Перша і найбільш відома споруда — легендарна ДніпроГЕС. Причому в прокремлівських медіа регулярно з’являються публікації про те, що мовляв "київський режим готує провокацію" з підривом ДніпроГЕСу, з можливими наслідками такої акції, зокрема, для Запорізької АЕС, розташованої нижче за течією Дніпра.
ДніпроГЕС на момент будівництва була однією з найбільших гідроелектростанцій Європи. Але вона і досі вражає своїми масштабами. Розповідає гідролог, доктор географічних наук Віктор Вишневський:
"Насамперед, це найпотужніша гідроелектростанція України. Ми вже знаємо, що є атомні електростанції, які загалом потужніші за ДніпроГЕС, але вони не здатні виконувати маневрування потужностей. Вони не можуть змінити потужність за одну хвилину, а потреба може виникнути навіть якщо над Києвом сонце сховалося у хмару і хтось вмикає додаткове освітлення, тож потребу в електроенергії треба задовольнити. Турбіна на гідроелектростанції може бути ввімкнена за одну хвилину, а для запуску енергоблока на атомній станції потрібно годин дванадцять".
.jpg)
Ідея будівництва гребель на Дніпрі виникла ще у XVIII столітті, адже використанню річки як перспективної транспортної артерії для доставки товарів заважали знамениті Дніпровські пороги. Тому пріоритетом у проєктах того часу було забезпечення судноплавства по всій довжині Дніпра шляхом затоплення порогів. Таких проєктів було безліч, але всі вони залишилися на папері.
Район, де було збудовано ДніпроГЕС — це унікальне історичне місце. Нижче можливої греблі — острів Хортиця і дніпровські плавні, де розташовувалася Запорізька Січ, вище — дніпровські пороги, кожен з яких мав свою назву та історію, а також славнозвісна фортеця Кодак, розташована навпроти Кодацького порогу (нині це територія поряд із містом Дніпром).
Існує думка, що велика кількість пам'яток історії, архітектури та культури в цій місцевості зупиняла інженерів часів Російської імперії. Хай там як, це точно не могло зупинити радянську владу, яка зробила будівництво греблі на Дніпрі одним зі свої пріоритетних завдань.
Ідея будівництва на запорізькій землі комплексу з енергоємних виробництв і гідроелектростанції для них належала професору Івану Александрову — одному з теоретиків економічного районування територій і творців школи економічної географії. Для Запоріжжя він розробив проєкт на той момент найбільшої у Європі Дніпровської ГЕС і визначив місце її зведення — неподалік від острова Хортиця на ділянці з назвою "Вовче горло". Розповідає Віктор Вишневський:
"У 1927 році почалося будівництво ДніпроГЕСу на околиці тодішнього міста Олександрівська, що сьогодні відоме як Запоріжжя. Тривало це будівництво доволі довго, але важливо, що до нього було залучено колосальні людські ресурси. На початку будівництва кількість робітників сягала 10 тисяч, а навесні 32 року вона становила 63 тисячі".
Переважно, це були українці, розповідає завідувач відділу новітньої історії Запорізького обласного краєзнавчого музею Володимир Лініков:
"Якщо говорити, хто будував, то здебільшого це місцеві мешканці. Звісно, хтось приїжджав, багато людей чули про ударні бригади Хайруліна, наприклад, це татарин. Але люди, які приїжджали на будівництво, не складали більшості. Більшістю були мешканці довколишніх сіл".
Сам Радянський Союз тоді не міг освоїти такий масштабний проєкт, тому довелось залучати іноземних фахівців та обладнання, переважно зі США. Крім того, історик Володимир Лініков згадує прізвище Олександра Вінтера, головного інженера Дніпробуду:
"Звісно ж, генеральне керування — це були спеціалісти з Москви. Наприклад, Вінтер. Нагляд за будівництвом з технічної точки зору був у двох відомих фірм: "H.L.Cooper & Co" та сам керівник компанії полковник Г’ю Купер, а також "Siemens". Купер керував гідротехнічною частиною, а Зіменс опікувався тим, як ця частина буде споруджуватися, тобто саме будівельними технологіями. Як зробити так, щоб величезна бетонна маса із заводів переходила в палуби та греблі Дніпрельстану. Якщо говорити про певне критичне обладнання для буріння скелі, воно було повністю імпортне. Для того щоб вести скельні роботи, треба пробурити шпур, закласти туди вибухівку, здійснити вибух, потім прибрати каміння і бурити далі. Усі бурильні верстати були виготовлені за кордоном. Якщо говорити про екскаватори, то більша їх частина були американськими, крім одного "Путиловця". Щодо залізничної складової, тут було десь 60 на 40 — іноземного і радянського обладнання відповідно. Причому я кажу не в кількості, а в ціні. Тому що радянських вагонів, наприклад, було більше, а радянських паротягів — менше. Паротяг коштує дорожче за вагон. Крани були німецькі. Усі 9 турбін були американськими, а щодо генераторів — перші 5 були стовідсотково американськими, фірми "General Electric", шостий було створено на комбінаті "Електросила" у Ленінграді з комплектуючих "General Electric". Щодо решти трьох генераторів, вони були зроблені в Ленінграді пізніше, але чи були там американські комплектуючі та в якій кількості, зараз науковцям невідомо".
