На фото: Бася Ройтберг та Інна Майданик (праворуч) у 1950-ті роки
"Або даруйте ваш город державі, або всі – на Соловки". І вся сімʼя стала без нічого"
Киянці Інні Майданик – 91 рік. Їй важко ходити, дихати, говорити. Та попри це вона має гострий розум і ясну памʼять, у курсі усіх політичних подій і навіть досі активно бореться проти незаконних забудовників. Інна Олександрівна вважає себе українкою, хоча у її жилах тече болгарська, іспанська, російська та єврейська кров. За приналежність до юдаїзму страждали її предки, та і сама вона в дитинстві мало не загинула під час Голокосту. Інна Майданик розповідає історію свого роду: "Мої батьки самі з Іспанії – це пра-прабатьки, 17 вік. Вони там жили всією сімʼєю. В Іспанії був закон, згідно з яким усі мали стати католиками – це був 1680 рік. А вони були юдеями, вони не захотіли стати католиками. Вони тікали звідти, бо їх мали вбити. Втекли до Праги – там вони дуже довго жили. Мій батько перед смертю вже розповів – у нас же не можна було казати, хто ти, що ти і звідки ти – якщо ти з-за кордону, то ти – "ворог народу". Ми з Толедо. Прізвище наше було Майданіс, в кінці, як "с" російське. А це "к", а потім стало Майданик. Вони переїхали в Україну в Могилів-Подільський, а під ним недалеко кілометрів 20 – село Яруга. Сам Могилів-Подільський в ямі лежить, гора, як Ялта, і Дністер тече, з того боку Румунія була до 39 року, там грали весілля, а танцювали по цей бік. Були великі виноградники, вони заробляли вином. І відправляли у Францію. Франція має своє вино, мені казали, що ти таке кажеш? Подивіться у "Вікіпедію", ви знайдете, у 19 році мільдія (паразитний гриб – ред.) у Франції зʼїла весь виноград. І з Могильова на волах 500-літрові діжки мужики везли у Францію. Такий район Острівки в Могильові, гора там така плоска, у 20 році вони купили там землю, посадили виноградники. Уже ж радянська влада почала нові порядки. Вони всі разом зібралися – їх було 9 братів і сестер – склали все, що у них було, і ту гору, де яке каміння, де яке коріння, все у яри поскладали, побудували великий ангар, там був великий цех по переробці винограду. І конюшня була, боднарня, бочки там робили. Але виноградник дає перші плоди через 3-4 роки після того, коли садять лозу. За лозою їхали у Францію, і ще кудись. Виросло все, гарно посадили, бо знали, як. Треба було зняти перший урожай, 1922 рік, їх "запросили" до радянських спецслужб, сказали: "Або даруйте ваш город державі, або всі – на Соловки." І вся сімʼя стала без нічого. Вони все віддали".
"Стріляють у голови, кидають на оте каміння. Це все перед моїми очима. А їх усе ведуть і туди кидають"
Восьмеро дядьків і тіток Інни Майданик та її батько залишилися без засобів до існування. Почали шукати, чим далі заробляти на життя. Тато Інни Олександрівни влаштувався на завод виробів із гуми, займався вулканізацією шин. Жили вони дружно, ніколи не сварилися. Всіх своїх численних двоюрідних сестер і братів Інна Майданик вважає рідними.
