В’ячеслав Довженко і Ольга Вернигоренко у студії Радіо Культура
Ми взялися за висвітлення абсолютно незнаного героя для України
– Ви виконавець головної ролі у фільмі "Інший Франко". Коли ви познайомилися з Петром Франком?
В’ячеслав Довженко: До того, як ми почали підготовку до цієї стрічки, я не знав про весь об'єм постаті Петра Франка. Я знав, що в Івана Яковича були діти, і один із них – Петро. Але я знав його як фундатора, співзасновника "Пласту". Тоді вже Пластуни більш-менш були нас слуху і "Пласт" почав відроджуватися. Тому я знав про Петра Франка. Але про весь об'єм його постаті я, звісно, не знав. І я не втомлююсь повторити, що найскладнішим в підході до цієї стрічки було те, що ми взялися за висвітлення абсолютно незнаного героя для України. Тобто ця постать визначна доти, доки ти не дізнаєшся, що він зробив.
– Коли розпочалися зйомки фільму?
В’ячеслав Довженко: Це не тогорічна історія, тому згадати конкретно, коли це все почалось мені складно. Скажу абсолютно точно, що ми закінчували фільм "Будинок слова" і починався "Інший Франко". Це приблизно 2018-19 рік.
"Кипучий темперамент"
– З нами на зв'язку директорка Інституту франкознавства Львівського національного університету імені Івана Франка, авторка монографії "Петро Франко: Формула долі (Життєпис на тлі доби)" Наталя Тихолоз. Ким був той Петро Франко, про якого ми не дізнаємося зі стрічки "Інший Франко"? В який умовах зростав, в якому оточенні?
Наталя Тихолоз: Петро Франко був 3-ю дитиною Івана і Ольги Франків. Він вирізнявся тим, що був неймовірний збитошник, неймовірний непосида. І Ольга Франко, як мати, трохи мала з ним мороку, тому що він дуже часто любив щось таке утнути, до чого інші діти, може, були і нездатні. Але саме оцей його кипучий темперамент, оця енергія, яка була в ньому, десь і визначили і його долю, і те, що він зрештою зробив. Тобто, насправді, він формувався в дуже ліберальному середовищі. Ольга Франко, як мати, була дуже ліберальна. Батько Іван Франко, насправді, не дуже втручався в процес виховання, але разом із тим він толерував його інакшість.
Петро, наприклад, вирізнявся тим, що він дуже рано почав цікавитися хімією. Разом з цим Петро Франко мав дуже непосидючий темперамент і, наприклад, із 12 років він уже влаштовував, як казали, "самостійні прогульки" до Карпат. Так що його мама навіть у листі до Івана Франка писала: "Господи, пильнуй за тим Петром, бо там же ж урвища, там же ж печери, там бездонна прірва, він може впасти". Але оце відчуття життя, гостроти емоцій, певної авантюрності, яка була присутня в його натурі в позитивному сенсі, вона визначала його з дитинства. І те, якою великою сферою зацікавлень він вирізнявся. Тобто, з одного боку, це був і спорт, і "Пласт", і потяг до мандрів. І в спорті він не те, щоб любив якийсь один вид спорту, він мав цілий спектр спортивних захоплень.
Далі його потяг до вивчення мов. Він зростав у дуже цікавому середовищі. З одного боку, це було українськомовне середовище його родини, а з іншого – це було і польськомовне середовище. Він казав, що при грі у футбол, наприклад, він вивчив англійську мову. Тобто, він вирізнявся добрими лінгвістичними здібностями. Тобто, насправді, кипучий темперамент Петра показувався вже з самого його дитинства. І з того, що він дуже багато чим цікавився і скрізь намагався бути там, де його було треба.
Наталя Тихолоз. Фото: bookforum.ua
І ще одна дуже важлива риса його характеру – це вміння організовувати людей. Він мав дуже добрі організаторські здібності. І, очевидно, це десь повпливало на те, що потім вже в зрілому віці був і засновником "Пласту", і в "Січовому Стрілецтві" відзначився, і був організатором Української Галицької авіації. Тобто, всі ці риси потім вилилися вже в продуктивну його діяльність. Більше того, Петро Франко був настільки, може, десь неправильною особистістю, як ми любимо часом казати, що він, наприклад, двічі ходив в один і той самий клас. І, як згадував його брат Тарас, батько тим взагалі не переймався. Тобто, він дозволяв дітям бути тими, кими вони були. І, очевидно, оце середовище ліберального ставлення і тата, і матері до формування його як особистості й визначило те, ким він став.
