває інколи — так".
Хорватське місто Вуковар у листопаді 1991 року після трьох місяців боїв. Фото: Getty
Вуковар був одним із найбільш зруйнованих міст. Через обстріли там було знищено 70% житлових будинків. Желько Мачич називає Вуковар "хорватським Маріуполем":
"Вуковар, якщо дивитись на мапі, найсхідніше, саме на кордоні з Сербією. І звісно, коли вони напали з боку Сербії, щоб завойовувати інші частини Хорватії, Вуковар був фортецею і цю проблему їм треба було вирішувати. Це вже почалося влітку 1991-го року і тривало до 18 листопада, коли вони повністю окупували Вуковар. Вони тримали місто в напівоблозі. Щоб зрозуміти, це була югославська народна армія, вона стала на сторону Сербії. Це була одна з найсильніших армій того часу в Європі. З усім можливим озброєнням, з літаками, зі всім. Найперше було накладено ембарго на імпорт зброї до Хорватії. Все, що хорвати мали, — це була якась дуже імпровізована зброя для полювання, чогось такого, чим воювати і не було. Але все одно люди зі всієї Хорватії йшли воювати в Вуковар, захищати місто. Потім вже центральна частина була окупована, оборонці поділилися на дві частини. Зрозуміло, що тут зброї для оборони немає. Коли вони окупували ціле місто, знаємо, що далі було: страти цивільних з лікарні вуковарської і таке інше. Але досі, до сьогоднішнього дня, в той день, коли в Хорватії день пам'яті жертв Вуковару, в Сербії побачите багато людей, які пишуть, що це день визволення і що вони щось святкують. Це було місто з мішаним населенням. Десь і тоді 30 або більше відсотків були серби. Там були інші - німці, я не знаю, угорці, українці, росіяни. Там було таке місто дуже різноманітне. Але через те, що воно географічно найближче до Сербії, їм треба було якось його подолати".
Вулиці Вуковара після серсбких обстрілів. Фото: Naszebalkany.pl
"Не було живого місця"
Після того, як у січні 1992-го року у Хорватії почало діяти перемир'я, до регіону ввели миротворців ООН. Вони мали створити умови для проведення ефективних переговорів з учасниками конфлікту, а також захищати від збройних нападів цивільне населення. Крім того, миротворці виконували функції імміграційного та митного контролю під охороною ООН на кордонах, які співпадали з кордонами міжнародного значення.
1995-го року, у зв’язку із припиненням активних бойових дій у Хорватії, Рада Безпеки ООН вирішила реорганізувати місію, яка перебувала у регіоні. Тоді ухвалили рішення про створення Операції ООН з відновлення довіри у Хорватії.
Відтоді робота місії була спрямована на захист прав національних меншин, створення умов для безпечного повернення біженців, а також на загальне врегулювання кризи і співпрацю з Міжнародним трибуналом щодо розслідування воєнних злочинів.
Серед миротворців, які виконували завдання у Хорватії, були й українські військові. Анатолій Мукоїд був на той час начальником вузла зв'язку та радіотехнічного забезпечення польотів 17-ї окремої вертолітної ескадрильї. 1997-го року він прибув до регіону і був вражений наслідками війни:
"Коли я йшов туди, то я вже був готовий до того, що є. Мої побратими розповідали мені, що там йшла дуже жорстока війна, що дуже багато біженців там було, що дуже все розвалено і дуже багато територій заміновано. Практично вся територія Східної Славонії була замінована, от повністю все було заміновано. Там навіть повздовж траси кругом стояли ці стрічки, таблички "міни". З дороги не можна було з'їжджати. За цим поліцейські слідкували. І дуже багато цих самих служб, які працювали на трасах.