У червні 1941 року мешканці Могилева-Подільського заговорили про те, що наближаються окупанти. Всі кудись тікали. Родина Майдаників теж вирішила на якийсь час залишити рідну оселю. "Усі тікали, і ми вирішили, що треба теж кудись піти. Пішки. Через Броницю, в Малі Чернівці. Це був 1941 рік, десь 25 число червня. Німців ще не було. Ми, коли туди добралися, було дуже страшно. Там якась кімнатка, були відкриті двері, там якийсь магазинчик був до того, як ми прийшли. Його розграбували, нічого не було, валялися тільки якісь нитки, якісь гудзики. Я була дуже цікавою дитиною, 9 років мені було, коли ми в ту кімнатку зайшли, я на підлозі побачила ці нитки, і вже скільки років я їх з собою вожу. Я їх тримаю, як сувенір. Зайшла за ту хату по другий бік. А за тою хатою млин водяний. Стою, бачу, як зверху тече вода, висока там дуже гора. Там млинові колеса стоять, нижче каміння висовуються з води гостре і слизьке. І бачу, як ведуть з другого боку, з синагоги стариків. Вони замотані у ці білі шалі, вони з молитви, і їх підводять до краю того місця, де починає текти вода. Стріляють в голови, кидають на оте каміння. Це все перед моїми очима. Я заклякла. Притислася до стінки. Їх все ведуть і туди кидають, вода кипить червона від крові. На це дивитися дуже страшно. Мені зараз важко про це говорити. Коли усіх перестріляли старих, 8 чи 10 людей. Я якось добралася до хати, і зайшов німець до нас. Рудий, руки, щетина така руда, витягує зі своєї халяви ножа. А він казав німецькою мовою, мій батько знав багато мов, він закінчив гімназію до революції. Та гімназія – як наш теперішній політех. Він йому каже німецькою, що "всі євреї, комуністи, їх треба вирізати". А ми малі були, почали кричати, він забрав того ножа, впхав його назад і каже: "Я зараз піду, а після нас буде зондер-команда. Вони вам покажуть, що таке німці". І слава Богу, що він пішов. Ми зібрали свої торбинки, там було по шматочку якогось пирога, мама спекла, таке, підпалки. Кожному нам поклала в торбинку, завʼязала, може, так вийти, що ми розгубимося і не будемо знати, де хто? То хоч у когось буде кусочок хліба. От із цим ми і пішли назад".
Інна Майданик у 1950-ті роки (фото з особистого архіву)
"На підлозі крупа різна валялася і все піском посипане. Ми їсти собі варили з того сміття"
Майданики зрозуміли, що не будуть в безпеці ніде. А в Могилів-Подільську хоча б є своя оселя. Тому, переночувавши, вирушили пішки назад. Дорогою, згадує Інна Олександрівна, їм допомагали мешканці сіл, через які вони проходили. Родину пригощали нехитрими харчами, навіть запрошували зупинитися у них.
Повернувшись в рідне місто, сімʼя застала сумну картину – їхній будинок розграбували: "Коли ми вернулися у свій дім, у нас все було розграбоване, ми знаємо, хто це зробив, хай його Бог покарає. Після того в хаті нічого зовсім нема. Залишився дуже важкий комод і буфет із червого дерева, і стіл обідній теж дуже важкий. Батько його звідкись привіз. Оце тільки не забрали. На підлозі крупа різна валялася: рис, гречка, борошно, цукор, все перемішане і все піском посипане. Знаєте, як грабують – висипають все з мішечків, шукають гроші. Вони тільки не знали, що в цій хаті грошей нема. Ми кожен сідав біля тієї купи, обирав: оце гречка – це сюди, то квасолька, то рис, то рибні кусочки, а то гриби якісь були. Оце збирали купками. А ввечері, коли ніхто не бачив, що світиться – у нас хата у ямі стояла – отам у дворі ми їсти собі варили з того, що обирали з того сміття".
