Олександр (позивний "Вітер") полює на дрони російських окупантів поблизу Кремінної. Фото з особистого архіву
Вища математика не настільки складна, як інколи вважають
"Народився в місті Харків в 77-му році. Батьки з Харківської області, тато працював водієм, а мама технологом на турбінному заводі. Подобалося клеїти авіамодельки літаків, конструктори були, малював, також випалювали по дереву. Нічим з математики особливо не вирізнявся, у школі навіть більше подобалася фізика, ніж математика. Але коли я відслужив у Збройних силах строкову службу, зібрався вступати до вишу, то з усіх предметів, які були в школі, я краще з усіх памʼятав математику. Тому і пішов на підготовчі курси до Харківського університету імені Каразіна. І після курсів вступив на механіко-математичний факультет. Те, що я нею захоплювався, їздив на якісь олімпіади, ні, так не було. Життя повернуло так, що звʼязався з математикою. Вчився добре, не з "червоним" дипломом. Коли ми закінчили, на дошці розкладу висіла обʼява, що в Харківський технічний університет будівництва та архітектури на кафедру вищої математики потрібні були асистенти. Я зателефонував, прийшов, пройшов співбесіду. Взяли. Я прийшов асистентом, тоді посада викладача, старшого викладача. Я був заступником декана санітарно-технічного факультету Харківського національного університету будівництва та архітектури. Хтось думає, що вища математика складно. Але хто хоче – той зрозуміє. Студенти казали: "Ми не розумієм, не лізе в голову". Якщо починали з ними займатися, то починало виходити, вони починали щось розуміти. Їм ставало цікаво. Деякі моменти шкільні, можливо, було втрачено, десь людина випала з колії, потім не зрозуміла, а там потім далі, плюнула і для себе вирішила — "я нічого не розумію, математика — це не моє". З деякими доводилося майже з нуля починати, але потім в людей починало виходити, навіть багатьом це подобалося", — розповідає Олександр.
Для того, щоб пояснити майбутнім інженерам матеріал, який буде потрібний для їхньої роботи, Олександр часто після основних пар проводив консультації. Каже, що у кого було бажання, той з часом все починав розуміти. Адже вища математика не настільки складна, як інколи вважають.
У 2014 році, коли Росія почала війну проти України, Олександру довелося залишити улюблену справу і стати на захист батьківщини.
"Повістку отримав з військкомату — зʼявитися на звірку документів. Прийшов до військкомату. Там сказали, що у мене у військовому квитку вказано, що я водій, треба поїхати в Київ на перекваліфікацію, на місяць, навчимо вас на БТРі їздити. Замість БТРа я опинився в рядах НГУ. В 2014 році ми харківську телевишку охороняли, а потім наша частина виїхала в Карачун, Словʼянськ, там виїжджали на зачистки. Також наша рота їздила в Петропавлівка, по іншим місцях, на блокпостах стояли. Якщо якась територія визволялася від ворога, то тоді входила Нацгвардія і якісь залишки ворогів дочищали, або десь було здійснено атаку на блокпост, і ми виходили і цей район зачищали від ворогів", — каже військовий.
"Ми поїхали знову до частини, де проходили службу в 2014 році"
Через рік Олександр демобілізувався. Повернувся в університет до викладацької діяльності. Каже, після того, як повоював, відчув кардинальні зміни у власних переконаннях: явно став більш свідомим патріотом, ніж був до цього. Тому, коли у лютому 2022 року назрівало повномасштабне вторгнення, він внутрішньо був готовий знову стати на захист рідної землі.