Ми прибули 28 серпня 1997-го року і я був у місії до 19 лютого 1998-го року. Тобто, майже пів року. У мене був підрозділ 11 чоловік всього. Штати були порізані, тому що багато військ було вже виведено. Це наш останній, крайній був підрозділ, крайня місія була. Тобто після нас вже там настав мир. В кінці я вже приїжджав у Вуковар в штаб, коли здавали всю техніку, здавали все приладдя, що були в ООН нам надані. Будемо говорити так: вже наводили порядок, вже відбудовували, вставляли вікна, тому що там було дуже все розбите. Наприклад, якщо взяти місто Вуковар — його повністю все зруйнували серби. Повністю все місто. Там не було живого місця взагалі. Там всі будинки були зруйновані повністю.
Вузол зв'язку у нас займався чисто забезпеченням зв'язку між командуванням ескадрильї та вищого рівня штабом в Україні, забезпеченням зв'язку між командуванням ескадрильї та штабом у ООН, забезпеченням переговорів з сім'ями військовослужбовців, які були в ескадрильї, з Україною, з їхніми сім'ями. І забезпечення польотів на вертолітних майданчиках місії ООН, а також на аеродромі Кліса, де ми розташовані були".
По 4 одиниці зброї на людину
Безпекова ситуація у Хорватії поступово налагоджувалася, втім у місцевих жителів на руках було дуже багато зброї, — розповідає військовий. Крім того, велика частина територій була замінована:
"Пішло повне роззброєння цих бандформувань, які були там. Справа в тому, що там дуже багато зброї. Там на кожного чоловіка по 4 одиниці зброї дозволялося колись. Поступово почали їх роззброювати. Вже не було обстрілів, лише поодинокі постріли".
Місцеві жителі на той час отримували гуманітарну допомогу, але її не вистачало, - продовжує розповідати Анатолій Мукоїд. Українські військові віддавали людям свої харчі:
"Вони виходили, просили, ну не було що їсти в них. Пайки, сигарети, віддавали все. Там привозили по гуманітарці все їм. Але його просто не вистачало. Ці люди жили в землянках, якихось підвалах, незрозуміло в чому. І вони дуже радісно нас зустрічали".
Миротворчу місію ООН у післявоєнний Хорватії український військовий вважає ефективною, оскільки її діяльність справді сприяла миру, який із часом закріпився у країні:
"Як на мене, то це була в ООН одна з кращих операцій, яку вона провела, саме у Східній Славонії.Чому? Тому що за два роки там настав мир і почало все відновлюватися, все стало на свої місця. Вони передали адміністрацію повністю в руки влади. І все стало нормально. Я так вважаю. Хоча я приїхав додому і перше, що дружині сказав: як добре, що у нас не було війни. Але не так сталося, як гадалося. Хто ж знав, що цим все завершиться у нас. Ситуації дуже схожі. В основному висвітлювалася проблема з боснійськими сербами і з Боснією, а про Хорватію менше було інформації, менше було і по телебаченню, і по засобам масової інформації. Я тому почав історію почитувати. Цікаво було, що там створилося, за кого ми там стояли, чому ця територія має бути Хорватія, а не Сербія чи там Боснія. Я вважаю, що там все вийшло справедливо".
