Історія багатодітної родини Отчичів. Четверо чоловіків, які стали на захист Батьківщини

Історія багатодітної родини Отчичів. Четверо чоловіків, які стали на захист Батьківщини

Про багатодітного Вадима Отчича з Апостолового на Дніпропетровщині говорили, що він "зварювальник від бога". Працював на залізниці ремонтником штучних споруд. Разом із ним трудилися троє його синів: Максим, Михайло і Юрій. А найменша донька Вікторія навчалася на залізничника. До великої війни це була щаслива, згуртована родина, де разом раділи і разом вирішували проблеми. 24 лютого 2022 року всі четверо чоловіків Отчичів також гуртом пішли до військкомату. Дружина Вадима Наталія Отчич каже, що навіть думки не було когось відмовляти. Розуміла, що ворог дуже близько. Душу жінці гріло те, що всі її найрідніші там будуть разом і зможуть допомогти у разі чого один одному. Про історію багатодітної родини, четверо чоловіків якої стали на захист Батьківщини – у матеріалі журналістки Українського Радіо Вікторії Будан.

0:00 0:00
10
1x

Спільне фото Отчичів: Юрій, Вадим, Наталія, Михайло, Вікторія та Максим (зліва праворуч). Фото із сімейного архіву

 

Наталія Отчич розповідає історію знайомства з майбутнім чоловіком: "За фахом я швачка, тільки я не працювала, бо 90-ті роки, "перебудова", перевороти. Я пішла працювати швачкою, і пішла в декрет, і як сіла в декреті.. Вони в мене зразу погодки, тоді через 2 роки. І 3 підряд сини в мене народилося, і отак я і не працювала. Зараз я працюю в лікарні молодшою медсестрою у приймальному відділенні. Коли я закінчила своє училище, я пішла працювати в майстерню з пошиття одежі. В цій майстерні працювали моя мама і його однокласника мама. Її син у той момент іще служив на строковій службі, а мій чоловік Вадим повинен був прийти з армії. І вона всю дорогу ходить, на мене придивляється, каже — "хороша дівчина, треба познайомить, мій Сашка не встигне прийти, Вадим прийде, треба познайомить". І приходить мій Вадим до нас у майстерню в якихось штанах, по строчках не пошиті. А нам як майстрам зразу видно. А дівчата сміються — "фарбуй губи, до тебе свататися прийшли". Я його не знала, не бачила, ні сном, ні духом. Він служив у Москві, ще при СРСР. І вона бере мене за руку, каже, "знайомтесь". Так ми познайомилися, і зустрічалися буквально 3 місяці. Потім обвінчалися і прожили 30 років".

Наталія Отчич ніколи не мріяла про велику родину. Просто їй і особливо чоловіку Вадиму дуже хотілося мати дівчинку. А вона народилася четвертою. Тато Вікторію балував, все дозволяв. Брати до цього ставилися з розумінням.

"Максим закінчив школу 9 класів, пішов в училище, здобув освіту конторського робітника, комп’ютерний набір. Він спокійний, задумливий, у нього не було тяги, як у хлопців, до залізяччя. Щоб розібрати мопед, перебрати все. Він більше в комп’ютері. Він вступив в Гірсько-електромеханічний. І закінчив на економіста технікум. Ще ж війни тоді не було, його забрали в армію. Пішов він служити строкову службу. Повернувся, пішов назад на роботу, на залізну роботу. Він ще дивом не потрапив на той літак під Луганськом, що збили в 2014 році (проросійські бойовики – ред). Він був у 25 бригаді. Приїхав додому і захворів, ліг в лікарню. А хлопчик з Апостолова поїхав. І от вся бригада на літаку тоді загинула. Він довго плакав, казав — "я повинен був бути там 50-им". Середньому сину, Михайлу, 29 років. Він кручений, вітряний, що дай в руки — розбере. Він також закінчив наше училище Апостолівське на тракториста. А третій син Юрій. Цей взяв серединка – на половинку. Частину взяв від спокійності. Правда, зараз ця спокійність кудись зникла, мабуть, після контузій. Він теж розбирає, збирає, машини ремонтує, на машині їздить воювати. Теж закінчив наше училище на водія. А всі вони пішли працювати на залізну дорогу. Максим працював із батьком в бригаді ремонтником штучних споруд. А Михайло і Юра теж працювали монтерами шляху на залізниці. Дочка Вікторія наразі вчиться в політехнічному технікумі на логіста. Теж по залізниці. На 4 курс перейшла. Вона всіх крутила. Не брати її виховували, а вона їх. Вони її й любили. Вікторія найменша, у них з меншим Юрком 9 років різниці", — розповідає жінка.