"Відчувалося, що щось буде, але сам себе переконував, що це тільки здається. Ці думки хотілося проганяти від себе. Завжди людина сподівається на краще. Коли відбулося повномасштабне вторгнення, тоді я ще 2 дні провів заняття зі студентами. Тоді якраз карантин, заняття були в онлайн-режимі. Далі, коли ворог був на підступах до рідного міста, я вже вирішив, що можу допомогти, лише вступивши до лав ЗСУ. 26-го лютого я зʼявився. Зібрали речі з тими товаришами, з якими у 14-му році служили, з якими ближче спілкувалися. Ми зібрались і поїхали знову до цієї ж частини, там де ми проходили службу у 14-му році. Після 14-го року у нас там з усіма були теплі стосунки. Через них зателефонували і прийшли до цієї частини. На початку у нас був окремий четвертий взвод під керівництвом полковника з позивним "Тор". Спочатку ми під його керівництвом виконували задачі — розвозили по спостережних постах в Харківській області. Спостерігали переміщення ворожих колон, передавали координати, куди вони пересуваються, і по них працювала наша артилерія. Потім ми зібралися, коли більш-менш зупинили першу навалу, і вже висунулися далі в Балаклійському напрямку, і там вже облаштовували передові позиції, проводили розвідку. Також коли готувалися наступи, наші наступали, то ми проводили диверсійні роботи, щоб ворог думав, що наступ буде з іншого боку, а справжній наступ відбувався з іншої сторони", — зазначає він.
Олександр з побратимами були своєрідною "приманкою" для ворога. Вони удавали, що йдуть в наступ, брали весь вогонь окупантів на себе. А тим часом інші більш численні українські сили били з протилежного боку.
Зрозуміло, що для такого треба мати сталеві нерви і неабиякі уміння, щоб змогти звідти вийти. У вирі війни те, що Олександр – математик, якось підзабулося. Навіть позивний він отримав неповʼязаний зі своєю мирною професією, як часто буває в армії.
Командир нарік його "Вітром". Поблизу Балаклії Олександр виконував своєрідну роль "ретранслятора". Потужних рацій не було, то він вилазив на дах будівлі, приймав розвіддані, а потім передавав їх далі. Там нагорі дув потужний вітер, який чуло керівництво. Так Олександр і став "Вітром".
Олександр (позивний "Вітер"). Фото з особистого архіву
Зачистили Балаклію і рушили далі
Воїн продовжує розповідь про свої бойові будні:
"Також проводили розвідку і облаштування передових позицій. Тобто проходили вперед і облаштовували там позиції. На ці позиції заходили наші побратими, ми йшли далі вперед, розвідували позиції. Облаштовували, потім далі підходили наші і закріплювалися на цих позиціях. Слава богу, до балаклійського наступу були живі, і добре. Були втрати, але невеликі. Зрозуміло, коли втрати у взводі, це відчуття і згадувати не хочеться. Ми проходимо вперед — немає ворога, поки ми його не побачимо. Там же ж поля, посадки, дивилися, чи не заміновано. Маленькими групами проходили, потроху висувалися вперед перед балаклійським наступом і закріплювалися на розвіданих рубежах. Там взагалі невідомо, чи був там ворог чи ні. У нас взвод який? У нас не було ні артилерії, ні танків, з одними автоматами ми ж в наступ не підемо. Потім наш взвод брав участь якраз в цьому балаклійському наступі. Ми одні з перших заходили в Балаклію. Ми зайшли, люди дивилися, боялися виходити. А потім патріотично налаштовані виходили до нас. У нас є відео, як мешканець Балаклії з прапором українським нам вискочив назустріч. Були люди, які просили зайти до себе в хату, щоб перша нога ступила українського солдата-захисника, як вони казали, після орків вонючих. Просто зайшли в хату, постояли там декілька секунд і вийшли. Звичайно, намагалися пригощати, але у нас були свої задачі. Зачистка, стабілізаційні заходи. З місцевими ніколи було розмовляти. По декілька хвилин пообнімалися і пішли далі. Стабілізаційні заходи там не один день проводилися, російських солдатів знаходили, брали в полон по горищах, по підвалах. Були такі, що і ховали їх там "ждуни". Казали, "племінники поприїжджали". Були і ті, хто був вороже налаштований. Воно по людині відразу видно, там достатньо було одного погляду, щоб зрозуміти: то "ждун" чи наш українець, який серцем вболіває за Україну. Одного погляду було достатньо, щоб зрозуміти, хто є хто".
Зачистили Балаклію і рушили далі. Звільнили ще кілька населених пунктів Харківщини. Було завдання обходити річку Оскол. І поблизу села Підлиман Олександра "Вітра" поранили.
