Мирослав Симчич втілює образ українця у Другій світовій війні
На думку Аліни Понипаляк, унікальність Мирослава Симчича полягала в тому, що він був безпосередньо людиною того покоління, яке боролось за українську державу у ХХ столітті. "Він дуже добре пам’ятав, що таке жити без державності, і був величезним джерелом для істориків — сам Мирослав Симчич, його розповіді від першої особи про себе і своє дитинство, про те, що він бачив і кого зустрічав у своєму житті. Ці пережиті емоції дуже сильно впливають на те, як найякісніше висвітлювати історію України у ХХ столітті. Ми знаємо, що була Друга світова війна, але ким були українці у тій війні, яким був портрет українця, що боровся у тій війні? Українці воювали в різних арміях, боролися з нацизмом, і якраз Мирослав Симчич є тим пазлом у нашій історії, який складає образ українця у Другій світовій війні".
"Походив Мирослав Васильович з Гуцульщини, з Косівського району, але в юності мріяв стати козаком. Його дуже сильно надихала героїчна доба козацтва, коли українці боролися за власну державність. Те, що він взяв собі псевдо "Кривоніс", підтверджує юнацьку мрію. До УПА він вступив у 20 років, це був 1943 рік. Пам’ять пана Мирослава була дуже свіжа, він зміг пронести її через усе життя. Він перебував у совєцьких концтаборах 32 роки і 6 місяців. І говорив про те, що настільки добре вивчив росіян, що впевнений — у цій війні ми повинні перемогти. Тому що у росіян немає ні гідності, ні совісті, ні поваги".
Історикиня вважає, що сучасна українська армія — це нащадки борців за державність 1917-21 років, далі це покоління Мирослава Симчича, адже всі в його роду виборювали українську державність. "Він згадував, що всі його діди були опришками. Хто так опришки? Це звичайні українці, які прагнули жити на своїй землі та вирішувати тут порядок денний. Батьки брали участь у Першій світовій війні і застали створення й фундаменталізацію нашої української державності. Це диво, що Мирослав Васильович зміг побачити незалежність і зустрів війну, яка знову розігралась на нашій землі. Ворог не змінився, це росіяни. І знову повторюються ті жахи, які він бачив на власні очі — спалені села, виселення людей...".
Як вдавалося робити фотографії за часів УПА
"У структурі УПА була служба безпеки, яка дбала про безпеку безпосередньо військовиків. І будь-які знимки були під великою забороною. Але нам відомий архів "Яворівський", де є велика кількість повстанських фотографій. Це архів тактичного відтинку УПА "Гуцульщина", здебільшого там знимки керівництва, зокрема дуже відомого командира Хмари. Оскільки Симчич служив саме в УПА "Гуцульщина", то хлопці в горах могли інколи собі таке дозволити — зробити фото. Хоча була категорична вказівка не робити фотографії, бо вони могли потрапити до ворога. Доля "Яворівського" архіву дуже цікава, його оприлюднили у 2000-х роках, є дуже гарне репринтне видання цих знимків, там розшифровано кожного бійця, хоча долі не всіх відомі. Обличчя Мирослава Симчича є типовим обличчям українського визвольного руху. Не дивно, що при його житті було встановлено пам’ятник саме з цієї фотографії. Ми пам’ятаємо, що 14 жовтня 2022 року Мирослав Симчич одержав звання Героя України та орден "Золота Зірка".
Фото: ukrpohliad.org
Один із лідерів кримськотатарського народу Рефат Чубаров свого часу зазначив: "Радянські бандити, які зуміли впоратись із людьми літнього віку, жінками та дітьми в Криму, були нарешті покарані мужніми українськими повстанцями". Йдеться про Рушірський бій 1945 року під Космачем.
Чому Рушірська битва охоплює всю Україну аж до Криму?
