Дівчина спинилась перед вирвою від вибуху, поправила важкий бронік, кинула оком на вуличний вказівник: "Вулиця Миру", — прочитала вголос і зітхнула. Нижче на стіні було старанно виведене гасло "Бий русню!".
Притримала рукою каску, підняла голову. Чорні зіниці вікон, пошматовані вітром фіранки, перекинуті вибухом через підвіконня назовні, на блакитний фасад з орнаментом. "Он там, на третьому поверсі, залишились гардини. І торшер з колись м'яким теплим світлом. Хто забирає з собою торшер, коли в місто приходить війна? Хм… Навіть на вулицю Миру", — вона не встигла домалювати картинку чужого життя. — "Зараз буде приліт, в укриття! Негайно!!!" — гаркнув майор поруч і штовхнув її у підвал будинку.
Місту було кілька сотень років.
Люди приходили до нього і залишались, бо воно було особливим для цього краю — розважливим, купецьким, гомінким на базарних площах. Містяни додавали йому любові, проростали в ньому коріннями поколінь, гармонізували його солоний характер музичними школами і бібліотеками, прикрашали будинки ліпленням, уквітчували трояндами.
- Наше місто — це сонце, — говорили вони. — У нас його дуже багато. А як дивитися вгору — чисте небо та сріблясті тополі.
- Наше місто яскраво-зеленого кольору, — додавали. — На смак воно — як свіжоспечений хліб з сіллю, а звучить як духовий оркестр у центральному парку теплого літнього вечора.
Навіть коли вагнерівці підійшли впритул до міста, його вулицями так само рухались тролейбуси, у кав'ярнях варили запашну каву, всупереч усьому доглядали трояндові клумби. Так, ніби це могло стати порятунком від неминучості. Люди не залишали своє Кохання до останнього, чіплялись за химерну надію.
Орда, що накочувала хвиля за хвилею зі сходу, не дала жодного шансу на життя. Ні людям, ні квітам, ні оселям. Бахмут холоднокровно вбили, як вміють лише росіяни, перетворивши на купу каміння і попіл.
Знищена історія й розбиті вщент людські долі.
Окраєць давнього Чумацького Шляху, щедро политий кров'ю нащадків.
"Кажуть, що вода у Бахмутці солона, — вона дивилась на переправу через річку, поряд із підірваним мостом. Там, плотом, зробленим з поштових піддонів, переправляли пораненого побратима з простріленими ногами. Мінометники вогнем тримали периметр. Плот легко йшов мерзлою водою до "українського" берега. Над ним висіли дрони батальйону. — Добре, що вода солона, гарно тримає важкого у всіх сенсах бійця. І добре, що дрон передає лише картинку. Бо від тих звуків можна збожеволіти". Тільки подумала — і божевільні звуки луною пішли над головою: пакет "Градів" ліг поряд з підвалом їх тимчасового КСП.
У цьому місті тепер все було тимчасовим — ранок, тиша, поранені, дах над головою, спогади, кава, в яку одразу сипався пісок зі стелі.
Наприкінці січня постала необхідність у вогневих позиціях на верхніх поверхах будинків. І вона вперше зайшла в чужі оселі. Дивне відчуття своєї присутності в чиємусь житті. Куди приходиш без запрошення, в брудних берцях по килимах, відкриваєш міжкімнатні двері, сідаєш на чужі ліжка, роздивляєшся улюблені родинні дрібнички. Деколи здавалося, що от зараз звідти вийде хазяїн і присоромить, що не зняла взуття. Але мінливу тишу ділили на відрізки лише настінні годинники. Вони відміряли останні години цього міста.
Сусідній підрозділ в одній такій оселі натрапив на багато українських книжок та теку з документами про історію міста, унікальні світлини, музейні експонати. Дивом зв'язалися з хазяйкою квартири, попросили дозволу взяти собі ті книжки, а щоб віддячити, згодом надіслали власниці дитячі фотографії, її прикраси, наукову роботу сина про родинну історію та історію Бахмута.
Бахмут через своїх захисників прощався з тими, хто його любив, хто вкладав у нього душу, зберігав його історію, пам'ять про життя поколінь. Пізніше і цей будинок зруйнують вагнерівці.
У приціл згори цікаво роздивлятися місто. Он зруйнований вибухами стадіон. Старовинні будинки ще тримаються. На совість будували. Раптом у пам'яті спливло давнє, майже забуте. Та й загадане воно було тоді як казка...