"Ми потрапили у засідку ворожу. Там розпочався бій, і я отримав поранення. Врятував тоді бронежилет, "темповський" бронежилет, на них кевларові "воротники", наплічники. На початку їх багато хто викидав, бо вважали, що вони заважають. А я не викинув, так мені захотілося. Ходив з ним. І куля пройшла над бронепластиною в броніку, якраз ця кевларова підкладка з бронежилета врятувала мені життя. Куля не повністю пробила, а залишилася на цій підкладці, знесло, видно. А вже в мене попав сам сердечник від кулі. Від хребта декілька міліметрів. Можна сказати, що пощастило", — каже військовий.
Близько місяця Олександр лікувався
Близько місяця Олександр лікувався. А тоді повернувся до свого підрозділу і далі виконував завдання в напрямку Кремінної та в Серебрянському лісництві.
"В Серебрянському лісі в день по 500 метрів ми проходили кожен день. Скільки могли, відтискали ворога. Наскільки це було можливо. Потім був невеличкий штурм. Це вже близенько ми підійшли, там була ще й 95-та бригада. У нас були свої задачі, у них – свої. У числі перших наш батальйон заходив в Серебрянський ліс. Займали позиції там. До грудня 22 року до самої Кремінної там уже залишалося буквально 2 км. Я хоч і невеликий військовий експерт, але мені здається, якби тоді трохи більше сил було кинуто, то можна було б Кремінну ще тоді взяти. А потім ворог почав підтягувати туди свої сили основні, і там стала складніша ситуація. Були прогалини в них. У керівництва, можливо, були інші задачі. Можливо, організовували наступ в інших місцях, продавлювали. Була вже і не одна пряма сутичка. Кожен день обстріли, поранені побратими. Такі моменти хочеться взагалі забути і не згадувати. Обстріли цілодобово, бруд, холодно, загиблі, поранені", — зазначає захисник.
"Сумую за викладацькою діяльністю"
Пан Олександр успішно виконує усі покладені на нього завдання. Нині він командир відділення стрілецького батальйону, старший сержант. Попри це понад усе на світі мріє повернутися до свого мирного життя:
"Сумую за викладацькою діяльністю, за цивільним життям. Кожен з нас, хто воює, кожен мріє повернутися до свого мирного замовлення. Керівництво ставить задачу, а ми вже думаємо, як її виконати безпечніше і щоб ефект був максимальний. Не те, що я сиджу і якісь розрахунки роблю, щось обчислюємо. Математика добра тим, що вона вчить думати, мислити, приймати рішення, як мені здається, правильні. Коли є вільна хвилинка я займаюся з дитиною, своєю донькою. Вони зараз за кордоном. Я їх не бачив уже з самого початку війни. Зрозуміло, що по Skype, по WhatsApp спілкуємося. Я попросив, щоб вони поїхали, бо так легше. Якби ще вони були вдома, то ще й за них постійно переживати під обстрілами. Я і так перші дні собі місця не знаходив, коли я вже був у війську, а сімʼя залишилася у Харкові під обстрілами. З розуму сходив, бо і на районі у нас були прильоти, і в житлові будинки влучали, коли йшов наступ. Коли вони виїхали, хоч в цьому плані стані легше. 15 років, навчається в школі за кордоном. Там уже у 10 класі, а у нас у 9-му. З математикою добре. У них там програма трішки відстає. Вона там за 2 місяці все здає на рік вперед. Мова викладання в них англійська, ми і вдома з нею займалися, і до репетиторів ходила. З мовою проблем немає", — додає воїн.
Отак, коли є можливість, Олександр знаходить розраду у занятті улюбленою математикою з донькою. Це подвійна насолода, бо і з дитиною можна поспілкуватися, і рівняння око радують. Інколи на месенджери пишуть студенти. З деякими своїми слухачами він зустрівся у батальйоні. Ті також вирішили стати на захист країни. Каже, подиву ця зустріч не викликала ні в кого. Всі розуміють, що війна і перемога в ній – найголовніше. А після цього і до математики можна буде повернутися.