Продовжує Віктор Вишневський:
"Цей гідровузол був неймовірних розмірів. Після цього на Дніпрі було збудовано ще 5 гідровузлів, але ДніпроГЕС є найвищою греблею, в окремих місцях її висота сягає 62 метри. Це як два 9-поверхові будинки, а може й більше. Значний напір плюс велика витрата води з Дніпра забезпечували потужність — це було 560 тисяч кіловат після завершення будівництва".
Сама гребля, перегородивши Дніпро, стала ще й мостом, що з’єднав два береги Дніпра. Зокрема й через це під час Другої світової війни ДніпроГЕС підривали двічі. Уперше — 18 серпня 1941-го близько восьмої вечора, коли німецькі війська підішли до Запоріжжя. Розповідає Володимир Лініков:
"Підірвали частину греблі. Це приблизно 43 тисячі кубометрів. Під час будівництва греблі такий обсяг бетону вкладали за 2-3 дні. За довжиною, це приблизно 175 метрів із понад 600-метрової довжини греблі. Тобто це значна частина, йдеться про верхню частину греблі, де розташоване дорожне полотно. У тілі греблі є дві оглядові галереї. Саме у верхню галерею радянські військові занесли вибухівку, і нижче цієї галереї дія вибуху не розповсюдилась. Мені відомі два радянські вибухи. Перший — власне на греблі, а другий — це аванкамерний міст. Між самою греблею і правим берегом є невеличке озерце, мовою гідроенергетиків — аванкамера. Через неї є міст, який так само зруйнували радянські військові. Робили це переважно зі стратегічних міркувань, тобто для червоноармійців було дуже важливо не пропустити німецькі війська через греблю, яка є також і мостом між двома берегами".
Хоча у саме місто Запоріжжя німецькі війська увійшли тільки на початку жовтня 1941 року. Внаслідок руйнації частини греблі довжиною 165 метрів 20-метрова водяна хвиля змила прибережну міську смугу, плавні Хортиці та дійшла до міст Марганця і Нікополя, розташованих майже за 80 кілометрів нижче за течією Дніпра. Жодних попереджень ані цивільні мешканці, ані військовослужбовці не отримали. Розповідає Віктор Вишневський:
"Гребля не зникла повністю. У ній утворився проран завширшки десь 170 метрів, це п’ята частина всієї довжини ДніпроГЕСу. У нижній б’єф вода почала різко прибувати, і якщо там існували понтонні переправи або хтось переправлявся на човнах, то все це було зруйновано, і тисячі людей загинули".
Відступаючи, радянські війська також пошкодили обладнання ДніпроГЕСу. Розповідає Володимир Лініков:
"Евакуювати це обладнання не було ніякої можливості, тому що не було залізничного сполучення. Спочатку намагалися все витягнути, а коли зрозуміли, що не вийде і вивезти неможливо, то просто замкнули генератори. Вони зіпсувалися від короткого замикання".
Однак досить швидко, німецька окупаційна влада заходилися відновлювати роботу станції. Розповідають гідролог Віктор Вишневський та історик Володимир Лініков:
"До відновлення таких об’єктів були теж залучені найкращі німецькі фахівці. А щодо робочої сили, її було доволі багато. Адже перша частина тієї війни була вкрай несприятлива для Радянського Союзу. Достатньо сказати, що в Київській операції було оточено понад мільйон червоноармійців, які потрапили в полон. Їх потім широко використовували для багатьох робіт, у тому числі для відновлення ДніпроГЕСу".
"Наприкінці 1941 року почалися роботи з відновлення. Вони тривали практично весь 42 рік. А в 43-му греблю було відновлено повністю, і 5 гідроагрегатів вже могли давати промисловий струм, хоча підтверджена одночасна робота не більше 2 генераторів. Якщо говорити про німецьке обладнання, то якогось серйозного нового не завозили. Але відома німецька фірма забирала статори, ротори з метою перемотати обмотки в Берліні, а потім повертала обладнання після капітальної модернізації".
А вже у 1943 році історія повторилася. Цього разу німецькі війська відступали під ударами Червоної армії. І також знищили ДніпроГЕС. Розповідає Віктор Вишневський:
"Планувалося зруйнувати цю станцію дощенту. Але з історичних джерел відомо, що розвідникам вдалося дістатися до кабелю, який мав подати електричний сигнал, і перерізати його. Тому, попри значні руйнування обладнання, гребля залишилася стояти, і навесні 1944 року вже розпочалися роботи з відновлення ДніпроГЕСу".
Продовжує Володимир Лініков:
"Немає відомостей про те, що німці під час відступу вивозили обладнання. Але псували — це сто відсотків. Перед німцями в 43 році стояли такі ж самі проблеми, як перед радянськими військами в 41-му: не пропустити противника через Дніпро. Тому спочатку були підірвані лише верхні частини греблі, які були мостом. Але німці контролювали Дніпровську ГЕС з 14 жовтня до 30 грудня 1943 року. Я нарахував 6 вибухів, що були влаштовані німцями. Можливо, їх було більше, але точно ми сказати не можемо. Якщо йдеться про псування обладнання, то з лиця землі було стерто будівлю машинної зали, де розташовані турбіни і генератори. Усе це не підлягало відновленню в принципі. Коли почалося радянське відновлення, все розібрали, згребли і побудували фактично нову машинну залу".
