Почну зі слова "дебют". Сучасні класики, метри, до яких ми стоїмо в черзі по автографи, на чиї книжки полюємо вже як на антикварні букіністичні видання, ー усі вони здебільшого тоді дебютували. Але тільки для Ярини Сенчишин слово "дебют" має перше значення, а те, в якому я його використала, ー друге. Дебют у шахах ー це що таке?
Дебют у шахах ー це початок шахової партії. Нині, коли шахові програми дуже важливі й підготовка практично проводиться комп'ютером, дебют дуже часто визначає результат, оскільки треба знати силу-силенну дебютів, точних варіантів. У мої часи це ще записувалося в зошит, були монографії дебютні, вивчалися різні варіанти, і дебют тоді мав трошки менше значення, а тепер ледь не вирішальне. Це початок, який визначає багато що.
Як і літературний дебют?
Мабуть.
Коли ви дебютували, власне, не на шаховій, а на літературній "шаховій дошці", ー будьмо чесними, тут теж є клітинки різного кольору, і слони, і тури, й інші цікаві фігури, ー чи відчували ви, що теж треба дуже правильно сконструювати перший крок?
Зізнаюся, що мої літературні дебюти визначив наш видатний поет Ігор Калинець, який дбав про мої перші публікації. Він організував мою добірку, надрукував у журналі "Дзвін". Також у Львові колись виходила газета "Ратуша", де поет Іван Лучук провадив рубрику, що називалася "Парнасленд". Ігор Калинець запровадив мене до Лучука, і ми надрукували певну кількість віршів у тій рубриці. Це щодо друкованих дебютів.
Книжковий дебют був 94-го року у Львові, ініціював це також Ігор Калинець: започаткували літературний конкурс імені Богдана-Ігоря Антонича "Привітання життя". І я фактично застрибнула в останній вагон, подалась останнього дня. Моя збірка тоді ще навіть не мала назви, я просто дала видрукувані вірші, які мала. Там був шаховий цикл, і Калинець вирішив дати назву цій добірці "Тридцять третя фігура", бо в шахах тридцять дві фігури, а тут тридцять третя. Зрештою, коли дійшло до дебюту, книжка так не називалася. Ідея назви моєї першої друкованої поетичної збірки, яку мені видали як переможниці першого конкурсу імені Богдана-Ігоря Антонича "Привітання життя", належала іншому поетові ー Вікторові Небораку. І називається вона "Гра в королеву". Своєю чергою, згаданий шаховий цикл, що туди ввійшов, має назву "Каїсса і Калліопа".
Ці дві античні фігури ー два костюми, дві ідентичності, які доводиться вміти носити разом: богиня шахів і муза, яка опікується поезією. Й одразу кілька важливих постатей, навколо яких спробуємо вибудувати пейзаж Ярини Сенчишин 90-х. Вірш про жінку, яка грає в шахи, її стосунки з шахами, містом, чоловіками тощо, присвячений Степановичу ー це ваш учитель шахів.
Так, це мій учитель. На жаль, три роки тому він відійшов, але ми щороку відтоді проводимо меморіал пам'яті Володимира Степановича Бутурина. Цьогоріч зібрали представницький турнір із цілої України: шахісти з 20 регіонів приїхали до Львова. Це була страшенно особлива людина ー Володимир Степанович Бутурин. За фахом він фізик, математик, інтелектуал, ерудит, бібліофіл, мандрівник, тобто фантастична особистість, цілий світ. У мене було неймовірне десятиліття дуже активної шахової кар'єри.
Це початок 90-х?
Це кінець 80-х, початок 90-х. Потім він був постійно присутній у моєму житті, уже не стільки як шаховий тренер, скільки як старший приятель. Утім, як тренер також: коли я вирішувала грати в якомусь турнірі, він дуже ретельно мене готував до нього.
Перед повномасштабним вторгненням виходив американський серіал про шахістку, неймовірно популярний ["Ферзевий гамбіт" ("The Queen's Gambit")]. Усі інакше подивилися на жінку, яка грає в шахи. Я тоді багато про вас думала.
