50 відтінків "Йо": режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук про роботу над фільмом "Памфір"

50 відтінків "Йо": режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук про роботу над фільмом "Памфір"

Як народилася ідея фільму "Памфір"? Як обирали локації для зйомок фільму, які знайшлися на Буковині та Прикарпатті? Як стрічка стала дебютом для багатьох митців та показала відомих акторів у нових та несподіваних іпостасях? Чому в картині, де так багато говорили про Бога, зло у фіналі виявилося непокараним? Як сприймали фільм у Каннах та чи варто розповідати світові про корупцію та контрабанду в Україні? Про історію і цікаві моменти роботи над фільмом "Памфір" в ефірі Радіо Культура розповів режисер стрічки Дмитро Сухолиткий-Собчук.

0:00 0:00
10
1x

Фото: facebook.com/pamfirfilm 

Як народилася ідея фільму?

Все почалося з документальної стрічки "Красна Маланка". Це була моя дипломна робота, яку я розпочав на другому курсі. Була робота з колекціонування спостережень, пов'язаних із народно-обрядовими святами, з контрабандною діяльністю… Для мене важливо розвінчати міф про те, що село має меншовартісність. Там залишилось те, що не вдалося комунізувати. Деякі села є унікальними, наприклад, село Космач, комуняки не могли взяти навіть після закінчення Другої світової війни. І людей з того села ніколи брали на історичний факультет та політологію, тобто для них були закриті шляхи у ВНЗ, де на спеціальності могли б просочитися елементи з націоналістичним підґрунтям. Відтак бути селом означає тримати по скринях, по родинах дуже багато чого. Тому цей міф меншовартісності села сформований саме в добу соцреалізму. Він дуже закорінився в літературі та театрі, де про село йшлося зневажливо.

Коли я в дитинстві приїжджав у село, для мене це було якесь багатство і буйство всього. Одні з перших найяскравіших вражень — коли в селі мене залишали на канікули, і були Маланки, Вертепи, різні обряди… І в якийсь момент воно почало зникати. І справа не лише в етнічно-культурному наповненні, а в тому, що ми як нація щось втрачали. Для мене документальний фільм, який я почав робити, був свого роду сатисфакцією, що треба говорити про те, що залишається. Однак це не може бути головним об'єктом уваги. Це має бути комплексно, коли ми говоримо про аспект сім’ї, взаємини з соціумом і будь-яким оточенням, яке у нас є тут і зараз. І в "Памфірі" було важливо зробити це з різними пластами.

Тобто я ставив перед собою мету, щоб це була багатошарова картина. Щоб не можна було сказати — "подивіться це кіно про Маланку, чи про контрабанду, чи про взаємини людини і Бога, чи про родину". Там про все це є, однак це кіно не тільки про це. Це як торт з різними шарами, якого треба сприймати як цілісне. А це цілісне — це ми як спільнота людей, як, нація, як громадяни однієї країни.

Однією з головних рушійних сил для створення художнього фільму була розповідь про людину, яка хоче добра і чогось хорошого для своєї сім'ї, але їй для цього треба робити вчинки, які її змушують йти на компроміси з совістю. І це одне з головних питань, яке звучить в фільмі і на яке все нанизувалось.


На фото: режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук, facebook.com/pamfirfilm 

Як обирали локації для зйомок фільму?

Локації обиралися в Івано-Франківській та Чернівецькій областях. У нас там був довгий експедиційний період. Фактично ми об’їздили все прикордоння України та Румунії. І в нас утворився трикутник з понад 30 локацій, які ми обирали для різних потреб сценарію — для того, щоб отримати того роду будинки і пейзажність, яка відповідає регіону. Було надважливо, щоб локації мали два критерії: перший — виглядали так, щоб на них можна було зайти і нам дозволили щось поміняти; другий — локація, в якій влаштував пейзаж і все навколо, але нам можна добудувати. У природі ми практично нічого не робили, крім штучних туманів. Були довгі репетиції і обживання разом з акторами та художниками. Тобто було важливо, щоб ми могли зробити з локацією те, що нам треба. Або вона виглядає так, як треба, але нам потрібно її перефарбувати, наприклад, Дім молитви міняв колір 5 разів. Так було з кожною локацією, щоб мати можливість працювати з кольором.

Акторський склад

Олена Хохлаткіна та Мирослав Маковійчук — це старша пара, які зіграли матір та батька. Мирослав Маковійчук — фантастичний актор, і я дуже радий, що він згодився і в нас знайшлася можливість працювати разом. Олену Хохлаткіну я помітив, ще коли був у Дикому театрі і робив фотографії проб і різних кастингів. Це дуже глибока і дуже віддана акторка. У мене такий підхід, що ми з акторами співавтори і говоримо про персонажа. Дуже часто я розказую все, що я знаю про персонажа, що придумане. А потім актор ще щось приносить своє. Тобто це співтворчість. І я радий, що для багатьох це був дебют, зокрема на екрані дебютували Олександр Яцентюк та Соломія Кирилова. Станіслав Потяк — це виконавець ролі Назара (сина). Для Івана Шарана це не був дебют в повному метрі, але мені важливо, що він тут не зіграв те, що йому завжди пропонують — доволі карикатурні ролі. Це теж глибокий актор, який здатний на сильну драматичну експресію, якому будеш довіряти і з яким будеш співіснувати не тільки в комедійному жанрі.