Жителі балканського регіону загалом по-різному оцінюють ефективність миротворчої місії ООН. Розповідає професор із Загреба Желько Мачич. Особливо вони згадують про масове вбивство мусульман у Сребрениці під час війни у Боснії і Герцеговині. Тоді військові з Нідерландів не врятували місцевих жителів і вони загинули від рук сербів:
"В суспільстві дуже часто виникали думки, що їхня роль (миротворців) не була завжди дуже позитивною, що там були випадки контрабанди, вживання алкоголю, поведінки з жінками і таке інше. Мені про це важко так взагалі говорити, але не сказав би, що в суспільстві така думка на 100%, що їхня роль була просто позитивна і нічого негативного там не було. А особливо, якщо говорити про Боснію, про цей випадок з геноцидом в Сребрениці. Там вже, звісно, всім зрозуміло, що ці нідерландці, які там мали охороняти Сребреницю і мусульманське цивільне населення, цього не зробили, що вони їх просто передали Радку Младичу, війську Сербської Республіки, і що це була саме їхня провина. Десь після війни, у 2000-х або щось таке, навіть був уряд Нідерландів, який мав звільнитися через те, що виник такий скандал, що було зрозуміло, що саме нідерландці це все допустили і нічого не могли зробити. Є відео, де сербське військо беруть в полон цих миротворців, вони їм погрожують. Якщо дивитися це відео, вони так нікчемно виглядають перед цими сербськими генералами. Якесь таке відчуття нікчемності… ніби зараз і ООН, коли там щось говорять про свою "стурбованість", ну, щось мені здається, що було вже таке. Чи вони були потрібні? Мабуть, позитивна роль їхня була, все одно треба було між цими сторонами мати якогось посередника, але щоб це було саме на 100% позитивно - важко сказати. Мені здається, що суспільство взагалі їх не сприймає як зовсім позитивних, а особливо цих нідерландців, які були в Сребрениці".
1995-го року бойові дії завершилися не лише у Хорватії, а й у Боснії і Герцеговині. Війну у цій країні називали однією з найбільш кривавих у регіоні і загалом після Другої світової у Європі. Сербія, Хорватія та Боснія і Герцеговина підписали мирні угоди й визнали одна одну. Республіканські кордони стали державними. Це була поразка Слободана Мілошевича, який прагнув створити Велику Сербію і панувати у регіоні.
Українські військові відбудували колію і пустили перший трамвай в Сараєво
Українські миротворці відіграли важливу роль не лише у врегулюванні подій під час бойових дій у регіоні, а й у післявоєнному періоді. Розповідає посол України у Хорватії та Боснії і Герцеговині у 2010-17-му роках Олександр Левченко:
"Ми були представлені разом з багатьма націями — європейськими, африканськими і так далі. Показали, що ми вміємо тримати удар, вміємо забезпечувати безпеку, уміємо керувати. Звісно, що один батальйон – це не вирішальний, але кожна країна дасть по батальйону — це дуже велика сила. Що і зіграло позитивну роль в тому, щоб закінчився конфлікт, і після конфліктного врегулювання були серйозні моменти. Присутність миротворців дозволила Боснії і Герцеговині потихеньку стати на рейки мирного життя. І саме українські миротворці, в Сараєво, перші запустили лінію, тому що в Сараєво все було розбито, розчавлено. Вони відбудували трамвайну колію і пустили перший трамвай, а наш БТР йшов паралельно з трамваєм. Ось так перший трамвай їде, і йде паралельно БТР, який його захищає. І це перші зробили українські миротворці, тому молодці вони. І це дуже важливо. Але саме перші роки після воєн, теж було дуже напружено і важливо було, щоб ситуацію тримати відносно під контролем. Залагодження етнічних таких мотивів, справжніх — це все перемога військова. Тобто, як і у нас, поки не буде військової перемоги, дуже складно говорити про якісь речі нормального мирного розвитку. Боснійські серби програли — і це фактично відкрило шлях їхній поступливості в тому, щоб далі були умови мирного розвитку. І майте на увазі: не всі серби, а боснійське політичне злочинне керівництво, яке ініціювало цю війну, звісно".
Українські миротворці в Сараєво, 1992 рік. Фото: Getty
Де немає асфальту, може бути піхотна міна
У післявоєнний час на території Боснії і Герцеговини почали працювати Спеціальні міжнародні поліцейські сили ООН. Місія складалася з цивільних і поліцейських працівників. Серед її учасників — також були українці, представники Міністерства внутрішніх справ.