Фільм мені дуже близький із різних позицій, починаючи власне з головної героїні Бет. Хоча консультантом стрічки був Гаррі Каспаров, видно, що трошки не дотягнули суто шахову складову. Попри те, вийшло дуже цікаво. Сторож, який вчить Бет грати в шахи, нагадує мені Володимира Степановича ー він не був сторожем, але мав той самий підхід. Є ще українська складова фільму: там запрошували знятися Василя Іванчука, очевидно, найвидатнішого українського шахіста, який займався певний час разом зі мною в того самого Володимира Степановича, ми разом росли й удосконалювалися в шахах. Але поки Василь думав, режисери вирішили не чекати, бо він спочатку не повірив, потім почав думати, зрештою, не зіграв. Однак партія, яка розігрується у фільмі ー це партія Василя Іванчука з Гаррі Каспаровим.
Що таке професійно грати в шахи на межі 80-х і 90-х?
Це насправді дуже класно. Чудовий світ, в якому тобі добре, в якому тобі подобається. Я страшенно захопилася в кінці 80-х шахами, швидко прогресувала й розвивалася. Ясна річ, ситуація була непроста. При тому, що львівська шахова школа відома на цілий світ ー знані наші гросмейстери Марта Літинська, Олег Романишин, Адріан Михальчишин, Олександр Білявський, Василь Іванчук, велика кількість майстрів, ー залишатися українкою в шахах, навіть у Львові наприкінці 80-х років, було певним викликом.
Шахи ー це чорні й білі фігури. І раптом ви, Ярино, додаєте сюди питання ідентичності, очевидно, дуже гостре на початку 90-х, важливе й екзистенційне: сказати, що ти українка. І коли наші шахісти почали виступати під синьо-жовтим прапором ー що означав цей момент?
Це кінець, радше, 80-х, а не 90-ті. Абстрагуючись від себе: з'являється, скажімо, талановита дитина, українка в шахах. Є різні тренери. І от якийсь тренер доводить дитину до певного рівня, а потім підходить інший і каже: якщо хочеш грати в гарних турнірах, мати поїздки, змагання й добрі тренування, переходь до мене в групу. Зі мною було таке, не називатиму прізвищ. Для мене Володимир Степанович ー і спілкування з ним, і заняття з ним ー був напрочуд важливим. Оцей людський момент. Можливо, моя шахова доля склалася б інакше, якби я зробила інший вибір. Але я нітрохи про це не шкодую.
Переламний момент означав, що шахова Україна отримує визнання. Ми завжди мали багато надзвичайно сильних шахістів ー інша річ, що вони захищали прапор Радянського Союзу. Ще я хвостиком зачепила оце все, коли їздила на змагання в Росію. Моє прізвище дуже часто відмінювали. Воно ж не відмінюється, а мені дописували "А". Я наполягала, щоб це "А" забирали, і його переважно заліплювали білим папером ー чіпляють таблички, хто грає за столом. Так я наполягала на своїй українськості.
Бути шахісткою, брати участь у турнірах ー це означає долати кордони. З одного вашого есею зрозуміло, що ви зі Степановичем перетинали кордон зі світом. Залізну завісу розсували шахи. Що це за ефект? Потрапити з радянського, навіть Львова, у світ нерадянський?
Я була страшенно перейнята шахами, фанатично захоплена, і поза ними дуже мало бачила. Проте Володимир Степанович дуже дбав, щоб ми занурювалися в щось іще, коли потрапляли в інші країни, в інші міста: вивчав репертуар у театрах, дивився, що дають у філармонії, в оперному театрі. Ми з ним ходили, дивилися, слухали. Наприклад, в українському Криму часто відбувалися турніри. Ми там відвідували, крім театрів, ще й книгарні ー скуповували українські книжки, лазили драбинами на горішні полиці, де були видання, яких у Львові не купиш, і привозили цілу купу гарної літератури. Пригадую, колись привезла пачку Чубая "Говорити, мовчати і говорити знову". Це перше його видання. У Львові дарувала своїм друзям-студентам, і всім дуже подобалося.
Повернімося до імен, які прозвучали: Ігор Калинець і Богдан-Ігор Антонич. Антонич ー фігура, яка належить Львову, і 90-ті ー важливий час для світла, яке направляється на цього поета, уже легально, не таємно. Ігор Калинець ー легенда, іще доволі активний, молодий, він впливає на долі й життя ー наприклад, може познайомити молодих поетів, щоб ті, своєю чергою, розгорнули власну історію. Отже, Ігор Калинець 90-х і ваше знайомство: частину ми вже почули, але хочеться деталей, не суто з літературного боку, а радше з життєвого досвіду.
