Євген Глібовицький: 1 грудня 1991 року сталося велике диво

Євген Глібовицький: 1 грудня 1991 року сталося велике диво

Від 2014 року Україна веде війну за свою незалежність, а до того як сервільний партнер Росії, навіть формально незалежна вона Москву влаштовувала. Це зазначив в ефірі Радіо Культура член Несторівської групи, член наглядової ради Суспільного мовлення Євген Глібовицький. Але останні дев'ять років української історії не применшують значення референдуму 1 грудня 1991 року. "1 грудня 1991 року сталося велике диво", — констатує Євген  Глібовицький. Навіть попри те, що суспільний договір зберігся в незалежній Україні у радянській формі, тоді відкрилася можливість від нього відмовитися. 1 грудня 1991 року українці втримали перспективу для власної суб’єктності, наголошує Євген  Глібовицький. Завдяки цьому зараз, навіть ведучи повномасштабну війну, Росія зазнала фіаско у своїх спробах придушити незалежність України.

0:00 0:00
10
1x
Програма:

Євген Глібовицький. Фото: Суспільне

"Високі соціальні очікування та національно-визвольний рух стали партнерами"

— Скільки вам було років 1 грудня 1991 року?

Мені було 16 років. Плюс я був з політично активної галицької родини, тож на той момент вже читав "дорослі" журнали і книжки. І мені здавалося, що я в усіх тонкощах розумію політичний процес, це певною мірою пізніше визначило напрям моєї освіти.

Коли ми говоримо про референдум 1991 року, у тіні залишається інший референдум 1991-го, коли 17 березня 70% українців сказали, що вони за новий союзний договір, за оновлений Радянський Союз. І явка на референдумах 17 березня і 1 грудня була однаково високою — приблизно 84%. Тобто якщо ми навіть математично подивимося, то більшість українців зробили розворот на 180 градусів. Тут важливо сказати про стратегічний історичний контекст. У той момент В’ячеслав Чорновіл дуже чітко усвідомлював, що національно-визвольний рух є слабким і перебуває фактично в ембріональному стані. І якщо поставити на референдумі питання про те, "чи ви хочете, щоб Україна, внаслідок історичного процесу, скинула із себе пута, стала незалежною, взяла на себе відповідальність за своє майбутнє і пішла далі своїм шляхом?", то рівень підтримки буде десь такий, як підтримка його кандидатури на президентських виборах, що відбувалися теж 1 грудня 1991 року. Нагадаю, що Чорновіл тоді набрав 23%, а переміг на виборах тодішній комуніст Леонід Кравчук, який набрав 60%. Коли дивимось, чому українці масово — понад 90% — проголосували за незалежність та вчорашнього комуніста як президента, то бачимо, що українці ставилися до цього референдуму трохи інакше. У сприйнятті тогочасних українців цей референдум мав не лише аспект незалежності — таким чином його сприймали в першу чергу мешканці Західної України та Києва. А практично для всіх українців він мав значний антитоталітарний аспект. Між 17 березня та 1 грудня відбувся путч, який фактично став виходом радянської влади із тогочасного суспільного договору, який полягав у тому, що люди відмовляються від частини своїх громадянських прав в обмін на соціальні обов’язки держави. І тут раптом виявляється, що держава не просто виходить зі своїх соціальних зобов’язань, а вона ще може почати знову людей пачками заарештовувати і відправляти у Сибір. А про це у тому суспільному договорі не домовлялися, і на той момент пом’якшена версія Радянського Союзу сприймалася вже як даність. Вона була пом’якшена Хрущовим, потім ще сильніше пом’якшена Горбачовим, між ними бути точки, де система знову ставала твердішою — з Брежнєвим та особливо з Андроповим. І фактично люди дивилися на цей референдум як на втечу в безпеку. А крім втечі у безпеку виглядало на те, що Україна може бути дуже заможною. Агітатори за референдум розповсюджували мільйони листівок, тоді так зване дослідження "Дойче банку" 1990 року говорило про те, що Україна за рівнем промислового виробництва перебуває на топових місцях у світі, а отже, це означає: скинемо московське ярмо — і заживемо! Відповідно, очікування добробуту, мовляв, що на всіх вистачить, цей патерналістський радянський суспільний договір "ти можеш залишатися пасивним, але тобі все одно буде постійно капати" — фактично сформувало цей консенсус, коли одночасно високі соціальні очікування та національно-визвольний рух стали партнерами. Пізніше, у 1990-х вони розійшлися, коли національно-визвольний рух став частиною траєкторії реформ, а соціальний рух став частиною траєкторії антиреформ. І згодом вони будуть дуже гостро конфліктувати між собою, але на той момент вони були в одній коаліції.

— Це українські демократи та українські соціалісти?