Олег Мартиненко зараз служить у лавах Збройних сил України. А наприкінці 90-х був командиром станції Новий Град у складі миротворчої місії Цивільної поліції ООН у Боснії і Герцеговині. Там він працював два роки — з 1999-го по 2001-й. Суцільні замінування і купа зброї у населення — були основними викликами у післявоєнній Боснії, — розповідає миротворець:
"Коли ми туди потрапили, то це вже була повоєнна Боснія і Герцеговина — зі своїми чварами, звичайно, політичними — тому що Дейтонська угода нарізала Герцеговину таким чином, що у центральній частині Боснії було, скажімо так, населення із переважною більшістю хорватів, а північна частина входить до Боснії і Герцеговини як Республіка Сербська. Але це не велика Сербія, як держава, а власна Республіка Сербська у складі Боснії і Герцеговини.
Ми застали цей збройний конфлікт вже у минулому, але усюди були мінні поля. Навіть після повернення з місії я певний час, місяців два-три, боявся ступати на зелену траву. Нам втовкли в голову, що там, де немає асфальту, там може бути піхотна міна, навіть якщо це не зазначено позначками. І це було реальністю. Були склади озброєння, навіть один-два аеродроми з військовими літаками, як нам казали, які там в гірських тунелях зберігалися, і вони були ще не розміновані. На руках у цивільного населення було настільки багато зброї, що коли там був Новий рік, то якщо ми пам'ятаємо наші новорічні петардові ночі, коли не можна було заснути від петард до ранку, то там, де я був, це Біхач, західно-північна частина Боснії, — там лунали не петарди, там були постріли з автомата Калашникова. Чергу з ріжка у 30 патронів важко з чимось сплутати. І це були постріли з нарізної стрілецької зброї".
Також у Боснії і Герцеговині процвітав нелегальний бізнес, пов’язаний з торгівлею людьми, — каже Олег Мартиненко. Тому миротворці брали участь у поліцейських рейдах нічними клубами:
"Переважно це були дівчата з Румунії, Росії, України в якості офіційних барменш, офіціанток. Але вони працювали як проститутки, або як зараз кажуть - працівниці сексуального бізнесу, або сексуальних послуг. І як не дивно це, власне ми, як міжнародний поліцейський ООН їх заохочували давати свідчення проти своїх власників, які забирали у них паспорти, тримали практично в умовах домашнього арешту. Ми їм розповідали, що вони жертви, але вони точно не є злочинницями, які підпадають під каральну статтю, як, наприклад, у нас там проституція, чи у інших кодексах пострадянських країн було. І вони, сподівався, це слухали, звичайно, давали покази проти власників. Потім, на жаль, більшість з них знов поверталися, але вже не як офіціантки, вони не потребували посередників, вони працювали вже як самостійні працівниці. Ну, на жаль, таке життя. Дівчата жили у будинку господаря. Там будинки по два-три поверхи, де на першому був нічний клуб, бар. В дівчат забирали паспорти, виводили їх у місто лише під наглядом по 2-3 особи, для того, щоб вони на усіх накупили зубну пасту, гігієнічні засоби, будь-що, що вони потребували. Вони були блідими, навіть з зеленими відтінками шкіри, без світла, без нормальної їжі, постійно у прокуреному приміщенні. Плюс п'ять-вісім клієнтів за вечір".
"Вони побачили, як легко вбивають інших людей і як легко було все втратити"
Конфлікти між місцевим населенням на етнічному грунті потроху вщухали, до відкритих сутичок, як правило, не доходило, — продовжує розповідати миротворець. Хоча у Боснії і Герцеговині для таких випадків, крім поліції, ще були присутні військові НАТО.
"До відкритого протистояння там не доходило, тому що люди вже втомилися від війни, вони просто були налякані тим масштабом, який принесла ця війна. У кожного була своя історія або міграції, або участі у бойових діях. Вони побачили, як легко вбивають інших людей і як легко було втратити все. В Боснії, як і у Югославії, як мені розповідали, панував так званий югославський стандарт. Квартира у місті, якась, те що ми колись у Радянському Союзі називали дачею, але такий сільський будиночок у передмісті або сільській місцевості, і одна маленька кімната або хатиночка десь на березі Адріатичного моря. Тобто кожна сім'я, нормальна, середньостатистична, мала три об'єкти власності, нерухомості. І ось через війну — незалежно від того, хто морально або по факту переміг у цій війни, якщо взагалі можна сперечатися про те, хто став переможцем — втратили абсолютно всі. Серби, хорвати і боснійці. І люди вже просто не бажали повторення цього. І якщо там і траплялися якісь конфлікти, то це було на рівні побутових бійок. Але ніхто не постраждав і ніхто і не мав постраждати".
