"Ідеш по вулиці — як у страшному кіно...". До річниці повномасштабного вторгнення РФ. Київщина

"Ідеш по вулиці — як у страшному кіно...". До річниці повномасштабного вторгнення РФ. Київщина

24 лютого 2022 року для українців стало днем відліку нової реальності. Страшної реальності. Як жили у перші дні війни наші співвітчизники, особливо на тих територіях, де одразу розпочалися бойові дії… Навіть тим, хто перебував у столиці в найтяжчі дні, хто відчував на собі голос війни, неможливо осягнути те, що відбувалось за кільканадцять кілометрів від Києва. З очевидцями спілкувалася журналістка Українського Радіо Наталія Парака.

0:00 0:00
10
1x

Фото: Українське Радіо. Зруйнований будинок в Ірпені

Гостомель

24.02.2022. День жаху, день шоку, день, який триває вже рік. Рік життя, вкраденого в українців. Мабуть, кожен із нас має свій спогад того раннього ранку. Когось будили родичі телефонними дзвінками, хтось і не спав, хтось почув страшні вибухи першим. Серед них і жителі Гостомеля: місцевий аеропорт держпідприємства "Антонов" росіяни почали обстрілювати одразу. Згадує жителька військового містечка Валентина Карасьова: "Я проживала біля аеропорту Гостомель, у військовому містечку. 24-го ми не прокинулись, а нас розбудили ці страшенні вибухи. Один пролунав в аеропорту, інший — у військовій частині. Був переляк величезний… Трохи пізніше пролунав ще один вибух, і пішов у небо чорний дим, а знизу полум’я. А потім найбільше налякали вертольоти, які стріляли. Для нас це була така новина. Думала, що це летять наші гелікоптери. А син, який не з нами жив, кричить нам: вийдіть з квартири! Бо він у військовому училищі навчався і трохи розумів, про що йдеться. Ми вискакували на вулицю, хапали теплі речі, щось на себе. Але куди ховатися? Гелікоптери полетіли над нашими в один бік, потім розвернулися".

Мощун

Ті гелікоптери добре бачила і мешканка дач поблизу Мощуна, пані Галина: "Ми все це бачили, як вертольоти летіли над головою. Я їх рахувала. З одного боку 32, питаю чоловіка: це наші? А він мовчить. Каже, не рахуй, розвернися на другий бік. А вони і там летять, з обох сторін. Володь, це наші? Ні, не наші. А їх 67, чорні такі, страшні... На Гостомель вони летіли. Страшно було".

Тут, на дачах, жило чимало киян, збудувавши повноцінні будинки. І саме сюди багато хто поїхав з Києва, щоб перечекати, бо ж ніхто не думав, що війна надовго. Між тим Мощун і дачі поблизу нього — у своєрідному трикутнику між Пущею-Водицею, Гостомелем та Ірпенем, і перші снаряди полетіли саме сюди. Не всі, ті хто таким чином рятувався від війни, залишились живими... Згадує пані Галина: "З того боку прильот, з того боку міна, а там горіла машина. І все це згоріло до другого поверху. Речі залишилися цілі, але дах піднявся. А з того будинку ми вивозили труп жінки 29 років. У мене в багажнику лежав цей труп і двоє домашніх котів. Дуже багато людей сюди від війни втекли, мої діти приїхали з Києва і тут сиділи. Ми думали, що ми в такому безпечному місці. Але після того, як снаряд прилетів до сусідів і цю жінку розірвало, ми виїхали. Коли їхали, тут все горіло, чотири хати підряд. Це було 28-го числа".

Мощун і дачі за ним перебували у зоні активних бойових дій з першого дня війни до моменту виходу окупантів з Київської області. Ця територія стала своєрідним форпостом на підступах до Києва. Будинку пані Надії, жительки Мощуна, більше немає, згоріло все. Та це не найстрашніше, бо немає більше і сина. Вони з чоловіком виїхали, а син залишився допомагати теробороні: "Виїжджали до сестри в Таращу. Спершу ми сиділи в погребі, світла не було, газу не було, палила свічку і ховала, щоб вогонь не горів. А останню ніч вже не можна було витримати, так бомбили. А потім сусідська хата згоріла, десь числа 26-го. Свині згоріли, бо сусіди фермерами були. Я б і не виїжджала, але сестра рідна  настояла. А син остався й остався навіка... Допомагав теробороні, його тут убили десь в кінці березня, навіть числа не знаю. Ніхто нічого не знає. Казали йому, виїжджай, а він залишився. У мене тут яблуня росла, вишні, черешні, абрикоса. Все згоріло,12 будинків підряд немає. Ми тільки 1-го поїхали, а 2 березня у нас тут горіло все".