Я почала б із Богдана-Ігоря Антонича, бо це страшенно важливий поет. Пам'ятаю, на один турнір у вересневій Ялті я привезла з собою том його поезії. Уявіть, я мешкаю окремо у великій кімнаті з гарною терасою, просто на березі моря, чую шум хвиль і читаю Антонича. І мене починає пробивати. Раптом починаю розуміти, що світ ー це не тільки шахи, що поза ними є ще щось. Антонич щось перевернув у мені, ця його поезія у фантастичній вересневій Ялті.
Калинець вважає себе учнем Антонича. Я була доволі мала, коли познайомилася з Ігорем Калинцем, і якось наважилася показати йому власні вірші. Він каже: "Боже, ти ж така молода, а пишеш вірші про смерть, ти ж маєш писати вірші про кохання". Я кажу: "Чого це я маю? Воно не пишеться". Ми мали дуже гарний період спілкування і мандрів, досі підтримуємо чудові стосунки. У Львові 90-х існувала цікава культура богемних кнайп, що мандрували з місця на місце. Власне, почалося із крапки на Костомарова, або "Псячої буди". Там серед дня, десь із першої до другої, збиралася львівська богема ー художники, музиканти, письменники, ー й Ігор Калинець там був щоразу. Я часом туди вчащала, пила каву, він пив чай. Пригадую, одного разу Ірванець там з'явився, якого я побачила вперше. Він дуже втішився, уздрівши Калинця, ー і ми стоїмо разом, п'ємо каву, це було так зворушливо.
Спілкування між поколіннями в 90-ті у Львові було чудесне. Пан Ігор підтримував усіх, кого міг. Він навіть спочатку вважав, що Андрухович ー це його продовження, що якби він писав поезію після сорока, то вона була б така, як поезія Андруховича. Зрештою, конкурс "Привітання життя", який Ігор Калинець, власне, започаткував і був незмінним головою журі, протривав до 2010 року, підтримуючи молодих поетів до 28 років (Антонич не дожив трохи до 28). Наш Калинець ー це величезний скарб, який неможливо переоцінити і якого ми досі маємо у Львові, на щастя.
Конкурс ー одна з форм, як книжка може побачити світ. Припускаю, у 90-х видати збірку ー ціла історія, позаяк старі схеми й системи не працюють, а нові ще не постали. З одного боку, вже є можливість побачити красиве, кудись поїхати, щось привезти, ー а з другого боку, менша можливість реалізувати, як мені здається. Хиткий компроміс між тим, як випрацьовуються естетичні уявлення, і потенцією поліграфічною, дизайнерською і фінансовою. Який вигляд мала ваша книжка?
Із фінансовими можливостями на той час було непогано. Книжку видало видавництво "Каменяр", співорганізатор конкурсу. З оформленням і поліграфією було складніше. Як ми вийшли з ситуації? Приблизно тоді ж в одній львівській галереї відбувалася виставка художника Альфреда Максименка. Він лаконічний, дуже мені імпонує. Там я побачила його картину, де були кольорові клітинки ー не шахові, але щось відгукнулося. Потім я зустрілася з Лесею Квик, львівською художницею. Коли ми просто сиділи на лавці, вона накидала мій графічний профіль, який пішов у книжку. На обкладинку взяли картину Максименка, а графіка Лесі Квик була всередині. Маю, до речі, ще декілька тих книжок. Поліграфія сумнівна, з часом нищиться вигляд, кольори.
Це антикваріат і бібліографічна видавнича пам'ятка з тих, про які я говорила на початку. Та повернімося до знакових постатей. Ігор Калинець знайомить вас із Віктором Небораком. Що це за знайомство?