Боснія у післявоєнний період потребувала більше гуманітарного регулювання, ніж поліцейського чи військового контролю, — каже Олег Мартиненко.
Родичі Желька Мачича, боснійські хорвати, після закінчення війни повернулися до Боснії і Герцеговини. Етнічні конфлікти тоді вже справді траплялися нечасто. Розповідає професор:
"У 97-му році, коли мої бабуся і дідусь повернулися, це було так раптово. Вони жили з нами в Хорватії. І сусідка з Боснії, яка вже повернулась, дзвонить, каже, ох, той мусульманин, який жив у вашій хаті, він пішов. Швидко повертайтеся, бо якщо через день-два ніхто тут не заселиться, прийдуть інші. Це було так, ніякого плану, бери якісь необхідні речі, пішли. І 1997-й рік. І я згадую, тоді ми вже почали там на свята повертатися до Боснії. Там спочатку нічого не було. Бабуся розповідала, коли вони сусідами там збирались по черзі на каву, там один якусь склянку з собою приніс, інший — цукор, третій — каву. Там просто не було в одній хаті всього, що необхідне, бо люди так раптом повернулись після війни, ці всі будинки були пошкоджені, в нашій хаті не було нічого, були такі дошки дерев'яні замість віконного скла".
"Миротворцям поліцейським, практично всюди і завжди доводилося носити бойовий пістолет"
Українські миротворці також були присутні у складі контингенту у Косові. Він відповідав за забезпечення стабільності у регіоні. Протистояння сербів та албанців, яких також називають косоварами, триває вже кілька століть. Під час розпаду Югославії у Косові був масштабний конфлікт, який вдалося припинити лише втручанням ООН і НАТО. Тож там з’явилися миротворці та міжнародна адміністрація.
Олег Мартиненко після Боснії і Герцеговини прибув до Косова у складі Миротворчої місії Цивільної поліції ООН. Тоді, 2002-го року, він був офіцером контрольного відділу забезпечення Головного штабу у місті Приштина.
Миротворець розповідає, що на відміну від більш-менш комфортної післявоєнної Боснії, ситуація у Косові суттєво відрізнялася:
"Це було відверте протистояння сербського населення і косоварів. Якщо косоварів 90%, а сербів 10%, то це зводилось до того, що два сербські анклави переслідували чисто фізично косоварами. Вони закидали гранатами стародавні сербські монастирі з фресками, які не можна відновити. Хоча всі ці церкви, як історичні пам'ятки, охороняли військові контингенти НАТО, їх це не врятувало. Косовари до того ж, крім того, що вони досить агресивно були налаштовані проти сербського населення, вони також самі по собі мали високий рівень кримінальної активності. І основним джерелом доходів для косоварів останньої югославської доби був трафік наркотиків і контрабанда викрадених авто. І цей заробіток залишався у той час, коли ми там були у 2002-му році, коли міжнародна спільнота там побудувала якийсь завод, де гарантовано давали заробітну плату десь 800 євро на той час, а це була дуже висока ціна в якості офіційної зарплати. Цей завод не запрацював, тому що місцеве населення не захотіло. На нелегальному бізнесі вони мали значно більше. І ця кримінальна активність, рівень кримінальності, це був виклик навіть не для поліцейських, а, в першу чергу, для військових. Тому що весь цей трафік, він же через кордони, а вони контролювалися вже збройними контингентами НАТО. Це було вкрай важко. Вони відкрито не порушували закон, але коли спускалася ніч, то відновлювали усі нелегальні бізнеси, які там і були до того".
