Підходи Сталіна і Путіна однакові — історик Кабачій про злочини НКВС на Заході України та вбивства у Бучі

Підходи Сталіна і Путіна однакові — історик Кабачій про злочини НКВС на Заході України та вбивства у Бучі

У підходах нашого північно-східного сусіда нічого не міняється, зазначив Радіо Культура старший науковий співробітник Національного музею історії України у Другій світовій війні Роман Кабачій. Він має на увазі масові розстріли політичних в'язнів на Західній Україні, вчинені минулого століття радянським НКВС і воєнні злочини, які постійно коять російські окупанти під час розв'язаної війни проти України. "Ми бачимо повторення цих сценаріїв у 2022 році, коли в підвалах Бучі і багатьох інших міст України знаходили закатованих людей, зґвалтованих і підпалених жінок", – констатує історик.

0:00 0:00
10
1x

Роман Кабачій у студії Радіо Культура

22 червня 1941 року Друга світова війна перейшла в наступну фазу. Тоді, відступаючи, радянські війська, почали масово знищувати в тюрмах, насамперед, політичних в'язнів. Це відбувалося не лише у Львові, а й у Луцьку, Ковелі та інших містах.

Уточню, радянські війська відступали, але розстріли виконували внутрішні війська, тобто НКВС. Відбувалося це в хаотичний спосіб, тому що, як ми знаємо, Сталін і все керівництво Радянського Союзу не було готове до нападу Гітлера – Гітлер їх перехитрив. Відповідно, в'язнів, котрих вони вважали небезпечними з політичної точки зору, і не встигли їх вивезти на Схід, просто вбили. Але перед тим людей, яких побачили мертвими у підвалах і на дворах тюрем по всій Західній Україні, і катували, і мордували. А після того, як цих людей було вбито, в окремих тюрмах ці тіла ще й підпалили. Стояв страшенний сморід, і це було справжнє жахіття.

Ми бачимо повторення цих сценаріїв у 2022 році, коли в підвалах Бучі і багатьох інших міст України знаходили закатованих людей, зґвалтованих і підпалених жінок. Тобто, в підходах нашого північно-східного сусіда нічого не міняється.

На скільки коректна цифра, згадана в кількох джерелах і сайті Інституту національної пам'яті: відступаючи перед нацистами, радянська влада знищила 22 тисячі людей?

Це цілком можливо, тому що вже протягом періоду Незалежності проводилися ексгумації цих тіл, в тому числі в Володимирі на Волині, в Дрогобичі. Тобто порахувати цих жертв цілком можливо. Володимир-Волинська тюрма, Ковельська, Золочівська, Дрогобицька – це відбувалося практично в кожному більш-менш великому місті.

Виділяють 4 великих хвилі депортацій, які реалізувала радянська влада за цей час. Перша хвиля формально стосувалася осадників. Йдеться про польське населення, яке оселилося в українських воєводствах у міжвоєнний період. Вони приїжджали із теренів автохтонної Польщі, і таких людей було біля 200 тисяч. У першу хвилю з України вивезли в Сибір і Казахстан 80 тисяч людей, і серед них були не лише поляки, а й українці.

Одна з хвиль депортацій стосувалася втікачів із територій, на які прийшла Німеччина. Більшість депортованих були євреями, тому що, насамперед, із Німеччини на територію Радянського Союзу втікали саме євреї. Їх виселили, бо вони були "неблагонадійним елементом" для новоприєднаних до Радянського Союзу теренів Західної України і Білорусі. Два роки ламалася попередня система, репресували колишніх бурмістрів, вчителів, лікарів, лісників тощо. На людей, яких в сучасному світі ми б назвали держслужбовцями, дивилися, як на слуг панського режиму.

Взагалі, Радянський Союз і нацистська Німеччина в цей період провели невеликий обмін населенням, який потім був повторений після приходу Червоної Армії, обмін між Польщею і Радянським Союзом. Радянський Союз пропонував тим, хто залишився на території, окупованій Німеччиною, а це, найімовірніше, діячі компартій Західної Білорусі і України та інші люди з русофільськими чи близькими до лівих поглядами, наприклад, біля 5000 лемків приїхало з території Німеччини на територію Радянського Союзу.

Радянському Союзу насамперед потрібно було зламати не лише той державний дух, який панував до 1939 року, але й прояви економічної заможності.

Селян фактично внесли в реєстри порахованої землі, і хто мав землі більше норми, потрапляв в перелік куркулів, яких треба було виселяти.

І, звісно, передовсім, на вістрі була інтелігенція – священники, вчителі. Тому на момент нападу вже Німеччини на Радянський Союз в 1941 році, поле було фактично підчищене від так званих неблагонадійних елементів. А ті, що були в тюрмах, загинули в перші дні цього етапу війни.

Роман Кабачій. Фото: ФБ-сторінка Roman Kabachiy

Чому знищували цих людей? Боялися, що вони візьмуть до рук зброю і будуть воювати з комуністичною системою?

Варто пам'ятати, що все це відбувалося після величезної хвилі репресій 1937-38 років в Радянському Союзі. Людей звинуватили, навіть за надуманими приводами, приміром, у приналежності до терористичної організації, а виправдальний вирок не отримував ніхто. Людей масово розстрілювали "трійками" і "двійками". Тому тих людей, які залишалися в тюрмах і не мали шанс вийти з виправдальним вироком, просто вбили, що НКВС і зробило.

Чи залишився хтось в живих після цих каральних операцій?