"Якось раз прийшла, а поліцай: "Чего тут стоішь, скотіна?" і тих дві пари у мене забрав калошів"
Майданики повернулися до рідної хати ненадовго. Батькові Інни Олександрівни уже було за 60 років, воювати його не взяли. Тож він залишився із сімʼєю. Добрі сусіди забили вхідні двері навхрест, мовби тут ніхто не живе. Але окупанти все одно дізналися, що в оселі є мешканці. Тоді Інну із родиною погнали в гетто: "Румуни в нас були. Вигнали в гетто, огородили те гетто великим парканом – а треба ж було якось виживати. Батько став на вулицях підбирати багато оцих камер валялося. Із тих камер він почав робити калоші. Зробив сам колодки, все сам робив. А ми – я і старша моя сестра – ходили до того паркану міняти. Ми даємо калоші, а нам дають очистки від картоплі, або якісь сухарики, або щось. Ми до паркану йшли, а там стояли поліцаї, нас не випускали, через дріт віддавай, міняли, як виходило. Хто принесе картоплю, хто очистки. "Ой, дівчата, нам таке треба, наступного раз прийдемо – зробіть. – Добре". Якось раз прийшла, а поліцай: "Чего тут стоішь, скотіна?" і тих дві пари у мене забрав калошів. Мене сюди вдарив. На все життя. Був там старий зубний лікар Котляр, він жив у гетто, він каже: "Боже, дитино, що з тобою зробили?". Він прикладав якісь досточки, звʼязував і воно заросло, кістка стирчить все життя. Ще він мене сюди вдарив, тут ямка така є, думала, що око вибив, усе було синє. Забрав ті калоші, так ми нічого додому і не принесли. Але таких, як він, злих було небагато. Зараз у Могильові, там, де було гетто, таблиця висить, що в 41 році була дуже велика повінь і Могильов той залило добре. Там були маленькі хатки з глини зроблені: солома, коні наробили і це все перемішувалося, робили з тих квадратних вальків хати. І такі хатки були біля базару. От вальки порозлазилися, болото було. Оце нас туди вигнали. Через болото ми добиралися на другий бік того гетто. Жили ми на горбах. Там була моя тітка, її чоловік, батькова сестра, і наша вся сімʼя, десь, напевно, метрів 10 всього було".
"У коробку, яка залишилася після хати, всіх людей заганяли. Було понад 20 градусів морозу. Люди заходили в те приміщення і там замерзали вночі"
У помешканні, куди заселилися Майданики на території гетто, раніше жили інші люди. Але коли туди вигнали євреїв, попередні власники перейшли в будинки переселенців. Нова хата Майдаників була тісною і незручною, але в ній виявився маленький секрет, який допоміг зберегти життя усім членам родини: "Зразу біля вікна був якийсь сарай чийсь. Він завжди був зачинений. На ньому висів такий замок великий амбарний. І виходиш через наше вікно, знімаєш той замок, бо він не зачинений фактично, і тікали наші всі, хто був, в той сарай. В хату зайшли – нема нікого, тільки діти. Де? Пішли. Доки ті вийшли з хати, ті знову вернулися назад. Отак переховували ми наших чоловіків. Убили би. Погнали би в концтабір, де будувався бункер Гітлера, туди збирали з усіх боків. В Могильові то був концентраційний табір, туди звозили з Буковини, ще звідкись. І звідти їх розсилали по концтаборах. А там вже не було, де їх селити. Там, де зараз в Могильові автостанція, там двоповерховий будинок великий. Там була колись гімназія. Почалася війна, уже німці тут були, люди зняли вікна-двері, все познімали, лишилась коробка. А куди тих людей дівати? Зима. Їх туди всіх заганяли. Це була трагедія, бо було дуже холодно, понад 20 градусів морозу. Люди заходили в те приміщення і там замерзали вночі. Там у нас хлопець був один хворий на голову, а у нього був майданчик з однією конякою. Кожен день він 2 рази їхав на кладовище і вивозив мертвих. Викладав їх штабелями, сідав зверху. У нього з головою давно було погано, щось висвистував. Віз людей на Шаргородську гору. Там була братська могила, дуже велика. Він туди звозив тих, хто позамерзав. Там стільки народу поховано, ніхто не знає, хто вони, що. Ті, що там лишалися, все позабирали, ніяких документів не лишилося".