... Коханий був десь у глибині офісу і вона напевне не знала, що саме він робить. Але відчувала його мовчазну присутність. Вона довго мовчки роздивлялась у вікно красиву церкву. Сонячні промені бавилися зі дзвонами. Порушила тишу сама, не відриваючи погляду від золотих верхівок із хрестами:
- Можна тебе попросити? — сказала не повертаючись до нього.
- Кажи.
- Не знаю, хто з нас буде першим, не знаю, коли і за яких обставин, але якщо це будеш ти, зустрінь мене там, можеш? Там вже не буде нікого, кому ми були зобов'язаними. Просто простягни руку і покажи, як тут у вас. Так мені буде легше, не страшно, коли на тебе чекають.
Він нічого тоді не сказав, лише охопив руками.
- Гаразд, — ледве ворухнув вустами на її вустах.
І він чекав. Він завжди чекав. Під дощем і в спеку, телефонного дзвінка, повідомлення. Шукав напис "у мережі". Особливо, коли в місто прийшла велика війна. Він одразу взяв зброю до рук, уперто вмовляючи себе, що вона не долучиться, не так, не зі зброєю. Поїде з країни, відсидиться десь, де небо не сіє смерть. А вона склала Військову присягу на вірність своєму народові. І лише потім написала.
Що тримає автомат так, як він колись її вчив на стрільбищі. Вдих-видих-постріл. І що її хвалять за влучність. Що прямує на Південь. А потім ще раз — коли її підрозділ отримав наказ на оборону Бахмута...
Він прийняв її вибір, грав жовнами, відганяв якнайдалі погані думки, тримав крила над нею, навіть на відстані.
А потім, коли вже провисли дроти тролейбусних ліній в центрі міста, коли підрозділ Коханої перейшов ріку, відступав, відступав, відступав під натиском ворога, залишав будинок за будинком, коли над Бахмутом уздовж і впоперек літало все, що придумали росіяни з Другої світової, коли стало зрозуміло, що місто не утримають, він написав, що чекає з кавою на неї, біля церкви. У сусідньому містечку.
У Коханої був вибір — зруйнованим мостом чи наскрізно прострілюваною дорогою. Але чи щось могло спинити цих двох? Вона б і пішки бігла. Босоніж...
Ще з автівки на повороті помітила: он він! — Серце стало і за мить застукотіло десь аж у горлі.
- Привіт, щастя моє, вибач, я трохи забрудна для обіймів, — вона намагалась промовити це безтурботно і весело, поклала каску на столик, скуйовдила своє волосся.
- Ти красива, — сказав напівпошепки. Не тому, що почують інші, а тому, що поглядом вихопив на формі кров, змішану з засохлою багнюкою.
- Евакуація, — перехопила вона його погляд. — Знову важкий. А заміни немає. Якщо так піде й надалі — не буде кого виводити з тої "фортеці". — Міняючи тему, зазирнула в його очі, — то чим пан буде мене тішити? Мені аж добу можна каску не вдягати.
- Ми поїдемо на захід сонця, в місто, де не чутно вибухів. Там є вода і вцілілі вікна зі шторами до самої підлоги, а замість спального мішка — м'яке ліжечко. Пухнастий килим. І тиша. Я митиму твої ніжки, розчісуватиму волосся, напою запашним чаєм і загорну у ковдру. Оберігатиму твій сон, ти згадаєш, обов'язково згадаєш, якими ми були до цього лютого лютого...
- Кохання моє, дай мені поспати, просто поспати у тиші, без звуків війни і болю. Я обіцяю відтанути.
І була ніч, і були зорі у весняному нічному небі. Були дві зранені душі, що перепліталися, вигинаючись від насолоди, гаряче шепотіли одна одній про своє, відоме лише їм одним.
Вона спала, стиха усміхаючись уві сні. Він дивився на її зарум'янені сном щоки і боявся порушити це поєднання спокою з ніжністю.
Зі світанком прокинулись птахи. Нелякані, вони супроводжували схід сонця весняним пташиним гомоном. Здавалось, що і птахи шукали тут місце для кохання.
Вона відкрила очі, почула цей гомін, заклякла, він напружився.
- Що? Що не так, Кохана? Сон поганий наснився?
Вона мовчала. Згадувала.