"Ніхто ніде не ховався. Мені було шкода й прикро, я плакала. Але мене розпирала душа, що мої хлопці не відмовилися, не тікали. І гордість за них була".

Вадим Отчич був несуворим татом. Завжди усміхався і ніколи не карав дітей. Ця "місія" була на мамі Наталі. А реагувати на витівки збитошних хлопців треба було. От вони час від часу і стояли в кутку. Завжди один одного прикривали, мовчали про провини братів. У день повномасштабного вторгнення усі брати із батьком разом стали на захист Батьківщини. Той страшний день згадує Наталія Отчич:

"Мої хлопці мої були на роботі. Чоловік із Максимом нічним поїздом о 3:26 ночі виїхали на Дніпропетровський напрямок, вони під Лошкарівкою міст повинні були поремонтувати. І коли вони доїхали до цього мосту, на Дніпро полетіли ракети. Вони вийшли з поїзда, побачили, що полетіли ракети. А менші хлопці о 6:26 їхали в бік Кривого Рогу. І вони мені з електрички почали дзвонити: "Мамо, почалася війна". Кажу: "Хлопці, я знаю". Але все одно вони поїхали на роботу. Вони мені подзвонили: "Мамо, збирай нам речі, ми йдемо в військкомат. Я чоловіку сказала: "Вадька, ти хоч стрілять можеш?" Усе-таки в 1988 році він був в армії й був пожежником. А він — "нічого страшного, Наташ, я навчусь". Я йому — "ти тільки бережи своїх синів". Ніхто ніде не ховався. Мені було шкода, мені було прикро, я плакала. А з іншої сторони, мене розпирала душа, що мої хлопці не відмовилися, не тікали. І гордість за них була.

Потрапили всі в один підрозділ

Потрапили всі в один підрозділ — в 17-у танкову. Батька хотіли залишити в теробороні, але він сказав — "я піду зі своїми синами". 4 дні вони були всі разом — 3 сини і батько, а на 5-й день чоловіка і двох синів, Юру і Максима, повезли в інше місце, а Михайло залишився в Кривому Розі".

За 12 кілометрів від Апостолова, де проживала родина Отчичів, уже стояли танки. Точилися важкі бої. Середній брат Михайло, який залишився на цьому напрямку, зазнав поранення, довго лікувався і з часом його списали. Нині він продовжує працювати на залізниці. А батько Вадим з Максимом і Юрієм потрапили на ділянку, що з’єднувала Херсонщину, Миколаївщину і Дніпропетровщину. Тоді в них не було ні шоломів, ні бронежилетів. Тільки автомати. Рятували окопи.

Вадим Отчич у лавах ЗСУ. Фото із сімейного архіву

"Чим глибший окоп, тим більше шансів вижити"

Як згадує Юрій Отчич, чим глибший окоп, тим більше шансів вижити. Відразу гуртом викопали батьку, а тоді вже кожен собі.

"Ми почали в Орлово. Ми колони зупиняли, щоб далі не пішли. Я навіть не мав поняття цих боїв, тому що не було військової справи. Громадянин просто, пішов захищати рідну землю. Ото училище, автомати вчили розбирати і збирати. Навіть не стріляли з автоматів. Ми приїхали в частину, нас одягнули, і ми поїхали далі. У мене брат старший був гранатометником, а батько був помічник гранатометника. А я був стрільцем. А потім мені уже і кулемета дали. Хлопці допомогли навчитися. Ті, що займалися раніше військовою справою, то навчили, як правильно стріляти, тікати, ховатися.

Ми закріпилися в Миколаївці, недалеко від Іванівки, і повикопували окопи. Я 8 місяців на нульовій лінії. На Херсонському напрямку. Нас виводили на дві тижні відпочити. Навіть додому не відпустили. Батько відслужив 6 місяців. 29 серпня загинув", — розповідає Юрій.

"Спалах. Мене відкинуло на 150-200 метрів"

Під час торішнього контрнаступу на Херсон Вадим Отчич загинув. Його машина натрапила на міну. Син Максим також був у тому пікапі. Він дивом вижив, але отримав складні поранення і контузію.