Інна Майданик (фото з особистого архіву)
"До нас заходять двоє в німецькій формі. Розмовляють російською. "Ми партізани. Випіть что-нібудь у вас єсть?"
Три роки Інна Майданик з родиною прожила в гетто. Безкінечні обшуки, облави, постійне відчуття голоду. В ті часи буквально все мінялося на їжу. Бувало, що люди просто приносили під огорожу гетто якісь продукти і перекидали через паркан. Тата Інни інколи тишком випускали з гетто за домовленістю з поліцаями. Знали, що у нього є родина, тож тікати не буде. Олександр був гарним майстром, тому його й запрошували зробити якусь роботу. Навзамін чоловік приносив додому якісь харчі. Так і вижили. Інколи в гетто траплялися історії гідні пригодницьких фільмів: "Це був березень 44 року, німці тікали. До нас заходять двоє в німецькій формі. Розмовляють російською. А вигляд, як ці, з далекого сходу – буряти. "Ми партізани. Випіть что-нібудь у вас єсть?". Ми кажемо, що у нас не те, що випити, у нас крихти хліба в домі немає. Почали ритися. У мене тітка дуже хазяйновита, а ми малі по смітниках ходили, якусь ганчірочку знайшли, шматочок рушника махрового, з нього нитки тягали і шили і приносили оті клаптики, щоб вона чимось займалася. Вона те все випере, там недалеко річка була, розглажувала руками, з того шила дядькові труси, собі якісь блузочки, все з тих шматочків, наволочку. Напхає туди соломи, щоб спати на чомусь. Приходять до нас оці два хлопці з автоматами, форма німецька. "Ми партізани. Дайте что-то поєсть". У нас немає нічого. Один другому каже: "Вон смотрі, что-то лєжіт інтєрєсноє". І витягує ту наволочку. І пішли. Ми сміялися з того, як вони розвернуть і побачать, що вони забрали. Оце був перший раз, коли ми сміялися. Минуло багато років, я того побачила в Києві. Я його побачила, чуть не зомліла. А він собі як ні в чом не бувало. Він мене не впізнав".
"Мала допомагала в очному відділенні, там хлопці, молоді, вони ж не бачать, кажуть: "сестричко, почитай листа"
У березні 1944 року окупанти залишили Могилів-Подільський. Майданики повернулися до своєї домівки. Хата була в жахливому стані, адже там у ворогів була конюшня. Тож сусіди прийшли на толоку, допомогли відновити житло. 12-річна Інна Майданик згодом влаштувалася у місцевий військовий шпиталь працювати прачкою: "У мене є посвідчення, видане військкоматом, що я була вільнонаймана під час війни. Я там прала бинти в очному відділенні. Знімали брудні з хлопців, а бинтів не було чистих. Так чистий бинт, коли був, його клали на саме око, щоб його не заражало, а те, що треба було закріпити, брали другосортні. Я прала, заробила собі такий конʼюктивіт, що я нічого не бачила. Запливає око. І там була лікарка, вона мене вилікувала. І я там отримувала хліба шматочок, лишається якийсь обід. А хата наша поруч, я біжу додому, приношу щось оддать. Мала була, допомагала в очному відділенні, там хлопці, молоді, вони ж не бачать, кажуть: "сестричко, почитай листа". Я бралася його читати, погано читала. "Ну, ти ще раз почитай".
