Ілюстративне фото з відкритих джерел
Які найважливіші сенси сьогодні в умовах війни несе Великдень?
Ми зараз спілкуємося з вами у відносно мирному Києві. І ми розуміємо, що можемо це робити завдяки тим людям, які захищають нас. І в тому числі тим, хто вже віддав своє життя за те, щоб ми могли жити. Коли ми говоримо про життя земне і життя вічне, ми повинні розуміти, що з християнської перспективи у нас є тільки одне життя. Ми не розділяємо життя на те, яке закінчилося і на те, яке почалося. Скоріше, воно продовжилося. Адже у Бога немає померлих, у Бога – всі живі. Коли ми підходимо до межі, постає питання про віру кожного. Про те, як кожна людина переживає кризові моменти, наскільки ми в ці моменти можемо довіритися Богу. Віра – це впевненість в тому, чого ми не бачимо. Адже у нас немає доказів того, що людина живе після того, як її тіло померло. Єдине питання – це питання віри: чи довіряємо ми Богу, чи довіряємо досвіду інших вірян, які жили до нас і живуть нині поруч з нами.
І страсний тиждень стосується саме глибинних, екзистенційних питань – де межа життя і смерті. Ми знаємо зі Святого Письма, що Ісус теж жахався смерті і переживав залишеність Богом на хресті. Як людина, він теж пройшов через межеві випробування. І це ті випробування, через які нині проходить дуже багато наших співвітчизників. Страсний тиждень і Воскресіння – дуже споріднені з тими жахіттями, які ми переживаємо під час війни. У кожного свій досвід – хтось пережив окупацію, хтось воює, хтось втратив рідних. Немає двох однакових історій. Але Христос може бути для віруючої людини відповіддю Бога на подібні питання.
Що саме святкують православні християни в цей день? Яка назва свята правильна – Великдень, Пасха, свято Воскресіння Христового?
Ці слова описують різні аспекти цього святкування, бо і Великдень, і Пасха, і Воскресіння Христове – це різні назви одного й того ж. Пасха нас єднає зі старозавітною єврейською традицією. Не даремно Ісус прийшов в Єрусалим на Пасху, на єврейський Песах. Єврейська Пасха – це свято свободи, свято визволення. Коли Бог під проводам Мойсея вивів свій народ, про який ще не можна було говорити, що це народ. Це були племена, які вивели з єгипетського рабства. Вони були там поневолені, але вони були ситі, у них була робота. Однак у них не було можливості вільно визначати свою ідентичність і вільно жити. І Господь їх вивів до свободи, до своєї землі, де вони зможуть вільно жити. Ця мандрівка розтягнулася аж на 40 років, хоча, як ми знаємо відстань там невелика. Просто не всі були готові увійти і казали, що в Єгипті у нас були котли з м’ясом, цибуля, часник тощо. Навіть такі подробиці нам передає Святе Письмо. Мовляв, куди ти нас ведеш? Тут немає ні їжі, ні води.
Тут якась пустеля, йти невідомо куди. А попереду ще й люди, вороже налаштовані. Вони не віддадуть свої міста. Так, у них там родюча земля, але вони будуть битися з нами. Тому довелося мандрувати 40 років, поки практично всі, окрім двох, не померли з тих людей, які пам'ятали досвід життя в Єгипті. У вільну землю мав увійти народ, який не знав рабства і народився на свободі. Тому Христос свій перехід від смерті до життя приурочив саме до цього свята. Христос нас звільняє від рабства смерті і рабства гріха, а наслідком гріха є смерть.
Тому ми називаємо це свято Пасха, як перехід від рабства до свободи, подібно до старозавітної Пасхи. У нас зберігається цей смисл, але додається новий смисл: перехід від рабства гріха до свободи синів і дочок божих, до свободи народу божого. Християни називаються в Святому Письмі новим народом божим, обраним народом, народом святим. Це також Воскресіння. Адже Христос воскрес, і це ключова подія християнства. Апостол Петро наголошує: якщо Христос не воскрес, тоді марна наша віра. Що тоді нас вирізняє з багатьох інших релігій? Всі релігії проповідують добро і людяність, добре ставлення до інших, аскетику, чесноти. Але тільки християнство дає людині звістку, що не тільки душа або дух, але й тілесність людини – це те, що покликано успадкувати життя вічне. Тобто людина в її цілісності, як повноцінна істота з душі й тіла – це є той, хто призначений Богом для життя вічного.