Комуністи. Будемо називати речі своїми іменами. Тоді суспільство ще виходило з однопартійної системи, хоча на той момент вже існували інші партії. Але домінантною, звісно, була Компартія. І ця ситуація дуже чітко показує, наскільки по-різному читали ситуацію у Москві та Києві. У Москві цей референдум сприймали як такий, що має показати неспроможність національно-визвольного руху, й очікували, що він провалиться. А він показав інший феномен. Референдум показав, що українці не хочуть бути в умовах, коли вони ризикують, що наступного разу, коли комусь у Москві захочеться повоювати із суспільством, українці стануть крайніми. У кінцевому підсумку це і сталося у 2014 та 2022 роках. З тією різницею, що1991 рік як точка появи незалежності не став точкою формування нової якості української суб’єктності.

"Не в результаті національно-визвольного руху, а в результаті консенсусу старих і нових еліт щодо змін"

— Це голосне й однозначне "так", сказане 1 грудня 1991 року, добре почули у Москві та світі. Але воно не було про власну національну, політичну, культурну суб’єктність?

Воно тоді могло бути по-різному інтерпретоване, адже процес був страшенно швидким. Він просто галопував. Немислимі речі за якийсь час ставали мислимими, а ще за якийсь час вже виглядали застарілими. Швидкість, з якою рухався історичний процес, була просто шаленою. В Україні він був особливо стиснений за рахунок того, що Володимир Щербицький, який керував Компартією України на момент початку "Пєрєстройки", достатньо критично дивився на всі зміни, пов’язані з лібералізацією. Якщо говорити про точку, коли в Україні "відпустили гайки", то це сталося аж після відходу Щербицького, відповідно, процес, який у балтійських державах відбувався експонентно з 1986-87 року, в Україні став фактично миттєвим. У 1989 році було трошки послаблено тиск — й одразу протест виливається на вулиці у Західній Україні та Києві, починають формуватися осередки незадоволення СРСР та радянською владою по інших містах. І вже у 1990 році, коли проходили перші конкурентні змагальні вибори до Верховної Ради УРСР, ми раптом бачимо, що формується опозиція до Комуністичної партії, яка має дуже різні ґенези. З одного боку, це демократи, здебільшого без національної компоненти. В інших випадках — це націоналісти, які обстоюють питання ідентичності передусім. І їм було дуже складно домовитися. Диво 24 серпня 1991 року полягало саме в тому, що вони всі змогли між собою домовитися, попри те що були шалено різними. І змогли своєю домовленістю не налякати комуністів. Адже коли дивитися на те, що відбулося 24 серпня 1991 року, то ми маємо справу з дуже коротким, на мою думку, довжиною в добу, вікном можливостей, в яке українці змогли зайти. Скоріше за все, 23 чи 25 серпня ми б мали інший результат на табло голосування Верховної Ради, а отже, іншу траєкторію, за якою рухався би процес. Одна з речей, яку важливо зрозуміти з досвіду здобуття незалежності в такий спосіб, як її здобула Україна (тобто не в результаті національно-визвольного руху, а в результаті консенсусу старих і нових еліт щодо змін, які мають антитоталітарну природу і які лише згодом приведуть до появи української національної суб’єктності), то увесь цей процес не був у тій точці об’єктивним. Тобто Україна не мусила стати незалежною державою у 1991 році. Скоріше за все, вона могла стати незалежною державою пізніше, в інших умовах. І це є одна з причин, чому Путін пробує переграти цю ситуацію. На його думку, те, що сталося, було випадком, і він пробує, у його розумінні, "засунути джина назад у пляшку".

"1 грудня 1991 року сталося велике диво"

— Але референдум 1 грудня 1991 року не можна засунути у пляшку.

Питання полягає в тому, що референдум 1 грудня 1991 року легітимізував увесь процес змін і запустив абсолютно нову історію. І навіть попри те, що суспільний договір зберігся у радянській формі, відкрилася можливість від нього відмовитися. І вже від 1992 року на маргінесах почали з’являтися люди, які казали: "Ми не готові відмовлятися від своєї суб’єктності заради якихось ефемерних соціальних гарантій". І відповідно, дедалі більше людей почали дбати про себе самостійно, брати відповідальність на своє життя у власні руки. І далі ми бачимо перші протести у 90-х, потім "Україну без Кучми", Помаранчевий майдан, а по дорозі ставалися інші історично важливі події. Було студентське голодування 1990 року, потім інше студентське голодування 1992 року, про яке часто забувають, коли студенти спробували доробити те, що не було дороблене у 90-му. Тоді була виконана формальна частина вимог, і в 92 році студенти спробували добитися сутнісних змін, але цього не вдалося. Потім були дуже складні президентські вибори 1999 року, які відбувались у дуже напруженій атмосфері. Вбили Вадима Гетьмана, який був одним із наставників Віктора Ющенка. Вбили В’ячеслава Чорновола, який був однією з найважливіших опозиційних фігур. Потім стався теракт у Кривому Розі, внаслідок якого Олександр Мороз як кандидат фактично вибув. І Кучма опинився у парі з дуже комфортним для нього опонентом Петром Симоненком, здобув свою перемогу і фактично відкрив двері у дуже бурхливий і нестабільний другий президентський термін. Усі ці процеси врешті-решт привели нас до Помаранчевої революції, фінансової кризи, яка розбудила середній клас, до приходу Януковича у 2010 році, що стало точкою кристалізації громадянського суспільства через опонування Януковичу. І ставалися нібито дивні речі, наприклад, жахливий снігопад у Києві за 9 місяців до Революції Гідності, але саме в той момент сформувалася значна частина мереж, які потім стали "Автомайданом" та іншими організаціями. І в 2014 році стається те, чого боялися у Москві в 1991-му. Формується нова якість суб’єктності, і в цей момент, внаслідок перемоги суспільства у Революції Гідності, ми отримуємо свою війну за незалежність — як тільки Україна фактично стала незалежною. Україна, яка є сервільним партнером Росії, навіть формально незалежна Україна, Росію влаштовувала. А реально незалежна Україна для Росії була викликом, відповідно, 2014 рік — це початок війни за українську незалежність.