"У підвалі була раковина для води, покласти спати тебе в хаті ніде. Отут тільки під тою раковиною…"
Після закінчення війни Інна Майданик пішла до школи. У 13 років вона погано читала, а російської мови майже не знала. Але згодом все надолужила. Після навчання в Могилів-Подільському технікумі Інна Олександрівна отримала направлення на роботу в Київ. Тут і залишилася: "В Київ поїхала в нікуди. Нікого тут не знала, ні живої душі. Приїхала, одна жінка, яка в нас працювала, питає, а де ти будеш ночувати? А я не знаю. А там у дворі двоповерхова будівля, а вони жили в підвалі. А в тому підвалі раковина для води і всі сусіди з поверхів ходили туди воду брать. У них дуже маленька кімнатка і їх було 4 людини. І каже, положить тебе в хаті ніде. Отут тільки під тою раковиною. Це був 51 рік, це вже 19 років було. Потім на роботі ночувала, там були старі охоронці. Потім квартиру знімала, не квартиру, а кутик. За ліжко треба було платити 150 рублів у місяць. А зарплата 450. А 100 рублів я сестрі надсилала, бо в неї двоє малих дітей. Але ходили в кіно, рано-раненько на перший сеанс по 20 коп білет, щоб щось нове побачити. А потім "трудовоє участіє", така була форма. І мене записали на 8-метрову кімнатку. На Куренівці. А потім я працювала в "Будинку радіо", директор каже: "скільки ти будеш їздити так далеко, збери 2 тисячі". У мене немає! "Я спробую тобі допомогти". Позбирали хто скільки міг на перший внесок і 2 тисячі на однокімнатну квартиру. Побудували цей будинок і отримала я цю квартиру, і в перший же день, коли здали будинок в експлуатацію, я в той же день вʼїхала. У нас був громадянський шлюб, я не розписувалася, стосунки були дуже хороші, Анатолій Степанович, дуже добрий юрист, фаховий адвокат".
Коли в СРСР політичний режим пом'якшав, Інна Майданик могла виїхати в Ізраїль. Дехто з її численної рідні так і зробили. Але жінка відмовилася, каже, ніяка країна не зможе їй стати ріднішою за Україну. Поїхати подивитися, як люди живуть – можна. Але залишити Україну назавжди – точно ні. Навіть після повномасштабного вторгнення її родичі пропонували притулок, за який жінка подякувала, але не виїхала. В батьківському домі у Могилеві-Подільському зараз живе племінник Інни Майданик. А його син Євген воює за Україну. Добровольцем пішов у перший день. У Росії нині живуть уже правнуки одного з її двоюрідних братів. Інна Олександрівна неодноразово просила передати через знайомих, щоб вони не їхали сюди зі зброєю, щоб ухилялися усіма можливими способами. Розповідає, що чоловік їй у спадок залишив 2 поламаних пістолети. Жінка цілком серйозно хоче їх обміняти на справжню зброю, щоб у разі чого гідно зустріти окупантів. Каже, вона ніколи в житті не стріляла, але якщо зустріне ворога, то впевнена – рука не схибить.
"Казали, що нас повинні були спалити. Нема чого патрони на нас використовувати"
Коли Друга Світова війна перекинулася на територію СРСР і зокрема України, Басі Ройтберг було всього три роки. Вона мало що особисто памʼятає. Але деталі тих страшних подій часто обговорювалися в сімейному колі. Батькам жінки, її сестрі і двом братам вдалося вижити під час Голокосту.
Бася Ройтберг у 1950-ті роки (фото з особистого архіву)
Родина на той момент проживала в місті Могилів-Подільський Вінницької області. Батькові Басі Абрамівни було 56 років, він мав інвалідність, працював різноробочим. Сімʼя жила небагато. Коштів, щоб швидко утекти від окупантів, як це зробили деякі інші, не було: "Наш будинок стояв на березі Дністра недалеко від залізничного моста. Коли 3 липня бомбили залізничний міст, попала бомба в наш будинок. Ми до ранку побули у сусідів, а потім пішли в Озаринці – це 10 км, мені було три роки. Мене брат через вікно витягав, коли це сталося. Батько тримав мене на руках і ми 10 км пішки йшли в Озаринці. Там жив брат мого батька. І ми до нього пішли. 21 липня зайшли в Озаринці німецько-румунські війська. Я це все знаю з розповіді батьків, братів, сестри. Але щось я памʼятаю. Я скажу, що я памʼятаю. Нас тоді всіх зігнали у велику синагогу. Там були люди із Могилів-Подільського, було багато румунських євреїв, тому що вони тікали тоді. Нас зігнали в синагогу, батько тримав мене на руках, нас було дуже багато. Їсти не хотілося, пити хотілося. Я весь час казала: "Води, пити!" Це я памʼятаю. Батько у нас був дуже релігійним, дід був равином в Озаринцях до 38 року. Батько весь час молився. Кажуть, його канторський голос "возвеличувався над всіма". Люди плакали, випорожнювалися там же. Але не було чутно запахів, бо всі хвилювалися. Казали, що нас повинні були спалити. "Нема чого патрони на нас використовувати". Потримали нас до самого вечора. А ввечері на виході поставили одного чоловіка, він знав мого батька. Він нас пропустив. А якщо там були чужі, то в іншу сторону".
