Фото: Децентралізація в Україні
Держслужбовиця Наталія Сокирко провела понад місяць в окупованому селі Деснянка: "Зранку 24 лютого я збиралася на роботу з надією, що сьогоднішній день принесе щось цікаве і хороше. Але ми почули вибухи неподалік, десь поруч із селом Деснянка. Одразу не зрозуміли, що це таке. Коли ввімкнули телевізор і почули, що починається війна, злякалися. Не розуміли, куди бігти і як ховатися. Жевріла надія, що можливо наше село якось омине... Почався наступ з території Білорусі, вони йшли з Гомельської області, бо десь у бік Чернігова летіли снаряди, лунали вибухи. Ми з рідними спакували валізки і сиділи у ярку біля села, бо не знали, чи можна бути в хаті. Ми були розгублені. Вже після обіду стріляли близько до села Рівнопілля, неймовірно страшна картина".
Режисерка обласного музично-драматичного театру Анастасія Кузик напередодні повномасштабного вторгнення всю ніч готувалася до прем’єри і поспала лише кілька годин: "Мені зателефонувала знайома, ми з нею поговорили на тему патріотизму. Якась така випадкова розмова, але вона була дуже доцільною щодо того, що трапилось потім. Я монтувала відео, закинула, буквально пару годин, а потім постукав сусід. Добре, що собака полохлива — коли нам стукали у двері, ми не чули, але чув пес. Ми піднялися десь о 4:30, і сусід нам сказав: рєбята, почалось. Почали активно збиратися, дзвонити батькам. Один із наших сусідів ходив по всіх під’їздах і піднімав людей, щоб йшли в бомбосховище".
Рятувальник Василь Дігтяр 23 лютого мав вихідний, а наступного дня готувався заступити на службу: "У нас оголосили ГО, збір особового складу. Тоді вже була повна паніка, люди пхалися хто куди, хто до батьків на села, люди роз’їжджались. Ми приїхали на роботу і ніхто не вірив, як це на нас можуть напасти. Коли російські війська вже підійшли до селища Городні, а там живе наш пожежний рятувальник Роман Приймаченко, то він нам телефонував і казав: хлопці, реально біда, підірвали міст, війська увійшли в селище, це все не жарти, є вже загиблі".
Музикант Ігор Меліхов 25 днів перебував в окупованому селі Іванівка. Його історія — далі: "Я був у Чернігові в квартирі. Рівно о 6:30 мені зателефонувала моя дівчина з Новгород-Сіверського району і сказала: у мене повз будинок їдуть російські танки. Ми побачили, що біля нашого будинку українські війська починали будувати якість укріплення. Було зрозуміло, що може бути гаряче саме тут, і ми вирішили, що треба кудись їхати. Десь об 11-12 годині ми вже були в машині і поїхали до села Іванівки у Чернігівському районі. Жили у друзів, було комфортно, але ж війна, постійно чути звуки пострілів. Ми ховались у підвал. Третього березня зник інтернет".
Оборонець Чернігова Валерій Вовк (позивний "Михалич") у ніч перед вторгненням працював охоронцем на підприємстві. "Ми підійшли в цю ніч, я саме чергував з напарником. Десь приблизно о 4:30 ранку робили обхід території, почули гарматні постріли. Подумали, що тренування. А хвилин через п’ять зрозуміли, що це не тренування. Це війна. Потім під’їхало наше начальство, вже всім було відомо про раптовий напад наших "братів", причому з боку Білорусі".
Лікар Сергій Засько в ту ніч перебував на роботі, а згодом був в окупованому селі Сибереж: "Звістка нас зустріла о пів на п’яту, я саме чергував на швидкій допомозі у Ріпках. Ми почули вибухи, прийшли наші військові і кажуть: війна почалась. Майже одразу зник мобільний зв’язок, неможливо було кудись додзвонитися. Якось воно не вірилось, що так буде. Невже комусь в дурну голову прийде ідея у 21-му столітті за якісь свої абсурдні інтереси нападати на мирних людей, на незалежну державу".
Ресторатор і волонтер Олег Бібіков зі своєю командою під час облоги Чернігова годував містян і захисників. А 24 лютого він зустрів так: "Була 6-та ранку. Подзвонила бабуся і сказала: хлопці, почалась війна, стріляють. Потім я підійшов на лоджію в кімнаті і побачив, як за смітником стоїть стовп диму, і гуркіт був сильний, сигналізація машин. На вулиці було декілька поліцейських автомобілів, туди саджали дітей з будинку. Потім ми досить швидко зібралися і приїхали в ресторан. Усі наші партнери також поприїжджали. До 10-ї ранку ми спілкувались і домовились залишатися в місті".
Військовий Олександр Іваненко був готовий до повномасштабного вторгнення, але сподівався на краще: "Так незабутньо було... У мене в квартирі, це бабусина квартира, збереглася радіоточка. Зараз таке вже мало де є. Але про війну я почув саме з радіо, воно ж постійно ввімкнене. Це треба було чути людину, яка казала: "Ви можете бути здивовані. Бо вам не чути, як тремтить голос у диктора. Але російські війська вторглись в Україну. Обстріляно Київ. Перейшли кордон там-то". Дружина питає, ти куди? На службу, кажу. Зібрався і пішов. Враження трохи специфічне, але в першу чергу почув про війну через радіо. Звісно, це вражало, адже всі відганяли думку, що у 21-му столітті може бути така нагла злочинна операція сусідньої держави. Але ми зібрались і пішли робити свою роботу".
Це були історії про перші години 24 лютого 2022 року очима жителів Чернігівщини.
