Ніхто не очікував, що такого ляпаса імперській політиці дасть якийсь український кінорежисер — Брюховецька

Ніхто не очікував, що такого ляпаса імперській політиці дасть якийсь український кінорежисер —  Брюховецька

Народний артист України, кінорежисер, оператор і сценарист Юрій Іллєнко — один із творців українського поетичного кіно. Як кінооператор зняв "Тіні забутих предків", як кінорежисесер — "Криницю для спраглих", "Вечір на Івана Купала", "Білого птаха з чорною ознакою", "Легенду про княгиню Ольгу". Написав 47 сценаріїв, серед яких "Мріяти і жити", "Лісова пісня. Мавка". Кінокритикиня, кінознавиця, головна редакторка журналу "Кіно-Театр" Лариса Брюховецька в ефірі Радіо Культура розповіла про невизнання та заборони на його фільми і його тісну співпрацю з Іваном Миколайчуком.

0:00 0:00
10
1x

Фото з відкритих джерел

Свого часу Юрій Іллєнко зазнав багато заборон. Скільки загалом їх було? І наскільки йому було важко мріяти і жити, маючи такий бекграунд?

Це справді унікальний випадок в масштабах Радянського Союзу, щоб один режисер мав стільки заборон, принаймні якщо починати з фільму "Криниця для спраглих", який був поставлений за сценарієм Івана Драча. От до сценарію не виникало жодних питань, а от до фільму виникли питання і його після тривалих обговорень на рідній кіностудії, де думки розділилися — одна частина, рутинна, вважала, що це фільм, який паплюжить радянську дійсність, що він дуже понурий, похмурий і взагалі його не зрозуміють, а інша частина починає їм пояснювати, що, вибачте, незрозумілі фільми і у  Федеріко Фелліні, але він іде вперед, він робить кроки оновлення, новаторські кроки. І так само Параджанов на цих обговореннях відстоював фільм Іллєнка і говорив, що на студії Довженка народжується нове явище, нове кіно. Ці всі дискусії закінчилися тим, що була постанова ЦК Компартії України про заборону фільму "Криниця для спраглих", тому його поклали на полицю. Це один із перших покладених на полицю фільмів часів уже постсталінських, посттоталітарних часів — нібито відносної свободи. Юрій Іллєнко був дитям свободи, він увійшов в мистецьке життя якраз у той благословенний період, коли вся інтелігенція — тим паче у Москві — п'яніла від сміливих віршів Євтушенка, від кіно, яке прорвалося в світ і отримувало престижні нагороди. І заборон ще не було. Він саме в цей період навчався у Всеросійському державному університеті кінематографії імені С. А. Герасимова у хороших майстрів і проявив свої непересічні здібності. Коли він ще був студентом, до нього приходили замовляти фотоматеріали видатні скульптори. 