Декому вдалося врятуватися в тих тюрмах, тобто свідчення тих, хто там перебував безпосередньо, є. Це не лише здогадки істориків, ким була та чи інша розстріляна людина. Обурення і злість на радянську владу були такими страшними, що після знахідок цих тіл у тюрмах Західною Україною прокотилася хвиля антиєврейських погромів. Великою мірою вона теж була спровокована німцями.

В цьому протистоянні була не етнічна, а ідеологічна складова?

Так. Коли встановлювалася радянська влада на Західній Україні, перші Совєти, так звані, багатьох людей радянська влада везла зі Сходу. Вони не довіряли місцевим, навіть членам комуністичної партії Західної України. Попри розповіді про звільнення, вони почувалися там окупантами. Молотов у своєму зверненні говорив про те, що загинуло 700 і поранено 1800 червоноармійців при штурмі східних теренів Польщі. Сучасні дослідники вважають, що, як і сьогодні Росія бреше про свої втрати, так і тоді брехала.

Не забуваймо, що, як в Червоній армії, так і в армії польській, яка боронила свої терени, служили українці. І їх теж чимало загинуло з обох сторін. Тобто це не наша війна, в якій ми гинули.

Чи є дані про чисельність оцієї машини НКВС, яка здійснювала ці репресії? Скільки було цих людей, які виконували каральну функцію?

Я думаю, що в 1939-41 роках їх було значно менше, ніж після війни, оскільки за час війни зродилась на потугу армія УПА. Москва прекрасно розуміла, що цих людей їй треба більше. Вони перевдягалися після війни в повстанські строї, і це були сотні людей. Наприклад, був спільний напад у 1946 році відділів УПА і Армії Крайової на Грубешів, в якому стояли відділи НКВС, хоч місто було на польській території. Тільки там була залога з 150 чоловік в НКВС, окрім ще польських комуністичних військ.

Чи були якісь шанси протистояти цій навалі НКВС?

Вважається, що загалом після війни постраждало близько 400 тисяч мешканців Західної України в протистоянні нашого національного руху і радянської системи.

Ви – дослідник теми депортацій. Який саме аспект є предметом ваших досліджень?

Насамперед, моя тема – обмін населенням між Польщею і Радянським Союзом у 1944-46 роках. Усі ці депортації не виникали на порожньому місці, "вчилися одна в одної": або це був односторонній рух, наприклад, депортація кримських татар, або обмін населення. Ці обміни населенням тягнулися ще з Першої світової війни: вперше обмінялися населенням Туреччина і Греція. І це був практично мільйон людей. Натомість обмін населенням між Україною та Польщею охопив 488 тисяч людей. І це тільки українців. До Польщі з теренів Волині і Галичини було вивезено близько 780 тисяч поляків і євреїв польської культури. Ще були паралельні процеси між Білоруссю і Польщею, між Литвою і Польщею.

Як говорив видатний львів'янин і друг України Яцек Куронь, ці всі три народи – євреї, поляки і українці, в міжвоєнний період жили паралельним життям, не занурюючись і не бачачи один одного. Але оскільки пануюча нація була польська, вона диктувала умови, чи мають українці, приміром, право на університет, чи можуть євреї сидіти на тих же лавках, що й поляки в Варшавському університеті тощо. Відповідно, все це потім "вибухнуло" під час Другої світової війни взаємною ненавистю і претензіями. В 1947 році поляки провели ще й операцію "Вісла", коли 150 тисяч решти з прикордоння було розпорошено на землях, які Польщі дісталися від Німеччини – Сілезія, Помор'я, південна частина Східної Пруссії.

Тому в Польщі автохтонних українців є досить мало – приблизно від 30 до 50 тисяч нащадків.

Коли влада впроваджує такий обмін населенням, яка ставиться мета?

Якщо ми говоримо про вивезення поляків за перших Совєтів до Казахстану та Сибіру, мета – зламати той дух, ту систему, яка панувала на цих землях. Де поляки почувалися господарями.

На мою думку, Сталін перед країнами-переможцями і Рузвельтом не хотів поступатися тими землями, на які він прийшов в 1939 році. Він хотів зберегти за собою Галичину, Волинь, Західну Білорусь. До речі, в 1939-41 роках в складі Білорусі була Білостоцька область, яка відійшла після війни до Польщі, в складі України був правобережний Перемишль, Любачів. Потім ця лінія вирівнювалася, відповідно, коли робився цей обмін населенням, Сталін хотів показати, що це – добровільний рух націй в обидві сторони. Поляки залишають територію Галичини і Волині, їдуть до Польщі, відповідно, можна залишити ці землі собі. А ті українці, які нехай тисячу років жили над Сяном, над Бугом з західної сторони, вони теж "дуже добровільно" їдуть у Радянський Союз. Така от собі "соціальна інженерія".

20 червня цього року ми проводили в музеї дискусію, яка стосувалася бойків Донеччини і лемків з Луганщини. Перші мусили тікати від війни з-під Бахмута в 2022 році, а лемки з села Переможне, яке допомагало захисникам Луганського аеропорту, втекли від терористів в 2014 році. Якщо ми глянемо, куди привезли цих людей, то лемків привезли в колишні німецькі колонії. Бойків на Донеччині привезли і доселили до місцевих, але це були українці, не росіяни. Місцеві не надто прихильно до них ставилися, але з часом розжилися і почали помічати культурну подібність – місцеві говорили: ви так здалека приїхали, а ті самі пісні співаємо. На жаль, ми часто забуваємо, в яких умовах жив Схід, і що він пережив.