Військових і поліцейських у Косові було більше, ніж місцевого населення, — каже миротворець. Напруга була шаленою, з собою завжди потрібно було носити зброю:
"Напруженість конфлікту, пов'язана з протистоянням сербів і бажанням продовжувати кримінальний бізнес, практично робили так, що нам, як миротворцям поліцейським, практично всюди і завжди доводилося носити бойовий пістолет. Двічі мені траплялося бути у ситуації, коли оточувала група косоварів чоловік з 20, яка розхитувала поліцейську машину. Вони не допускали фізичного контакту, тому що я знаками показував стояти, відійти на дистанцію. Я можу застосувати зброю. Тобто нас навчали як правильно не просто вихопити пістолет і пустити кулю в лоба, як робили ці наші перші так звані пластмасові поліцейські, а як роблять справжні поліцейські. Тобто це практично акторство... Такі пластмасові поліцейські. Спочатку слово, потім попередження, крок назад ти маєш відступити, знову жест, щоб вони розуміли, що ти поступаєшся, але будеш стояти твердо. Якщо ти будеш застосовувати зброю, то ти лише поклав руку на пістолет, а жестами продовжуєш стримувати. Це було досить професійне навчання. Але це було страшно. Якщо зважити на те, що в пістолеті не було так багато патронів, як людей навколо, то якщо б довелося застосовувати навіть на поранення, то я не знаю, чим би це закінчилося. На щастя, в обох випадках швидко приїхали інші патрулі, і вони там заспокоїли ситуацію. Це було порушення дорожнього руху. Бійка на вулиці, звичайна поліцейська ситуація. Просто ми з напарником були вдвох, а їх було більше. Вони відразу натовпом агресивно реагували на будь-які наші дії. І ця місія була важкою, тому що електрику давали 2 години на добу. Потім, вже під кінець місії ми дізналися, що ми могли би отримувати, як і все населення Косово, 18 годин на добу електричний струм. Але місцеві корупціонери на місцевій ТЕЦ — вони просто крали цю електрику і продавали у сусідні країни. Донорам казали, там щось не працює, у нас тут двигун зламався, тут якась охолоджувальна система не пішла. А в цей час ТЕЦ працювала на повний обсяг і просто струм ішов у інші країни. Це косовари".
Витримували службу у таких напружених умовах далеко не всі, — каже Олег Мартиненко. Серед миротворців з інших країн навіть були випадки суїцидів:
"За той рік, коли ми там були, двоє німецьких миротворців покінчили життя самогубством саме через нестерпність важких умов. І це при тому, що німецьким поліцейським, наприклад, за час перебування у миротворчій місії платили подвійну зарплатню вдома. Нам звичайну зараховували, а їм вдвічі. І вони після закінчення місії автоматично допускалися до складання іспиту на наступний, більш високий рівень. Бо їм для того, щоб, наприклад, скласти екзамен і бути допущеним до екзамену на наступний рівень, більш високий, їм потрібно бути у цій посаді декілька років, як у нас для отримання звання, наприклад, а в них там - для отримання посади. І він не може бути поліцейським, а потім стати старшим, скажімо, поліцейським, якщо він не відслужив три роки. А якщо він був у місії 9 місяців, то їм кажуть, окей, будемо рахувати, що три роки вже пройшли, ось тобі шанс просунутися швидше по кар'єрі. Три роки так гнітило, що вони навіть з життям покінчили. Вони були забезпечені абсолютно усім. Вони набагато краще, ніж ми, українці, були забезпечені, бо просто ООН видавало гроші та і все. Ну і велике дякую від нашого уряду, тримайтеся. Моральна підтримка. Німці були забезпечені усім, але ось вся ця атмосфера доконала двох наших колег з Німеччини. На жаль".