Найстрашніше – перетворити художню стрічку на історичну лекцію
– Зрозуміло, що історія України болюча. І період, який зображується в фільмі теж не може залишати нас байдужими. Але ти співчуваєш цьому герою?
В’ячеслав Довженко: Це була основна наша задача. Задача моя, як актора в даному випадку. Тому що треба було придумати формулу, яким чином донести до глядачів цікавість до історичної постаті. Тому що на сьогоднішній день найстрашніше – це перетворити художню стрічку на історичну лекцію. Багато можна сперечатися. Я не дуже задоволений тим, що в монтажі потім "зайшла" документальна хроніка. Я не прихильник того, щоб документальну хроніку переміщувати в художню стрічку. Тобто можна придумати механізми, щоб цього не робити. Але, в даному випадку, автори зробили так. Вони так бачать.
Щодо мене, то моя найголовніша задача була через психологію, через переживання певних ситуацій, якщо відбудеться цей акт довіри між глядачем і актором, якщо глядач разом із персонажем переживе певні емоційні гойдалки, тоді, можливо, в нього буде бажання принаймні відкрити "Вікіпедію" і прочитати – хто це? І це було моє надзавдання у виконанні такої ролі. І коли ти пробуєш зробити постать живою людиною, то історичні факти можуть бути навіть зайвими в даному випадку. Тобто не історичні факти, що він робив, а яким він був. Тобто, якщо ти почнеш дуже сильно заглиблюватися в відтворення постаті, то це може бути навіть шкідливим. Тому в даному випадку найголовніша формула – це фантазія. Ти вмикаєш свою фантазію, знаючи факти, що він робив.
Для мене було найстрашніше і найважче питання – це акт злуки, який він зачитував у Верховній Раді УРСР, тоді коли Львівщину приєднали до Радянського Союзу. І для мене було питання – ти ж був на Харківщині в 30-х роках, ти бачив цей Голодомор, ти звідти тікав, ти випустив величезну розгромну статтю про те, що радянська влада робить з українськими людьми.. Що тебе спонукало читати цей акт злуки? Тому що ти не просто був депутатом Верховного совєта, а ти був депутатом, який зачитував цей акт. Тобто на тебе певну місію поклали товариші. І що це був за компромісний момент? Для мене це було найважче питання в відтворенні цієї ролі. Воно було для мене і тим гвинтиком, який вирішив всю подальшу канву, довкола якої я накручував цього персонажа. Тобто мало того, що він був ризиковий, компромісний і завзятий чоловік, він пішов на певну жертву. Мені здається, що завдяки саме йому і таким як він Львівщина не пережила такого кривавого терору, який пережили центральна і східна Україна, коли прийшла радянська влада. Ми ці історичні факти знаємо. Львівщина більш-менш пережила це спокійно.
Це були не просто літаки
– Також ми спілкувалися з військовим істориком Андрієм Харуком. Оскільки Петро Франко був зачинателем військової української авіації на Галичині, то ми його запитали – на яких літаках тоді літали і що, взагалі, відбувалося?