"Ми йшли в наступ на село Ольгине. Ми були на цій першій машині, що прокладала путь. На машині було важке озброєння: NLAW, "Джавеліни", кулемети. В основному на машині була зброя. Дехто каже, що прилетіла "Ігла", а мені здається, що наїхали на протитанкову міну. Перед цим танки пройшли, а вони трошки ширші, ніж пікап, а за ними ми їхали. І ми скотилися заднім колесом на протитанкову. Спалах. Мене відкинуло на 150-200 метрів. А потім прийшов до тями, трава почала горіти. Розплющив очі, руки-ноги цілі. Побачив перед собою трубу і встиг в неї заскочити. І почало детонувати БК. Потім мене евакуювали, і я опинився в лікарні. Я не знав, що сталося з батьком. Я до останнього думав, що його відкинуло, як мене. Під час наступу не було часу йти роздивлятися. Воно детонувало все, вибухало. Думав, може, телефон розбився, відкинуло. Я вже потім в лікарні був, коли мені подзвонили й сказали", — розповідає Максим.

В тому хаосі Максим встиг затягнути в рятівну трубу і місцевого хлопчика, який дуже обгорів після вибуху. Так вони там і сиділи вдвох, поки детонували боєприпаси. Потім поранений Отчич ще зміг перев’язати хлопчика. Найменший брат Юрій також був у тому бою, але він пішов трохи вперед. Саме він накрив тіло батька і забрав його зброю.

Продовжує Юрій Отчич: "Я спереду пішов, а вони ззаду, тому що ми заходили в село. Я кулеметник. Командир зазвичай вперед іде, а кулеметник за ним. Я взагалі намагаюсь не згадувати той день. Як ми уже закріпилися в селі, давай шукати батька, брата, їх нема. Щось мене потягнуло туди. Максима забрали в лікарню, а батько залишився. Я свій кітель на батька, забрав його зброю і посидів біля нього. Повертався від батька, іду-іду, плачу, і рашист вилазить з окопчика, голову висовує і на мене автомата. Я його раз — і все. І пішов далі. Як штурм іде. Ми йдемо закріплятися. Іванівку ми брали — я батько, Максим. Це ми після поранення, в 40-ці були, нас звідти відправляють в наступ — село відбивати. Там теж багато хлопців полягло наших, та і їхніх теж. Ми тільки заїхали, почався бій. Отож штурм, там я ще одного поранення зазнав, контузію. Там суто по перехрестю бабахнули "Градами", і зловив контузію, аж свідомість втратив. Я зараз був удома, тому що мене направляли на навчання. Я поїхав на навчання, а мені сказали: "Ні. У вас немає військової строкової служби". Зараз буду їхати до свого підрозділу. Зараз звертають увагу, а раніше ні".

Михайло і Вікторія Отчичі. Фото із сімейного архіву

Психіка наче вмикає захисний механізм і стирає з пам'яті найжахливіше

Максим і Юрій після численних поранень і контузій продовжують боронити рідну землю. Їм важко згадувати ті страшні події "на нулі" і загибель батька. Психіка наче вмикає захисний механізм і стирає з пам'яті найжахливіше. Родина вчиться жити без тата. Усім ця трагедія ще дуже болить. Дружина Наталія Отчич намагається підтримувати оптимізм. Адже її чоловік завжди сподівався на краще.

"Як у нас не стріляло, як у нас не літало. У мене теж і хату трохи розбомбило, і у батька мого розбомбило. І собака був поранений. Але ми витримали, ми були тут, я розуміла, що я ж на роботі можу людям допомогти. У мене біженці живуть, пускаю в хату. Це синова хата, Максима, що служить. То були з Харкова, то з Любимівки, зараз зі Зміївки, постійно пускаю людей. Я не можу бути сама. Відразу мене тримало те, що ми з чоловіком мали корів. Коли він пішов в армію, у мене було 2 корови, 2 телят — купа хазяйства. Я їх тримала, бо він же вернеться, все буде добре. І коли він загинув, мені здається, якби не оця корова, яка була в мене в сараї, я б не встала. Але я розуміла, що вона не винна. Її треба нагодувати, приділити увагу. Може, через це я в депресію ніяку не пішла. Діти ж були біля мене. У мене невісточки, одна, друга. Приїжджали постійно і друзі. Мене не лишали. Вікторія — це інша розмова. Мені ще її довелося витягувати з депресії. Вона довго плакала, переживала. Я собі переживала, вона собі переживала, і ми так одна одну підтримували. Мені тяжко, а їй зовсім. Батько був для неї все", — каже Наталія Отчич.

Юрій Отчич зареєстрував електронну петицію до президента України з проханням присвоїти батьку Отчичу Вадиму Тарасовичу звання Героя України посмертно. До кінця збору підписів залишилося менше місяця.