Просто собі знайомство. Я навчалася в університеті імені Івана Франка. Ми вступили 1991 року до університету, перше покоління незалежності. З нами навчався Сашко Неборак, Віктора брат. У "Псячій буді" чи деінде ми й познайомилися. Потім був фестиваль "Лір" у Львові, його проводив такий дивний поет, Роман Скиба. У межах цього фестивалю відбувалися поетичні вечори, де переважно троє поетів читали вірші. І раптом Скиба запрошує мене взяти участь ー і не просто, а з Іваном Лучуком і Віктором Небораком. Ми виступили, вже не пригадую, що там читалося. Потім Неборак запросив мене взяти участь у цікавому проєкті 90-х ー "Реберітація". Здається, Сашко Богуцький опікувався цим проєктом як продюсер. Я виступила. Це 93-й рік, вечір у театрі Леся Курбаса ー із музикантами, тоді таке легко було влаштувати, усе справді вдалося. Неборака там не було, бо він саме тоді поїхав до Польщі. Потім 94-й рік, конкурс Антонича, де, крім Калинця, членом журі був Неборак. Після того конкурсу ми почали спілкуватися.
Сьогодні Віктор Неборак теж легенда. У той час він, Юрій Андрухович і Сашко Ірванець ー рок-зірки літературної сцени. Що це означає? Ви ー поетка, шахістка і подруга рок-зірки. Дев'яності. Наймолодше покоління собі так і уявляє це життя.
Ясна річ, я читала їхні книжки раніше і знала їхню поезію ー і раптом опинилася у цьому середовищі людей, які від мене старші, дехто ー набагато. Скажімо, старші вісімдесятники: Ігор Римарук, Василь Герасим'юк, Юрко Покальчук. І серед них я, дитина, витягнута зі світу шахів, яка не дуже орієнтувалася, що відбувається довкола, живучи в захищеному світі шахістів, літератури, чудового студентства. І враз ー богемне середовище. Не можу сказати, що мені це не подобалося.
Що таке богемне середовище 90-х у Львові? Ви вже згадували про літературні кав'ярні. Ту компанію я не можу уявити без вечірок ー можливо, вони тоді інакше називалися. Як це було? Про що тоді говорили?
У першій половині 90-х я ще багато їздила на турніри, а в другій загалом присвячувала час маленькій дитині. Водночас не поривала з товариством: література проходила зокрема й через наше мешкання, не кажучи вже про кав'ярні й поетичні вечори. Хочу згадати один дуже важливий проєкт, який поряд, скажімо, зі створенням видавництва "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА", із переїздом в Україну "Сучасності", "Смолоскипа", зрештою, зробив наші 90-ті ー бо насправді, незважаючи на всі кризові моменти, вони дуже багаті. Це проєкт Віктора Неборака "Третє тисячоліття". З січня 1995 року до грудня 1999-го у музеї етнографії кожної останньої п'ятниці місяця о 17-й годині відбувалися літературні зустрічі, ведучим і продюсером, яких був, власне, Неборак. І практично вся наша тогочасна актуальна література пройшла через ті вечори ー 60 тільки планових (тих, що останньої п'ятниці), а ще були позачергові. Та найважливіше, що майже їх усі записало львівське телебачення. Неборак вважав за свій обов'язок зафіксувати, що, коли й де відбулося, хто взяв участь, описати це все, і не лише літературний план, а й музичний, мистецький.
За ініціативою нашої родини архів "Третього тисячоліття" оцифрований Інститутом історії міста у Львові. Нині він описується літературознавцем Ігорем Котиком, і зацікавлені зможуть звернутися туди й отримати доступ. Пригадую, Неборак завжди побивався: мовляв, як шкода, що маємо мало записів наших 20-тих, 30-тих, 50-тих, 60-тих. Ясна річ, шістдесятників уже трохи більше, та все одно замало. Він хотів зафіксувати цей час, голоси цих людей. Назву тільки декілька прізвищ: Юрій Андрухович, Наталка Білоцерківець, Василь Герасим'юк, Джордж Грабович, Михайло Григорів, Сергій Жадан, Роман Іваничук, Іздрик, Олександр Ірванець, Ігор Калинець, Роман Кудлик, Іван Лучук, Іван Малкович, Мирослав Маринович, В'ячеслав Медвідь, Петро Мідянка, Соломія Павличко, Михайло (Майкл) Найдан, Андрій Содомора. Як бачите, абсолютно різні покоління. Тарас Федюк, Роман Федорів, Юрій Тарнавський з Нью-Йоркської групи, Валерій Шевчук, багато інших. Насправді цього більше, бо Неборак намагався фіксувати все, що відбувалося. Наші 90-ті дуже добре зафіксовані, і слава Богу.