"Молитва за гетьмана Мазепу" стала скандальним фільмом на Берлінале. Як це вийшло? Відбірником по Східній Європі був Ганс Шлегель, який знав Юрія Іллєнка творчі можливості і він ще не закінчений фільм "Молитва за гетьмана Мазепу" запросив на фестиваль. Він не був в конкурсі, а був у престижній позаконкурсній програмі. Оскільки Юрій Іллєнко 10 років перед тим не знімав, і тут раптом його фільм — і прийшла преса російська. Що з ними сталося з перших кадрів, коли було показано, яким зобразив Юрій Іллєнко Петра І — російського імператора? В них був шок! Тут же пішли негативні статті, що, мовляв, він показує Мазепу білим пухнастим, а чорним — Петра I. Ніхто не очікував, що такого ляпаса імперській політиці, пихатому імператору дасть якийсь там український кінорежисер. Це була дуже потужна акція, хоча фільм важкий для розуміння людям із західної цивілізації, які не розуміли історичних ситуацій, що відбувалися між Мазепою і Петром І. Юрій Герасимович мені сказав, що мої зобов'язання перед історією естетичні, що він не буде робити політичний фільм, але він робить твір мистецький. Я була серед перших глядачів. Він показував його на студії, всі сиділи, завмерли, не знали, як реагувати, тому що цей фільм був настільки складним для сприйняття. І я щось там невпевнено сказала, що це постмодернізм. І що це в тренді якраз цього європейського кіно кінців 1990-х, початку 2000-х. Цей постмодернізм був поширений і режисери відмовлялись від традиційної форми. І так само і Юрій Іллєнко. В нього стільки накопичилося творчих ідей. Він, маючи гроші — але тоді грошей було недостатньо, щоб показати ту саму полтавську битву в батальному вирішенні — запросив Сергія Якутовича, який йому малював цю битву, малював розписи. Він дуже велику зробив роботу, щоб фільм одягнув оцю історичну форму, одяг історичний, щоб він був переконливий. І в цьому сенсі Іллєнко, мабуть, передав куті меду, бо глядач не був підготовлений, а тим більше глядач, який не орієнтувався в українській історії, не міг сприйняти цей фільм. Щодо фінансування, то цих коштів, які виділила держава, не вистачило на озвучення. І тут з'являється якийсь продюсер, який каже, що дає гроші на озвучення. Але воно не було якісно зроблено ще тоді. Цей продюсер заборонив показ фільму, він сказав, що в нього права на цей фільм і що він забороняє показувати його 5 років. Коли через 5 років наш глядач дозріє, тоді ми його покажемо. Фільм мав дуже великий резонанс тоді.

Між тими фільмами були ще кілька фільмів, які постраждали тоді за радянських часів від системи, від цензури. Юрій Іллєнко був людиною зухвалою, непокірною, він не знав цих ідеологічних приписів, він в них не вкладався і він хотів творити своє кіно. І всі пропозиції, які він після "Криниці для спраглих" подавав на кіностудії, відхилялися. І потім виникла ідея екранізувати всі гоголівські оповідання "Вечорів на хуторі біля Диканьки." І от першим фільмом став "Вечір на Івана Купала". Це 1968-й рік, в Україні творча свобода відносна. Юрій Іллєнко скористався можливістю зробити абсолютно новаторський фільм. Цей фільм один із найдосконаліших фільмів пошуку кінематографічної форми. Він його витворив, як притчу, найбільше навантаження йде на візуальну форму і в нього кожен момент, кожен епізод в дії, і те, що відбувається з героєм — там немає жодного пересічного кадру. Вони всі нафантазовані бурхливою фантазією режисера, який міг спертися на свого рідного старшого брата Вадима Іллєнка, який був талановитим оператором, і Юрій Іллєнко і обрав цю професію, тому що хотів не відстати від свого старшого брата. І тут цей тандем дав дивовижну річ. І пізніше, коли з'являлося в інших режисерів щось схоже, подібне в цих пошуках форми, коли не йде композиційна суцільність сюжету, оповіді, а вона відбувається через якісь візуальні речі, через колір, через ці всі навантаження — це дивовижна річ. Приїжджав відбірник з венеціанського кінофестивалю, який хотів, щоб цей фільм був у конкурсі. Але місцева влада заборонила і він уже сподівався, що цей фільм поїде в Карлові Вари, бо це ж все-таки в дружній країні. І тут 1968-й рік, вводять танки і цей фестиваль не відбувся того року. Цей фільм пустили в прокат, бо думали, що це казка, а це було непересічне кіно — не для популярного виміру. Тому цей фільм зняли швиденько з прокату, але резонанс він встиг зробити, про нього писали провідні критики, зокрема Микола Бажан. Його цей фільм зачепив. Він оцінив досягнення українського кіно. Але фільм напівзаборонений, тобто його ще встигли побачити. Коли почалася перебудова і Юрій Іллєнко поїхав з цими фільмами до США на запрошення діаспори і поїздив по університетах, показав на фестивалях ці фільми, то вони наробили сенсації. Це ж минуло вже майже 20 років. І це все сприймається свіжо і сьогодні. 