"Убивці й карателі чинили звірства з кримськими татарами у 1943-44 роках, виселяли їх із Криму. Цим дійством керував генерал-майор Микола Дергачов. Він опиняється в Карпатах, згідно з документами, їх було 405 солдатів та офіцерів НКВС. Проти них виступило близько 200 українських повстанців. І це так символічно, що спокута за ті звірства проти кримських татар і кримчаків вирішена була руками українців. Я вважаю, що це наша відплата за нашу землю, за наш український Крим, яка була зроблена руками УПА. Як згадував Мирослав Васильович, їх попередили, що до них вирушають енкаведисти з каральною метою на території Карпат — виявити і знищити проукраїнських діячів. Унікальність цього бою полягає в тому, що набагато більш озброєну та вишколену армію НКВС переміг удвічі менший загін повстанців. Енкаведисти не знали території, географії Карпат, і це з ними зіграло злий жарт. Вони мусили переїхати гірський потік, там був міст, але Мирослав Симчич наказав напередодні розібрати цей міст. Колона ворожої техніки зупинилась і дві години перебувала під відкритим вогневим ураженням, тож українські повстанці успішно ліквідували усіх солдатів та офіцерів НКВС. У тій битві Мирослав Симчич був поранений у руку, але завдяки силі духу далі продовжував бій. Звісно, такої тактичної медицини, як зараз, у лавах УПА не було, але Симчич дав собі раду, щоб завершити цей бій".
Як Мирослав Симчич зустрів 24 серпня 1991 року?
"Мирослав Симчич зустрів 1991 рік з величезною радістю. Він дуже тривалий період перебував у концтаборах, вийшов лише у 1980-х роках. І коли він побачив, що Україна оголошує незалежність, це стало для нього дуже великим підняттям духу. На той момент він підтримував український "Рух" і всі справи, які робили рухівці та В’ячеслав Чорновіл, і з величезною надією сприймав майбутнє української державності. Відома його фраза: "Невже ми змогли перемогти? Невже українська державність тут і зараз відбувається? Невже я дожив до цього часу?". Ці люди були такі сильні духом, що доволі довго жили. Це і Мирослав Симчич, і Дарка Гусяк, і Василь Кук, покоління, яке пройшло сибірські концтабори, совєцькі тюрми, хворіло на тиф у підпіллі, але з величезним вогнем пронесло бажання жити у своїй незалежній державі.
У місті Коломиї Мирослав Симчич створив Братство УПА, яким він керував до останнього подиху. І вся його діяльність протягом 30 років була просякнута тим, щоб українці почули його голос. Він був фактично голосом українських військовиків, які боролися за незалежність. Сьогодні у цій війні ми можемо хоча б на процент зрозуміти, що відчував Мирослав Симчич та його покоління. Як це — боротися за незалежність".
Згадуючи про зустріч у травні 2015 року ветерана УПА Мирослава Симчича та ветерана Червоної армії Івана Залужного, історикиня Аліна Понипаляк наголосила: "Цих двох людей об’єднала війна. Не тільки Друга світова, але й сучасна російсько-українська війна. Відомо, що у цій війні за незалежність України загинув онук червоного командира Івана Залужного. Таке символічне єднання нас як українців відбулося в особі цих двох людей. Тому що нас не можна роз’єднати на захід і схід, бо ми один народ, ми — українці. Нам і далі треба єднатися".
Читати також: "Не довіряти владі, коли існує загроза нашому існуванню, — страшно", — Вахтанг Кебуладзе
Чи вміємо ми вже говорити про контекст УПА як доросла суб’єктна нація?
"Зараз відбувається процес, коли ми починаємо осмислювати досвід українських повстанців і розуміти, ким були упівці. Якщо взяти особу Степана Бандери, то сьогодні бути бандерівцем — модно і класно. Відбулися великі зрушення, коли почали відкриватися архіви і відбуватися величезні зміни в нашій культурній свідомості. Особливо в часи Помаранчевої революції та Революції Гідності, а потім у процесі декомунізації. Ми перестали ходити по вулицях імені своїх катів. Це усвідомлення, хто був насправді героєм українців, стає точкою біфуркації. А сьогодні, коли відбувається повномасштабне вторгнення, українці розуміють, як у тому історичному моменті жили наші пращури, як відбувалася російська загарбницька війна у ХХ столітті. А отже, стається злам у нашій свідомості. Усвідомлення чину українських повстанців відбувається саме зараз".
Фото: Суспільне/Івано-Франківська ОВА