А в Україні це звучить як Великдень. Для нас це великий день.
Так. Ще одна назва цього свята – пасхальне тридення.
Чим вирізняється саме Страсний тиждень? Які смисли ми повинні прийняти і усвідомити в ці дні?
Кожен день цього тижня називається великим. Це останній тиждень Великого посту. Ми згадуємо страждання, яке веде нас до Воскресіння Христового. Ми внутрішньо подумки супроводжуємо Христа в його найважливіших днях земного життя. Він насичений важливими подіями, починаючи від входу в Єрусалим. Єрусалим – це є початок страстей. Адже спаситель навмисно обрав такий спосіб входу, він, скоріше за все, не один раз приходив в Єрусалим. Але саме цього разу він обрав дуже специфічний вид входу, попросив учнів, щоб вони взяли віслюка, щоб проїхати дорогою. Пам'ятаючи пророцтво Захарія, який говорив що цар іде, сидячи на молодому віслюку. Спаситель навмисно обирає цей образ, щоб всі побачили паралель, що він виконує це пророцтво. В ті буремні часи, коли було багато зачатків і сплесків національно-визвольних рухів, спаситель використовує цей підйом не для того щоб підняти повстання, а щоб піти на смерть.
Він заходить в Єрусалим як цар, його зустрічають з гілками дерев. Тому й називається Вербна неділя або Пальмова неділя на Близькому Сході. Ми маємо розуміти, для чого ми це робимо, тримаючи ці гілочки в церкві. Ми це робимо не для того, щоб освятити гілку і принести додому якусь святиньку, ми тим самим проголошуємо: Ісус наш цар. І це дуже важлива заява. Це політична заява була для людей того часу. Це дуже важлива богословська заява, моральна. Хто такий цар для людини, яка жила в суспільстві, де була монархія? Сьогодні у нас є три гілки влади: законодавча, виконавча і судова. Цар уособлював всі три гілки влади. Це той, хто встановлює закон. Називати Ісуса своїм царем, означає визнавати, що це є той, на кого я не просто орієнтуюся. Це той, хто дає мені закон. Я визнаю його царем, і я громадянин цього царства.
І це той самий натовп, який через кілька днів кричатиме "розіпни його"?
Це не той самий натовп. Це дуже типова помилка. Дійсно, натовп зустрічав Ісуса, проголошуючи його царем. В Римській імперії проголосити когось царем – означало кинути виклик діючій владі. Ми пам'ятаємо, як вагався Пілат: начебто і відпустити не можна, і засудити нема за що. А людей, які кричали "розіпни його", було небагато. Це були прихильники юдейської верхівки, тих, хто переживав, що втратить власне положення. Вони мали владу, статки, авторитет і не хотіли все це втрачати. Тих, хто кричав "це наш цар", було набагато більше. Це були не лише мешканці Єрусалима. Єврейський Песах – це одне з паломницьких свят, на яке приходило багато людей з різних міст.
З початком страсного тижня Богослужіння в церкві змінюються. Тому що серед читань Святого Письма починають читати книгу виходу, де описується вихід з Єгипту. Також починають читати книгу Йова "Страждання невинного праведника". Це книга, де людина ставить Богу незручні питання. Чи можна Богу ставити такі питання? Чи можливо Бог навіть хоче, щоб людина ставила такі питання. Зрада, суд, страждання, смерть, Воскресіння – це те, що ми переживаємо зосереджено на богослужіннях, читаючи Святе Письмо і розмірковуючи над цими темами. Кожен з нас може переживати це по-своєму.
.jpeg)
Андрій Дудченко. Фото з фейсбук-сторінки
Страсна п'ятниця дуже особливий день. Ми знаємо, що в цей день треба притримати сміх та розваги. Як це перегукується з церковним життям?
По-різному сьогодні все це осмислюється. Якщо ми вийдемо на вулицю у велику п'ятницю, то побачимо, що практично нічого не змінилося, люди живуть так, як вони і жили. На жаль, у нас цей день не є неробочим, як, наприклад, у Польщі. Це зроблено для того, щоб люди могли взяти участь у богослужіннях. Я думаю, що в той день в Єрусалимі також вирувало життя. Там дуже різношерстне суспільство. Життя релігійної християнської спільноти – це життя меншини, ми маємо це розуміти. Попри те, що більшість людей в Україні декларують себе, як християн, ми не бачимо, що у великих містах, щось змінюється зовні.