Немає опису.

На фото Наталія Грабченко та Лариса Брюховецька в студії Радіо Культура

"Білий птах з чорною ознакою" за сценарієм Івана Миколайчука, де головний герой — воїн УПА… 

Ця ідея справді належала Іванові Миколайчуку. Образ Романа, який він зіграв в "Анничці", його дуже схвилював і він хотів розгорнути, пояснити трагедію карпатських юнаків, легінів красивих, що з ними відбувалося в Другій світовій війні. І він з цією ідеєю сценарію "Білого птаха" звертався до кількох людей впливових, щоб зробили спільно з ним сценарій, бо його б самого не прийняли. І йому всі відмовляли, кажуть: "Ти що, божевільний!" І от він звернувся до Юрія Герасимовича. Його оця зухвала ідея якраз зігріла і вони вдвох швидко написали сценарій, швидко подали на обговорення, швидко він пройшов всі інстанції і Москва дозволила. Тільки якесь невеличке зауваження зробила і все: можна робити! У Держкіно України був такий собі Григорій Зельдович, який працював (зараз вже відкриті архіви) в органах. І він, вчитавшись в оцей сценарій, почав писати на студію різні листи, що там є біблійні мотиви, що там недостатньо показана любов до радянської влади, що є воїн УПА. Все його не влаштовувало, воно було не таке звичне, не таке радянське. Завдяки Петру Шелесту, який був секретарем ЦК, а його син дуже любив українські поетичне кіно, він його лобіював. І саме завдяки цьому цей фільм швидко пройшов. Але на з'їзді Компартії України у щойно відкритому Палаці України — був березень 1971-го року — показали, як культурну програму, цей фільм. Боже, що зчинилося! Секретарі обкомів Західної України сказали, що це антирадянський фільм — донька попа, піп, бандерівець. Шелест, щоб погасити цей скандал, скликає впливових людей із Москви та Києва. Москвичі якраз сказали, що немає там нічого антирадянського, що це нормальний фільм, який розповідає про драму українців і це буде цікаво для всіх глядачів.

Таким чином з'явилася російська озвучка цього фільму...

Це ж було загальне правило: всі фільми, які випускала студія Довженка, мусила в той період випускати двома мовами. Це вже пізніше, коли прийшов Щербицький, можна було тільки російською. А тоді українська версія йшла в Україні, а на Радянський Союз йшла російськомовна версія. Гроші треба було непогано заробити на фільмах, які йшли. Цей фільм Шелест швиденько посилає на міжнародний кінофестиваль у Москву і на початку липня публіка від нього шаленіє: фільм у широкому форматі, чудовому кольорі — можете уявити це насичення. Всі були шоковані і вражені, коли показали цей фільм у залі на 3000 осіб — там 10 хвилин овації були. Багато країн його купило і потім було дуже багато нагород за цей фільм. Це був блискучий тандем Юрія Іллєнка і Івана Миколайчука. Вони шукали і знаходили те, що б вражало знову ж таки без зайвих слів. Тільки емоції, зображення, пластика. Оце те, що Іллєнко вважав мовою кіно.

Цей фільм вивів у видиме поле Богдана Ступку, тому що саме там вперше про нього заговорили. Цей дебют в кіно став для нього трампліном.  

Миколайчук цього Ореста для себе писав і йому не дозволили.

Де ділася українська озвучка цього фільму? 

Є така версія. Вона видана на диску. Версія українською мовою є, в кінотеатрах показують до подій україномовну версію. 