"Ми не підемо, поки ви не домовитеся, як буде виглядати Боснія"
Чому ООН у 90-тих роках вирішила відправити миротворчий контингент до балканського регіону і не втручається у справи України та Росії? Олег Мартиненко зазначив, що війна в Україні має геть інші причини і характер. Уявити тут місію ООН зараз неможливо, — пояснює миротворець:
"Для вводу миротворчої місії потрібна згода усіх воюючих сторін. І так склалося, що в Боснії на той час всі три лідери готові були покінчити з війною, але за певних умов, на певних підставах. І ось тоді Америка відіграла роль такого лідера, зібрала їх втрьох за столом. Може, я так і дуже грубо скажу, але ситуація була така: ми не встанемо звідси доти, поки ви не домовитеся, як буде виглядати Боснія і як буде виглядати мирна угода. І таким чином з'явилася Дейтонська угода. Зараз уявити, що сідає українська і російська влада, і хтось диктує, що ви з цієї кімнати не вийдете, поки не буде мирної угоди — це неможливо. І європейське суспільство до цього не готове. Власне, ситуація нашої війни, вона більш брутальна, тому що якщо там, в Югославії, можна було говорити, що це не міждержавний, а внутрішній конфлікт, тобто, недержавний характер, громадянська війна, як завгодно, то в нашій ситуації — це дійсно війна двох систем, двох світоглядів".
Досвід участі у миротворчій місії говорить про те, що після звільнення територій, які перебувають тривалий час в окупації, Україна може зіткнутися з низкою проблем — таких як обіг зброї, контрабанда, нелегальний бізнес, а також з'ясування особистих стосунків. Розповідає Олег Мартиненко:
"Нелегальний обіг зброї — це буде, звичайно, наркотики і контрабанда. Тому що це, якщо є зброя, то є і можливість захистити свій нелегальний бізнес. І можливо, будуть якісь більш приховані, але економічні злочини. Коли ми запитували наших начальників райвідділів, то вони сказали, що хлопці, ви класні тренери за своїм досвідом, але ви зараз дурню сказали. Ми ж поліцейські, ми все бачимо. Ні, це абсолютно не проблема. Нелегальна зброя. Але ніхто ж не збирається застосовувати, і ми бачимо, вже після повномасштабного вторгнення, що ця зброя не була використана. Але на деокупованих територіях, перш за все, і чого ми побоюємося і прогнозуємо як поліцейські - це зведення міжособистих стосунків. Тому що на деокуповані території прийдуть ті, хто виїхав, і вони будуть шукати свої автівки, вони зайдуть у свої квартири, побачать, що там живе хтось, скажімо так, з Дагестану, і це дуже не сподобається в лапках. Там проллється кров, там будуть бійки, там буде кримінал, тому що кожен буде шукати свої речі, матеріальні цінності, документи, все, що завгодно. І усюди будуть стирчати вуха окупантів. Або напряму окупантів, або тих осіб, які їх представляють і через кого вони влаштовували свої оборудки на окупованих територіях. І ось тут просто буде повальним таке явище як зникнення безвісті. Була людина — і вона зникла. А потім ми знайдемо звичайний труп, десь через кілька місяців, десь у ставку, мабуть, втопився. Так ми будемо писати у поліцейській статистиці. Але це явище — ми його прогнозуємо".
Загалом у миротворчих місіях у колишній Югославії взяли участь близько 14-ти тисяч військовослужбовців з України, 21 із них загинули. Балканські війни показали, що наслідки конфліктів можуть долатися роками і навіть десятиліттями. Українські миротворці, які побачили війну на власні очі ще у 90-тих роках, зізнаються, що ніколи б не хотіли, аби Україна отримала такий досвід. Втім, сталося інакше. І чимало колишніх учасників миротворчих місій зараз зі зброєю в руках захищають вже рідну землю. Тоді вони зробили значний внесок у підтримання міжнародного миру, а сьогодні, маючи унікальний досвід, борються за перемогу у своїй країні.