Є ще одна фігура 90-х, про яку ми не згадали. 1996 року Віслава Шимборська отримує Нобелівську премію, що робить її одним із найважливіших голосів 90-х ー з яким ви, Ярино, працюєте як перекладачка. Хто така Віслава Шимборська для вашого письма?
Саме в 90-х я й почала працювати з її текстами ー до речі, це торкається "Третього тисячоліття", оскільки Тадей Карабович приїхав на свій вечір і привіз книжку вже нобеліантки Віслави Шимборської в подарунок. Утім, це не був мій перекладацький дебют. Спочатку я перекладала Тадеуша Ружевича ー зовсім юна особа, і береться за таких поважних авторів. Мене дуже цікавило покоління моїх бабці й дідуся, народжене на початку 20-х років, на межі. Ружевича я перекладала для себе. Ніколи не думала, що перекладатиму: я не навчалася на славістиці, але знала польську мову, бо моя прабабця, Куникунда Адамчик, була полькою. Вона померла, коли дідусь мав лише рік, але він навчив мене й сестру ще зовсім малими дітьми читати, писати й трохи говорити польською. Мені це зненацька, якимось дивом пішло. Потім видавництво "Каменяр" видало цей томик Ружевича, і тут з'являється Шимборська. Це якраз те, що мені подобається: розумна іронічна жінка, небагатослівна (я погано реагую на багатослівну поезію і потужні вербальні виливи). Тож я взялася за переклад ー спершу для себе, згодом у видавництві "Літопис" вийшла книжка. Не пригадую, якого року, але це було в 90-х.
Згадаю Чеслава Мілоша ー він усе-таки герой 80-х, але активно входить у наше читання у 90-х. Мілош, напевно, з тих фігур, які нам багато що пояснюють, і це теж один із героїв ваших перекладів.
Мене цікавили такі поважні люди, які осмислювали важливі речі на межі свого 90-річчя. Усі вони багато прожили ー це велике щастя. Мілоша я спочатку читала суто для себе, дуже люблю інтелектуальну поезію. Якось мені трапилася польською його коротка поема "Орфей і Евридика". Він написав її після смерті дружини Кароль, років на 30 від нього молодшої, яка померла після тяжкої хвороби. Мені захотілося, щоб ця поема промовила українською мовою, і я її переклала. Щось подібне було з Іваном Павлом ІІ: коли я прочитала "Римський триптих", також забажала, щоб він прозвучав українською.
Ми любимо говорити про 90-ті як про доволі сірий час. Є об'єктивні причини ー наші перші блекаути, наприклад: кольорів було менше, ми тільки вчилися їх впускати. Однак ви кажете, що це був яскравий час, зокрема на події та імена. Також побутує думка, що 90-ті були складними, приміром, для дорослішання дітей, материнства, інфраструктури. І знов у вас оптимістична версія. Із 90-ми пов'язано багато надламів. Я дорослішала в ті часи й ніби теж можу розказати чимало позитивних історій, але знаю, що мій великий сумнів у собі родом саме з того простору й часу. Великий сумнів тих, хто пережив і формував 90-ті, ー чи ви його відчуваєте і що про нього думаєте?
Я, власне, відчувала ті роки інакше. Була спочатку ейфорія після проголошення незалежності України, а згодом прийшло розчарування, коли почалися кризи. Але для мене 90-ті ー дуже оптимістичний час. Це час моєї молодості, коли всі дороги перед тобою відкриті, коли Україна незалежна, коли ми стаємо суб'єктом усього, чого тільки можна. Я розуміла, що важкі роки треба пережити, перебути, а далі буде інакше. Тобто мої 90-ті гарні, я їх згадую з великою приємністю. Було багато чудового: література, концерти, музика, мистецтво, спілкування з прекрасними людьми. І я страшенно вдячна 90-м і тим людям, що були в них і вийшли з них. Зараз я тут ー і також намагатимуся в приступний мені спосіб щось фіксувати.
Текст розмови підготувала Кайгородцева Валерія, відредагувала для публікації Юлія Озен