"Схопили батька, дядька і ще одного старого і примусили їх штовхати підводи з кіньми. І кожен, хто приїжджав, обовʼязково їх бив батогом"
Синагогу з людьми тоді не спалили. Окупанти відмовилися від свого наміру. Але, тих хто втік, знайшли і жорстоко з ними розправилися. Як розповідає Бася Ройтберг, тоді зловили 40 молодих чоловіків, включно зі старшим братом Басі Ройтберг. Йому на той час виповнилося 15 років. Матері дивом вдалося витягти хлопця. Ті ж 39 людей, що залишилися, розстріляли. Продовжує Бася Ройтберг: "Вони ж там валялися. Через декілька днів дозволили поховати. То батько мій взяв декілька чоловік і поховали цих людей на кладовищі. Це я розповідаю про перші дні війни. Нас було більше 20 людей. Ховалися, сиділи, все було розграбовано. В будинку у дяді ховалося більше 20 чоловік. А там повз проходили війська німецько-румунські. Потім схопили батька, дядька і ще одного старого і примусили їх штовхати підводи з кіньми, але вони штовхали. І кожен, хто приїжджав, обовʼязково їх бив батогом. Мій брат менший – йому 9 років було – біг за ними. Хтось постріляв там і заснув. Потім чує, ідуть дядя з батьком, тягнуть того старого і той каже: "Ось дивися, ти весь час молишся, значить Бога нема, якщо таке з нами". А він каже: "Ні, Бог є, бо, бачиш, якийсь офіцер зустрівся і відпустив". Батько дуже гарно знав релігію. То священик просив його обчислити свята всі. І вони разом знайшли всі дати. І за це священик домовився зі старостою села, щоб дозволили євреям помолитися. Якесь свято було. Сестра моя згадувала і я памʼятаю".
"У 1942 році почався тиф у Могилів-Подільському і в Озаринцях. В Озаринцях не було жодного медичного працівника"
Потім було життя в гетто. Це таке собі огороджене містечко в центрі села, де перебували сотні євреїв. Постійне відчуття голоду, хвороби, усвідомлення, що життя в один момент може закінчитися, якщо наглядачеві щось не сподобається. Спочатку, зазначає Бася Ройтберг, були проблеми із питною водою. Адже річка, з якої можна було набрати води, знаходилася за межами гетто: "Виходити не можна було. Був якийсь льодовик біля дядькового будинку. Він пішов туди і там були бідони зі сметаною. І він брав лід і приніс його замість води. Потім старалися вийти з гетто і набрати води в річці. Але це було таємно. І знайшов сметану, прийшов і каже батькам. А вони кажуть: "Не можна, це чуже". А там ще були і кажуть: "Як чуже, нам всім буде легше". То він приносив цю сметану і підгодовував всі 28 чоловік. Дуже було важко – ані їжі, нічого не було. В 42 році почався тиф в Могилів-Подільському і в Озаринцях теж. В Озаринцях не було жодного медичного працівника. Був колись спочатку війни аптекар, але його вбили. Але до нас приходив праведник, ми так його назвали, доктор Стукаленко. Він не був лікарем, він був під час 18-20 років фельдшером. Тоді теж був тиф. Він знав, як лікувати. Не можна було приходити в гетто, але він приходив і посилав свого сина теж. Ми всі перехворіли. Не тільки наша сімʼя, а й взагалі все гетто. І лікував нас, і навіть приносив щось поїсти. Ми писали листа в музей в Ізраїлі, йому посадили там дерево Праведника. В 2001 році був поставлений фільм "Млин" про наше містечко. Пам'ятну дошку лікарю поставили. В цьому фільмі було багато виступів. І кожен із озаринецьких згадував Стукаленка".