Андрій Харук: Два основних джерела були літаків. Перше – це те, що залишалося в Галичині від Австро-Угорщини. І тут треба сказати, що не надто багато лишилося. Тому що основні летовища – Персенківка у Львові і летовище в Перемишлі – одразу ж були захоплені поляками. Тай взагалі на цих летовищах не було надто багато сучасних і навіть придатних до польоту літаків. Чому? Тому що для Австро-Угорщини Галичина наприкінці 1918 року – це було глибоке запілля. Основні бойові дії велися на італійському фронті, там були найкращі літаки, були авіаційні частини. Тут же лише різного роду резервні, навчальні частини розташовувалися і особливо багато справних літаків не було. А ось іншим джерелом став авіаційний парк колишніх німецьких окупаційних військ, які залишили територію України. Свою авіатехніку вони не вивезли, а заскладували у Проскурові. Звідти і переганяли галичани ці німецькі літаки. Вони були сучасніші, трошки в кращому технічному стані і саме їх достатньо широко використовували. І мусимо згадати ще третє джерело – це допомога від Наддніпрянської чи Великої України. Це рішення вдалося організувати буквально в останні дні Гетьманату. В перехідний період від Гетьманату до Директорії було скеровано до Галичини 1 авіаційний загін з Подільського дивізіону. Це було достатньо важливим. Тому що це були не просто літаки, а організована авіаційна частина з відповідним персоналом, з досвідченими пілотами ще російської авіації, які мали досвід бойових дій у Першій світовій війні. І разом з цим прибули винищувачі Nieuport. Власне, винищувачів галицька армія надто багато не мала і це поповнення було дуже важливим.
Андрій Харук. Фото з особистого архіву Андрія Харука
Ця війна триває вже століттями
– Що дав вам Петро Франко?
В’ячеслав Довженко: Обізнаність в історії. Дав мені більше підґрунтя вірити в те, що моя позиція є більш правильною. На якомусь показі була розмова про війну і коли вона закінчиться. А я запропонував підняти питання, коли вона почалась? Тому що хтось говорить про 24-й рік, хтось про 17-й рік, хтось говорить про будь-який рік. Але ця війна триває вже століттями. Ми про це забуваємо періодично, потім згадуємо, потім знов забуваємо. Але перманентно ми вже століттями знаходимось у війні з російською навалою. Тому питання актуальне завжди. І коли будь-хто, як і я, приходять свідомо до цієї історії, замислюються, то потім виникає питання, а може я десь схибив, неправильно розумію щось? І завдяки таким постатям як Петро Франко ти розумієш, що ти все правильно розумів.
У нас неймовірна кількість національних героїв
– Які історичні постаті надихнули б вас зняти власний фільм або поставити виставу? Можливо, ви вже на чимось працюєте?
В’ячеслав Довженко: Ні, зараз я ні над чим не працюю. Я вам скажу, що будь-яка історична постать, коли в неї заглибитись, навіть візьмем того ж Валерія Лобановського, це національний герой. Але якщо створювати картину про Лобановського, то абсолютно точно хочеться знати не про те, наскільки він створив команду "Динамо" і який він був неймовірний тренер, а хочеться в першу чергу дізнатися, що це була за людина. Чим він дихав, які хвороби його мучили, які компроміси відбувалися в його житті. Тому що ми знаємо, що там компромісів було багато і навіть той чемпіонат, який вони вигравали під час чорнобильської трагедії – це теж був певний компроміс. І ці всі людяні нюанси хочеться показати. У нас неймовірна кількість національних героїв і про кожного можна говорити окремо. Але мені здається, що зараз та епоха, коли хочеться про них говорити як людей. Треба відкривати їх як людину, в першу чергу. Тому ми маємо цей пласт пройти. Потім, можливо, ми вже будемо створювати щось монументально історичне. Зараз хоча б давайте їх як людей для нас відкриємо. Тому що у нас велика проблема з тим, що ми практично не знаємо де поховані наші герої. Якщо брати з часів Мазепи, то східний сусід робив все для того, щоб наступні покоління не знали де вони поховані, ні що з ними сталося. Тобто ця історія затиралася дуже ретельно. І тому треба про них говорити як про людей. Тому що вони були людьми, вони жили, вони відчували щось. І треба їх відкривати через цю призму.
– Яких історичних персонажів, письменників, митців ви хотіли би зіграти?
В’ячеслав Довженко: Не знаю. Це дуже важко. Будь-яка нова роль, яка тобі дається, це певний виклик для тебе особисто. Тому що з кожним створенням якоїсь певної історії ти робиш якийсь щабель і вже не маєш права схибити. Тобто тобі треба брати для себе висоту все більше і більше. Тому будь-яка роль, яка буде новою. Головне щоб вона була цікавою, щоб було над чим працювати і про що думати.