Після війни відбудова промисловості потребувала великої кількості електроенергії. І тому відновлення ДніпроГЕСу, який і сам був для комуністичної влади символом її успіхів, знову стало важливим пріоритетом. І знову без закордонного обладнання не обійшлося. Розповідають гідролог Віктор Вишневський та історик Володимир Лініков:
"Радянський Союз мав можливість будувати, але не мав таких турбін, які були поставлені зі Сполучених Штатів. До речі, сам проєкт ДніпроГЕСу створювався під іноземне обладнання, адже СРСР такого не випускав. І збоку США в Запоріжжі був такий Г’ю Купер, який консультував встановлення цього обладнання. До американців довелося звернутися і в 44 році, тому що промисловість у той час випускала переважно військове обладнання, а турбіни не виробляли. Із тих 9 турбін, які зараз стоять на станції, лише перша партія була американська. А по закінченні Другої світової війни, коли запрацювали вітчизняні заводи, вдалося налагодити виробництво турбін, і кінцівку добудовували, спираючись на них".
"Звісно, на початку 1944 року Радянський Союз не міг зробити ні турбін, ні генераторів. Перші п’ять електрогенераторів другого відновлення також були американські, за тими ж самими кресленнями. Кран у машинній залі також американський, як і портальні крани, що піднімали щити. І тут важко сказати, чи це ще був ленд-ліз, чи вже закупівлі обладнання на комерційній основі. Але дуже швидко США та СРСР побили горщики, тому подальше обладнання для відновлення станції вже було радянським".
У 60-х роках ХХ століття радянській промисловості вже не вистачало електроенергії. ДніпроГЕС модернізували. Розповідає Володимир Лініков:
"Із 1968-го до 1980 року тривала капітальна реконструкція ГЕС. З одного боку, побудували новий міст і розширили його. З другого боку, радянська промисловість розвивалася за екстенсивним принципом, тобто не вглиб, а вшир. Звісно, потребували додаткової електрики, і нова машинна зала за своєю потужністю — це приблизно один енергоблок сучасної ЗАЕС. На атомній 1 мегават, а нові генератори машинної зали давали більше 1,3 мегавата. Коли прибудовували другу машинну залу, це змінило архітектурний ландшафт ГЕС повністю, тому що від лівого берега до острова Великого абсолютно змінився вигляд станції".
Продовжує Віктор Вишневський:
"Після того, як було збудовано ДніпроГЕС-1, створили цілий каскад гідроелектростанцій. На Дніпрі стоїть шість ГЕС. Станції, збудовані вище за течією, насамперед це Кременчуцька із величезним водосховищем, дали змогу зарегулювати стік Дніпра. І відпала потреба у великій водоскидній греблі, яку будували на випадок значних повеней. У 1970-х роках була реалізована ідея будівництва ДніпроГЕСу-2 біля лівого берега. Водночас було реконструйовано шлюз, розширено автошлях, який і зараз широко використовується. А наприкінці 90-років, після розпаду СРСР, постало питання заміни гідротехнічного обладнання — турбін, генераторів, трансформаторів тощо. Така робота розпочалася в 90-х роках та істотно поліпшила якісні характеристики обладнання. Підвищився коефіцієнт корисної дії, і станція стала набагато потужнішою. Якщо первісна потужність була 560 тисяч кіловат, після відновлення 650, то зараз станція має загальну потужність 1,5 мільйона кіловат. Іншими словами, вона у півтора рази потужніша одного блока-мільйонника на атомній електростанції".
З розпадом Радянського Союзу значення ДніпроГЕСу дещо зменшилося. Розповідає Володимир Лініков:
"Під час розпаду СРСР кожна держава збудувала свою власну енергосистему. У 1992-93 роках відбувалися такі зміни, які викарбували українську енергосистему. А далі все залежало від потреб. Українська промисловість за незалежності споживала менше електрики, ніж за радянської доби. Тому виробництво електрики скорочувалося ‒ і атомної генерації, і теплової. До речі, ще один чинник, який вплинув на ДніпроГЕС, це побудова великої кількості теплових та атомних станцій. І гідроелектрогенерація у 80-х роках відповідала лише піковим потребам".
Після 24 лютого 2022 року для ДніпроГЕСу постали нові виклики. Як показали події Другої світової війни, греблю дуже важко повністю знищити, хоча навіть відносно невеликий прорив може спричинити велику техногенну катастрофу. Однак нині під загрозою насамперед опиняються лінії електропередач, що сполучають станцію з енергомережею України. Захист цієї мережі, поряд із захистом греблі ДніроГЕСу, окремий важливий пріоритет для держави.
Фото: Укргідроенерго. Будівництво Дніпрогесу. Водозливна гребля, 1932 рік.