Бася Ройтберг (фото з особистого архіву)
"Тіфус! Тіфус!" і вони пішли"
Із харчуванням в гетто було сутужно. Їжу здобували усілякими можливими способами. Кращі речі міняли на їжу. Також намагалися хоч якось підзаробити. Молодший брат Басі Ройтберг тишком виходив за межі гетто і пас худобу селянам. Потім приносив додому шматок хліба, який чесно ділили на всіх членів родини. Так не можна було робити, за самовільний вихід з гетто могли убити. Але смерть від голоду була ще страшнішою: "У 1943 році була дуже зима велика, і німці дали завдання селянам в'язати шкарпетки, рукавиці. А мама моя дуже гарно вʼязала. Селяни приносили вовну і мама, сестра, і брат, і навіть я вʼязала уже в 43 році. Вʼязала кінці, а основну частину вʼязала чи мама, чи сестра. А потім мама відносила на село оце вʼязане, то за це давали якусь картоплину, чи бурячину. Щось давали за це. Колись її зустрів поліцай. А мама не була схожа на єврейку. Він засумнівався і сказав: "Скажи "кукурудза". А мама не картавила. Я картавлю, а вона ні. Вона чисто сказала, він її відпустив. Хоча є українці, які теж картавлять. Прийшли до нас поліцаї. Ми були з сестрою в хустинках. Мама закричала: "Тіфус! Тіфус!" і вони пішли. А сестра з братом сховалися, через вікно вибігли на село. В ярах ховалися. В 42 чи 43 році мого брата і ще там людей забрали спочатку в Ізраїлівку пішки, а потім відвезли в Печору. Був концтабір вінницький "Печора". Але вони там недовго були і їм вдалося втекти. Коли вони йшли назад, зустріли партизанів наших. Але тоді був такий негласний закон – євреїв у партизанський загін не брати. Партизани показали їм дорогу додому в Могилів-Подільський. Вони прийшли додому, але вже були на нелегальному становищі. Їх не можна було показувати. Колись хтось сказав їм перевозити пішки в Могилів-Подільський борошно. Це треба було о першій ночі і до 4 прийти. То батько ніс 24 кг борошна, брат старший – 16, сестра 12, а менший 8. Щоб не потрапити ні на кого. А колись брата зловили. Але в цей час хтось інший попався, і відпустили і він був радий, що в нього не забрали. І вони приходили в Могилів-Подільський, там на горі жили знайомі, дуже хороша сімʼя. Господиня дасть чаю, поїсти, і за це щось одержували".
"Страшне, що було в останні дні, коли йшли ці війська. Забрали в людей все"
Під час окупації люди в гетто зазвичай помирали від холоду, голоду і тифу. Масових звірств, як на початку війни, не було. Бася Амбрамівна пояснює це тим, що Озаринці (як і інша значна частина Вінниччини, Одещини і Миколаївщини) були під контролем румунів, а не німців. Але перед тим, як піти, і ці окупанти намагалися, згадує Бася Ройтберг, відігратися за свої невдачі на звичайних селянах. Згадує Бася Ройтберг: "Чому ми залишилися живі? От в Яшеві були німці. То там тільки одна сімʼя змогла втекти. І то через те, що він був мельником і його залишили, бо їм треба була борошно. А потім вони втекли в Озаринці. Румуни все-таки так не вбивали. Це вбивали більше німці. Антонеску не вбивав. Гітлер подарував румунському диктатору Одеську область, Кіровоградську, Вінницьку не всю. Частина Вінницької була німецькою. А наш Могилів-Подільський район весь був під владою Румунії.