 Ірпінь

Ірпінь — місто, яке нині відоме всьому світові. Сьогодні воно потроху заліковує рани, багато його мешканців повернулось до своїх домівок — хоча б для того, щоб зрозуміти, як жити далі. Про перші дні війни згадує житель містечка Артем: "Дочка 9 років, дружина, ми одразу вирішили не виїжджати, тому що не було зрозуміло, куди їхати. Були вже великі затори. І ми поїхали в будинок, що будуємо, там підвал є. Трохи там було облаштовано завчасно, крісло стояло, вода, картопля, обігрівач. Перший день ми тут були, потім ніч ночували, було трохи лячно, багато вибухів, у небі зарево червоне. На наступний день, коли підірвали міст на Романівку, ми якраз були у підвалі, аж штукатурка посипалась. Вибило всю електрику, і ми зрозуміли, що треба щось робити. До кінця не вірили, що ця війна буде настільки жорсткою і такою довгою. Я в це не вірив до останнього. Ми виїхали на Рівне десь 27-го, без кордонів, без обстрілів. Дуже вчасно виїхали".

Майже весь перший тиждень була у місті й Олена Оверчук: "Ми спочатку не думали виїжджати, вирішили, будемо спостерігати. Мама одразу почала плакати і думати про евакуацію, але вона як медик мала залишатися на місці і приймати людей, якби щось сталося. Вітчим теж медик, вони лікарі, тому працювали до останнього у лікарні. А у нас хазяйство — 5 котів і собака. Я ходила до лікарні разом із батьками, допомагала. Сподівалися, що наші все це швидко відіб’ють і буде спокійно. Ніхто не знав, що буде таке жахіття в Бучі, Ірпені. А тоді почалися проблеми з освітленням, в комендантські години завішували вікна, я пам’ятаю дуже сильно 27-ме, вже тоді були жертви, але ми про це не знали. 3 березня я ще ходила по вулицях, шукала тваринам корм, знімала відео. Я більше тижня тут залишалась".

Жителька Ірпеня тьотя Іра, як вона сама себе називає, пережила найстрашніше, не полишаючи дому. "Як же я б звідси поїхала, коли побачила, скільки "хвостиків" потребує моєї допомоги", каже жінка. І залишалась у містечку, годуючи серйозних псів і навіть несерйозних маленьких хом’ячків: "Дивишся — з кожного кутка вони визирають, їсти хочуть. Собака Басік, буквально через дорогу, йому було дуже страшно. Він спав зі мною в одній кімнаті. Коли бомбили, то вкрився і думаєш: пронесе чи не пронесе. Він залазив до мене на постіль. Тваринки в стресі, збирала їх у кучку, половинку сосиски йому, половинку собі. Підвозили корм тваринкам добрі люди, щось і мені перепадало. Води не було, перший місяць готувала їсти з дощової. Не вкладалося зовсім у голові. Ідеш по вулиці — як у страшному кіно... Пів кіло чужих ключів у мене, люди дзвонили: тьотя Іра полийте, тьотя Іра, що там... Ніхто у мене не здох, ніхто не залишився голодним... У мене син військовий, і я сказала: син приїде, а мене нема, як це так, такого не може бути. Мені головне, що майже щодня я чула голос свого сина — два слова: все добре, живий".

24 лютого 2023-го. Рік, як ми живемо в іншому вимірі. Знову лютий, місяць, який так і не закінчився... Але час — дивна матерія, і сьогодні цей день зовсім інакший. День пам’яті та смутку, день люті та злості, але ніяк не день страху. Протягом року ми губились у вирі болю, страждали, помирали і воскресали. А сьогодні спрагло хочемо жити. І віримо: відновимо — Ірпінь, Мощун, Бучу, Гостомель. Україну. Себе.

 У тексті збережено пряму мову свідків.