На інерції цього успіху Юрій Іллєнко і Миколайчук пишуть сценарій "На поклони", де грає Лариса Кадочникова і певним чином це про неї сюжет, про те, щоби актор не захворів зірковою хворобою на хвилі успіху, а щоб він залишився зі своїм народом. Сама Кадочникова говорила про Миколайчука, що для нього став великим резонансом фільм "Тіні забутих предків", але він залишився митцем, який хотів творити. Його ця слава не зіпсувала. Вони написали сценарій прекрасний. Але це вже був 1972-й рік, Юрій Іллєнко на хвилі успіху" Білого птаха" їде знімати в Югославію тодішню фільм, який називався "Всупереч всьому." І цей сценарій, який вони писали з Миколайчуком, трошки відклався на наступний 1973-й рік. Тоді до влади приходить Володимир Щербицький — людина, далека від української культури, і починається заборона на все українське. Здавалося "На поклони" — це ж сучасна тема, те, що вимагалося, те, що потрібно. Почалися придирки тільки тому, що поетичне кіно не потрібне було, не на часі, не оспівує щасливе радянське життя, воно взагалі якесь неправильне. Це ідеологія на знищення всіх успіхів українського. Взагалі московити заздрили, бо такого явища, як поетичне кіно, у них не було. Тому його прикрили. Головним "досягнення" Щербицького було те, що "з українським поетичним кіно у нас покінчено". Я приношу статтю в редакцію про Юрія Іллєнка, а на мене починають кричати, щоб я забрала цю писанину і йшла геть. Був тоді арештований Параджанов. Цю школу знищили і це відобразилося на долі Юрія Герасимовича.

Коли він ще був у Югославії на кінофестивалі — це був десь 1972-й рік — тоді безпосередньо до нього підійшов представник якоїсь американської компанії і каже: "Ось тут тобі гроші, ось ти сідаєш на паром і ми тебе запрошуємо на роботу." Якщо би я погодився і пішов, то що було би з моєю сім'єю, що було би з моїми братами. Це одразу автоматично ставало забороненим прізвище. Його можливості творчі були невичерпні. Він був дуже людиною творчою до безкінечності — і ці сценарії, які він писав і те, що йому не дозволяли знімати стільки. І в незалежній Україні, на превеликий жаль, не скористалися цим, тому що в 1990-ті роки яке кіно?! 

"Лебедине озеро. Зона". Що з ним було не так?

З ним було то все так, тільки що це фільм, в який держава Україна ні копійки не вклала. Тому його тут ніхто фактично і не бачив. Фільм вийшов або у 1989, або в 1990-му році. Юрій Іллєнко після тріумфу в Сполучених Штатах та Канаді знайшов кошти, тоді ще підключилась Швеція — цей фільм знято за гроші приватні і його показали на фестивалі в Каннах в 1990-му році. Фільм справив враження і йому дали професійну премію кінокритиків світу. Фільм був на часі. Там все чітко і хорошого актора він взяв на головну роль. Його позитивна риса — послідовність в українській темі і в тому, що він брав українських акторів, він не ганявся за акторами російськими, за тими зірками, він знімав українських акторів. Людина, яка виросла в Москві, в тому середовищі московському, яка була там сформована. При тому всьому він переїжджає до Києва знімати фільм "Тіні забутих предків". 

"Доповідна Апостолові Петру"... 

В 2004 році уже був готовий перший варіант цього рукопису. Він написав один із підручників для кінорежисерів. Оскільки йому не було можливості знімати вже, він сподівався, що після Помаранчевої революції з'явиться така можливість. Але, на жаль, не з'явилася така можливість: коштів на кіно і далі не було і він розповідав в цій же ж "Доповідній Апостолу Петру", що він рвав вишні в себе на дачі в Прохорівці — це Черкаська область — і раптом дзвінок телефонний, йому дзвонить президент Віктор Ющенко і питає: "Що ви хочете?" Той каже: "Кіно хочу знімати". "На кіно грошей немає". "Давайте тоді на книжку". Це стало стимулом, що він закінчив свої мемуари.