— Ми сюди прийшли, напевно, не з 1 грудня 1991 року, а ще з 1918-го або з доби Гетьманщини, але це процеси, запущені за нашої пам’яті, у наш час.

Я б сказав, що 1 грудня 1991 року своїм фантастичним результатом на референдумі дало Україні кілька років безпеки в момент, коли Україна була найбільш вразливою. Період від 1 грудня 91 року до підписання з Росією так званого "Великого договору" 1999 року був періодом страшної вразливості. Коли нестабільні інститути, усе лише формується, коли держава — як желе, і вона не зможе витримати, якщо буде серйозне зовнішнє навантаження. Ця однозначність українського суспільства фактично надіслала сигнал про те, що немає сенсу пробувати переграти цю ситуацію, попри те, що росіяни намагалися. Була "мєшковська" кампанія у Криму, були сепаратистські рухи, але наша визначеність мала такий рівень, що до 99 року не було сенсу щось рухати. Угоду 1999 року "продавав" російському суспільству один із їхніх консерваторів та націоналістів Євгєн Примаков, і ця угода знову ж таки "купила" якийсь час. Нам цей час потрібен був як повітря, для того щоб встигнути сформуватися. Отже, ми постійно мали ці "виграні" моменти, які врешті-решт призвели до того, що у 2014 році раптом виявилося: вже є критична маса нової спроможності, яка може брати на себе відповідальність. Якби гіпотетично уявити, що, наприклад, у 2008 році стається напад не на Грузію, а на Україну, але на той момент ми як суспільство були в іншій точці, тому дуже важко сказати, наскільки успішним був би український рух на захист себе. Тобто ми пройшли по дуже тонкій кризі, а в 2014 році вже змогли зафіксувати нову суб’єктність. Фактично, 1 грудня 1991 року сталося велике диво: ми як українці змогли підтримати одне одного, достукатися одне до одного, не налякати одне одного, не бути надмірно вимогливими, не вдягати біле пальто і не казати "має бути лише по-моєму, а всі інші йдіть геть". І в результаті ми змогли втримати те, що було найважливішим і дало нам перспективу для власної суб’єктності, яку зараз вже неможливо придушити. Тому Константин Затулін, один із найбільших кремлівських антиукраїнських ідеологів, публічно сказав, що росіянам тепер треба жити з тим, що Україна — назавжди, що Україна відбулася, що Україна є і не зникне.

Останні новини
Будемо боротися, щоб країну-вбивцю Росію вигнали із Паралімпіади  — Сушкевич
Будемо боротися, щоб країну-вбивцю Росію вигнали із Паралімпіади — Сушкевич
Немає двозначностей, хто є президентом України після 20 травня — Москалюк
Немає двозначностей, хто є президентом України після 20 травня — Москалюк
Спекотна втома кримського літа: гурт Black Baloon видав сингл"Кипариси"
Спекотна втома кримського літа: гурт Black Baloon видав сингл"Кипариси"
Окупанти перетворили весь Маріуполь на цвинтар — Валерій Кривоносов
Окупанти перетворили весь Маріуполь на цвинтар — Валерій Кривоносов
Гра в дуальність: гурт Гапочка випустив максі-сингл "Танцювати/Спати"
Гра в дуальність: гурт Гапочка випустив максі-сингл "Танцювати/Спати"
Новини по темі
І у гітлерівського режиму, і у путінського абсолютна зневага до людських цінностей — Анатолій Подольський
Психологиня Світлана Арефнія: Мама для дитини — всесвіт, який формує її особистість
Ми боремося за цінності, які для європейців є самоочевидною даністю ― Кебуладзе
Гробки, Проводи, Діди, Радовниця… — фольклористка про поминальні традиції
"Спілкуватися наживо — хороша навичка". Ерінчак про Вечори Радіо Культура у книгарні "Сенс"