Парадокс, який відбувається з такими хорошими акторами, як Олександр Ярема та Іван Шаран, полягає в тому, що вони в театрі мають набагато більший діапазон, аніж їм пропонують для кіно і телебачення. Прикро, що акторів кладуть у рамки, і мені хотілося їх позбутися. І я запропонував Олександру Яремі грати головного негідника, хоча в житті це неймовірно добра людина. І у фільмі це спрацювало. Він з добрим обличчям робить як зло, так і добро. Як і в житті: зло вміє добре маскуватися. І це одна з тем фільму, коли ми бачимо, як люди міняють маски: або в реальному житті існують у двох різних іпостасях, або в карнавалі, коли теж приміряють на себе іншу соціальну роль або модель поведінки.


Фото: facebook.com/pamfirfilm 

Чому в картині, де так багато говорили про Бога, зло у фіналі виявилося непокараним?

Зло завжди буде залишатися покараним не так, як би нам хотілося. Тому важливим є верховенство закону і те, що злочини в цьому житті мають каратися власне тут і зараз, а не уповати на те, що десь, колись, в якомусь загробному житті Всевишній покарає. Мені здається, це та доктрина, яка не має існувати у свідомому демократичному суспільстві. Якщо злочин вчинений тут, за нього треба нести покарання. Збройні сили України знищили 150 тисяч російських окупантів, і це найменше покарання, яке могло бути за ті страждання і за відібрані життя в наших громадян. Але цього завжди буде недостатньо. Ми будемо хотіти справедливості. І цей ступінь покарання має диктуватися верховенством закону, а не ефемерними уявленнями, що десь когось будуть палити в пеклі. Покарання потрібно вже зараз. Як і запит на справедливість. Тому що це надважливе для нас питання в цей історичний момент нашого існування.

Як стрічку сприйняли у Каннах і чи варто говорити світові про контрабанду та корупцію в Україні?

Якщо я як автор можу розказувати не комплементарні і критичні речі про своє суспільство, в якому я живу, значить вони в ньому існують. Значить обов'язок держави і інституту влади в тому, щоб вдосконалювати. Держава — це живий організм, який постійно має працювати над своїм вдосконаленням і потребами, які виходять від громад. Є ехо радянської номенклатури — давайте здаватися іншими та показувати це на експорт. Ні. Наше суспільство не має цензури, і це прекрасно. Ми демократична країна, де автор може вільно виразитися. І це ті речі, які я читав в іноземній критиці. І це нам не шкодить. Коли ми говоримо про поняття корупції, то вона є в різній формі в будь-якій країні. І коли ми заходимо з прокатом у певну країну, у неї є свої проблеми, про які кажуть її мешканці та над якими працюють. І ми працюємо.

Якщо говорити про реальність, яка є в "Памфірі", то я можу сказати, що це доковідна реальність — між 2016 та 2018 роками. Це наше недавнє історичне минуле, в якому є ехо гібридної війни, в якому ще не відбулося потрясіння всієї планети від ковіду, не відбулося повномасштабного вторгнення. Однак у нас у фільмі працювало дуже багато хлопців, які були на Майдані, служили в АТО, а зараз пішли на фронт.


Фото: facebook.com/pamfirfilm 

Мова фільму — сукупність діалектів і кропітка праця акторів над текстом

Діалекти ми субтитрували на літературну мову. Так, наприклад, вигук "Йо" інтонаційно можна трактувати по-різному, і в субтитрах можна це прогледіти. Фактично всі актори працювали над діалектом. Ми починали з того, що питав акторів, чи вони вміють співати, тому що людина з музикальним слухом легше вивчає мови та мелодику. Далі тим акторам, які були або затверджені, або йшли до того, щоб пройти в наступний тур, я давав список з посилань на різні канали YouTube, наприклад, з Верховинського району. Також давали їм читати дві книги — Василя Стефаника та "Дідо Иванчік". І після того, коли затверджували акторів, вони приїжджали на два з половиною місяці в акторський табір на трьох локаціях. Основна у Верховині, де був будинок з кімнатами, винайнятий для існування акторів, а також були хати Памфіра та його батьків.

Ми робили технічні репетиції та імпровізації, але щодня було обов'язковим для всіх, хто не володіє діалектом, слухати це все і тримати мовний режим. І в нас був спеціаліст Василь Зеленчук — упорядник книги "Дідо Иванчік", де прості сюжети, написані гуцульським діалектом. Також актори читали вголос "Жьиб'ївські новелі". Зеленчук віддавався цьому процесу весь тиждень. Він пропрацював текст і навчав авторів не просто його читати, а навчав фонетики, щоб якщо був імпровізаційний момент, вони знали, як будується мова. Щоб вони володіли нею не заучено, а знали, що говорять. Потім у нас були задачі ходити на ринок, говорити з місцевими, повністю проходити тест на володіння діалектом. Тобто це дуже велика робота. Навіть водій Петро перевіряв, як ми говоримо. Буває, їдемо ми на локацію, а він з нами говорить, виправляє. Це був постійний процес і довга кропітка праця. І навіть коли закінчилися репетиції і почалися зйомки, я просив акторів тримати мовний режим.