Можливо йдеться більше про внутрішні стани і внутрішні роздуми. Події останнього часу змушують нас більше думати, більше заглиблюватися в себе.
Так. Знаходити всередині себе цей світ, знаходити пустелю, якщо хочете, знаходити всередині себе усамітнену келію. Всередині нас може бути мир, може бути місце для Бога, може бути радість і наповненість.
Ми звикли шукати ритуали, побутові звички навіть в залученості до свят. Дуже часто люди ховаються за ці побутові звички. Як долучитися до свята внутрішньо, серйозно, щоб був не просто побут і ритуали?
Справді, люди потребують якогось ритуалу, бо він заспокоює і дає впевненість, що ми щось виконали. Але це питання зовнішнього прояву. А є ще питання нашого внутрішнього світу. Важливо пережити сутність християнства, вдуматися в те, що читають в ці дні на богослужіннях. Не кожна людина може відвідати всі служби в церкві, але кожна людина може почитати Святе Письмо, долучитися до роздумів. Навіть подивитися цей дуже реалістичний фільм Мела Гібсона "Страсті Христові". Він на мене справив дуже сильне враження, коли вийшов. Зараз, до речі, вийшло Святе письмо в дуже гарному українському перекладі. Читаючи, нам треба намагатися поставити себе в контекст. Що все це значить для мене, і хто я в цій історії. Навколо Христа були різні люди, і ті, хто зраджував, і ті, хто був поряд до останнього. Питання в тому, хто я серед них, який мій шлях. І ця відповідь буде змінюватися з плином років.
Літургію зрозуміти дуже непросто.
Але й знижувати планку і надто спрощувати теж не варто. Ми ж не говоримо, що музику Баха чи Моцарта треба спростити. З іншого боку, потрібно розкривати сенс, щоб люди могли їх зрозуміти, засвоїти, пережити.
Це робиться за допомогою проповіді?
І за допомогою проповіді, і за допомогою різних просвітницьких проектів. І сам формат проведення богослужінь він також певною мірою може змінюватися. Наприклад, ми стоїмо під час служби. Це наша традиція. Хоча, наприклад, грецькі, болгарські, румунські церкви мають місце для сидінь. Люди можуть певну частину служби постояти, певну посидіти. І йдеться не лише про католицькі храми, а й про православні. Може змінюватися і характер співу, коли люди не лише пасивно стоять. В деяких церквах піснеспіви розроблені так, щоб народ теж міг брати в них участь, співає не лише хор. Коли люди залучені, їм цікавіше і веселіше.
Війна зробила людей більше віруючими чи, навпаки, у когось призвела до втрати віри?
По-різному. Є вислів, що немає атеїстів В окопах. Але це гасло не підтверджується життям. Капелани зі свого досвіду спростовують цю думку. Тому що в окопах є й ті, хто стає атеїстами, а є й ті, хто приходить зі зневір'я до віри. Тобто люди по-різному переживають цю кризу. Віра – це завжди вільний вибір людини. Ніхто і ніщо не може змусити повірити. Так само, як і ніяка зовнішня подія сама по собі не може гарантувати втрату віри. Вірити чи не вірити – це наша особиста відповідь. Це наші особисті взаємини з Богом. Навіть ту людину, яка втрачає віру, Бог не перестає любити і піклуватися про неї.
Ми маємо право радіти смерті ворога?
Це складне питання. Що би ми не переживали, ми повинні пам'ятати, що у нас є не лише Псалми, у нас є Євангеліє, і є Христос. Є той, хто сам постраждав, і хто закликав любити ворогів своїх. Закликав не відплачувати злом за зло.
Але щось у нас не виходить.
Не виходить. Ми не викидаємо зі Святого Письма Старий завіт. І це нас навчає сказати Богу про ту емоцію, яку ми переживаємо, навіть якщо вона неправильна. Треба принести Богу в молитві те, що зараз на серці. Всьому свій час. Дай Боже, щоб ми колись прийшли до того, щоб все відпустити. Але не можна у людини, яка зараз є жертвою, вимагати швидкого пробачення. Це неправильно.