Нас звільнили 19 березня 1944 року. Але перед цим ми всі ховалися. Мене відвезли на село. Мені ще 6 років не було. В чужій хаті. Дивлюся, брат мій біжить старший – я до нього прибігла. А в цей час фашисти зґвалтували декількох жінок. Страшне, що було в останні дні, коли йшли ці війська. Забрали в людей все, що було. Дуже страшно було. Я йшла з мамою додому, на конях їдуть. Це була наша розвідка, але в німецькій формі. Ми побігли, а вони кажуть, не бійтеся, це свої. Коли нас звільнили, буквально відразу мого брата забрали в армію, старшого брата Яню. Мій брат попав під Ясси, звільняв Румунію, Угорщину. Його ранило в голову, в праву руку і в живіт. Коли робили йому операцію – в голові йому повезло. Обʼїжджали із Бурденко – відомий нейрохірург наш український. І хтось робив йому операцію і брат чув, як казали: "Обережно, не зачепіть мозок»". І видно, не зачепили, бо брат мій став професором, доктором наук, лауреатом Державної премії. Працював викладачем в нашому Чернігівському університеті. Сестра стала керівником цеху, одержала орден трудового "Красного Знамені". Другий брат працював в Дагестані. Каспійськ, біля Махачкали, був заслуженим раціоналізатором, багато гарного зробив як інженер-конструктор. А сестра була в Щолково начальник цеха. Там у неї сімʼя".
"Тоді фашисти заходили. А що зараз? Рашисти!"
Сестра і брати Басі Ройтберг порозʼїжджалися по всьому тодішньому СРСР. От їй, як найменшій, і випало доглядати батьків. Закінчивши Дрогобицький педагогічний інститут, вона повернулася в Могилів-Подільський, працювала вчителем математики. А після смерті батьків її з сином запросив до себе в Чернігів старший брат Яків – відомий вчений–математик: "Працювала тут в 11 школі до 96 року. А потім 2 роки ще працювала в 33 школі. Син у мене був дуже проукраїнський. 2 роки, як помер. 54 роки йому було. Він був в школі вчителем математики теж. У мене дуже багато учнів-випускників, які мене підтримують. Особливо, це видно під час війни. Хоч закінчили школу в 81 році, 88, 95 році.
24 лютого і весь березень нас бомбили. Я була на своєму другому поверсі. Я нікуди не спускалася. Мої учні мене відвідували. Щось допомагали. І єврейська спільнота дуже допомагає. Я весь час тут. Тоді була війна, в 1941-му фашисти заходили. А що зараз?Рашисти. Чернігів дуже розбомбили. У мене газ був весь час. Не було води, тепла, світла. Дуже багато розбитих домів. Я залишилася одна. Немає нікого тут в Україні. Племінники. В Ізраїлі двоюрідного брата дочка живе. Дочка живе там, а син її жив в Ізраїлі, ще після 9 класу поїхав, а потім вернувся, і зараз в Києві з родиною. Приїжджав він, був у мене вдома, привозив німецького журналіста, після того, коли нас перестали бомбити в Чернігові".
Чимало рідні та друзів Басі Абрамівни живуть в Росії. Деякі колись близькі жінці люди затято продовжують вірити, що нібито Україна сама себе обстрілює, інші – залякані та уникають, як вони кажуть, політичних питань. Але це для них – політика, а для Басі Абрамівни – суворі будні. Тож вона мінімізувала спілкування з росіянами. Каже, хай у неї немає поряд кровних родичів, але є чимало однодумців і людей, які їй небайдужі. Цим і рада.