У лютому, в черговому підвалі, який бат тимчасово підлаштував під КСП, були прибудовані ангари для вантажівок. Вочевидь, ще півроку тому тут було автотранспортне підприємство, з високими під 4 метри, стелями, широкими воротами. Батальйон ховав у ангарах службові автівки та швидкі для евакуації. Десь поряд, у сусідніх гаражних боксах, причаїлись танки іншої бригади. Танки час від часу вели вогонь по ворогу, потім прилітала "отвєтка". Одного разу в танк таки поцілили. Довго рвався боєкомплект у танкових нутрощах грізної до того машини, розлетівся вогняними шматками, загорівся й батівський сарай. Чи був хто у танку — стане зрозумілим потім, з добових зведень. Черговий звичайний день нової реальності.
Вони вибігали з підвалу швидко, так само швидко виганяли автівки. А далі в місто, а там вже як карта ляже. Може поцілити, може пощастити. Одного разу, чекаючи на виїзд в ангарі, почула пташиний клекіт. У декілька голосів. Підняла до стелі голову у важкій касці, а там, попід самою стріхою, на маленькому виступі, — гніздечко з жовторотиками.
- Голуби, — видихнула вона. — Як? У лютому?!? Що вони тут роблять, як пташенята могли з'явитися так рано, чому не полетіли подалі? І промовила сама собі вголос: місто. Це їх світ, вони тут народились, тут вирішили жити, відбулися в наступному поколінні. Можливо, поки звивали гніздо, ворог був лише на підступах. Де їм знати про війну і смерть? Вони зростали серед зелені і троянд мирного Бахмута. Який все більше від вибухів сповзав дахами й стінами до землі...
На неї гримнули: швидко в машину, виїзд.
Фронт накочував усе ближче. Коли прибувала туди, кожного разу шукала очима ту голубину пару з дітлахами. Вигадала собі: якщо вони там, неушкоджені, то і її не зачепить.
Раз їх довго крили "Градами", не могли вийти, рахували прильоти. Від вартових почули: потрапляння в ангар, ушкоджена швидка. Після обстрілу вибігли. Всі — до ушкоджень, вона до гніздечка. Дірка в стелі, падав лапатий сніг, поряд стирчав нерозірваний снаряд. Голуби, удвох, накривали крилами пташенят. Більше батьки від них майже не відходили, та й не було куди літати: по місту тепер літало інше. Одному Богові відомо, що вони їли, чим годували малечу. Вона витягла камеру, зняла відео, дивилася його потім, подумки повертаючись до тої голубиної вірності. Один одному, дітям, місту. Певне, ті дітлахи якщо і полетіли, то одразу на райдугу, чи як там у них це зветься...
- Сонечко моє, чого мовчиш? — питання повернуло її у вранішню дійсність. І нарешті очі відчули сльози. Вона мовчки відкрила відео. І почала плакати. Як плаче дитина. Гірко і вголос.
- Плач, плач, мала. І йди до мене. У нас ще є дві години — ціла вічність...
Наказ на вихід з Бахмута. Стомлений і пошматований боями бат зайняв підвальний поверх нічного клубу. Клуб зберіг залишки "потойбічного" життя: весь у дзеркалах, різнокольорових ліхтариках (коли доєднали генератор), блискучі пілони, м'які диванчики, напис "курітєльная". На танцполі — зброя, броніки, каски, гранатомети. На диванчиках — бійці, туляться один до одного, аби хоч якось виспатися перед боєм.
Ворожий танк підійшов уночі. Занадто близько. Пряме влучання у верхні поверхи. Стіни, як їхня клята російська гармошка, розгорнулися, пішли назустріч одна одній, вибухи, вогонь, їдкий дим до самої підлоги. Вони виповзали на животах сходами і далі — в нічне місто, чорне, холодне, вже мертве. І одразу в бій. За життя. У кожному бою наступає хвилина, коли раптом дуже хочеться дожити до світанку.
Він не встиг повідомити їй, що знову поряд, тепер їх черга тримати периметр на цьому напрямі. Південні околиці Бахмута. Пошматовані посадки. Обпечені вогнем залишки дерев. Окопи в багнюці, яка за ніч встигає прихопитися морозом і ріже пальці, наче склом.
Підрозділ Коханої виходить. Наказ на прикриття.
Бій тривав з перервами з вечора. Він приєднав черговий магазин до автомата, навів туди, де з ночі спостерігали скупчення "свіжих" сил ворога, готових до атаки. Спокійний вдих-видих, — як учив її на стрільбищі. — Виходьте, хлопці. Живи, Кохана. Ця весна для тебе.
А я чекатиму на тебе там. Як обіцяв...
Есей "Три кохання. На межі". Оксана Пономарьова.
