war

Житло для внутрішньо переміщених осіб: як виглядає модульне містечко у Бучі? Розповідають мешканці

17.08.2022 р., 19:09

Модульні містечка для внутрішньо переміщених осіб, а також тих, хто втратив житло внаслідок бойових дій, збудували вже у п'яти областях України. У таких містечках розмістили понад 400 будинків. У Запорізькій, Київській, Львівській, Чернівецькій та Чернігівській областях вже збудовано 20 модульних містечок на 453 будинки. У Мінрегіоні говорять, що це розміщення є тимчасовим. Для мешканців тимчасового житла хочуть звести нові будинки або відновити пошкоджені. Як сьогодні живе модульне містечко, зокрема, на Київщині, у місті Буча — в матеріалі журналістки Українського радіо Наталі Параки.

Модульні містечка — реалії наших днів. Хто б міг подумати ще рік тому, що будуватимемо не квартири та будинки, не таунхауси чи котеджі, а невеликі модулі для людей, які втратили житло у війні й потребують тимчасового поселення. Наразі такі мають поселення Бородянка, Буча, Ірпінь, Ворзель, Макарів, Гостомель. Подекуди вже й по кілька.

Одне з таких модульних містечок у Бучі, на території школи №3. Має чотири секції. Їх ще називають модулі, два з них вже заселені. Мені містечко нагадало студентський гуртожиток: кожна секція — це довгий коридор, направо-наліво кімнати, посередині велика кухня та кімната для дозвілля, на початку і вкінці коридору — душові й туалети. Житлові кімнати, звичайно, невеликі, але повністю мебльовані: ліжка, шафи, стільці, стіл і навіть невеличкий букетик квітів на ньому, що відразу додає затишку. Спершу ці кімнати всі однакові, та їхні мешканці додають свого, того, що зігріває душу і відволікає від пережитого. До себе в кімнату запрошує пані Валентина:

"Заходьте. Заходьте… Оце меблі, у всіх кімнатах однакові, стіл — це вже мій, маю ж працювати, вчити дітей… квіти..книги…", — каже вона.

Валентина Миколаївна Карасьова, вчителька української мови і літератури цієї ж школи, на території якої розташоване містечко. У цьому модулі поселилась однією з перших.

"Проживаю у цьому модульному будиночку. Виділили мені кімнату, бо ось тут працюю. А взагалі я проживала у військовому містечку, біля аеропорту в Гостомелі. Звичайно, що 24-го нас розбудили оці страшенні вибухи: один в аеропорту пролунав, а інший у військовій частині. Був величезний переляк. Моє покоління не вірило в те, що Росія піде війною. Найбільше налякали навіть не вибухи, а вертольоти, які стріляли. Думала, що це летять наші гелікоптери, бо вони полетіли на аеропорт. А син нам кричить: "Вийдіть з квартири". Він навчався у військовому училищі і трохи розумів, що відбувається. Ми вискочили на вулицю, хапали теплі речі, на себе й у руки…", — розповідає пані Валентина.

Вона вийшла з квартири 24 лютого, зачинила двері на ключ і повернулася у квітні, щоб побачити каміння, під яким було все її життя.

"Коли з'явився зв'язок, нам надіслали фото нашого будинку. Я не розуміла… Я кажу: "Мабуть, мій одяг, моє взуття під цим камінням". Я не розуміла, що воно все згоріло. А коли ми сюди приїхали, я пішла у містечко, і там, на цьому камінні, так ридала…Не було нічого. 

Там зберігся один під’їзд. І пішла я по сходах. Я відкриваю двері своєї квартири, де прожила 32 роки, а там яма. Неможливо ступити у квартиру, щоб подивися. Все завалилося до кінця. 

У мене була дуже величезна бібліотека. До мене сюди прийшли мої випускники й принесли книгу — вірші українських класиків. Вони знають, що я дуже люблю поезію. І кажуть: "Це Вам. Ми знаємо, що у Вас все погоріло". І тепер тут в будиночку треба якось жити. Завдяки тому, що я в школі працюю, тут я опинилася на старості років. В принципі, це краще, ніж гуртожиток. У нас є вся техніка: холодильники, пральні машини, мікрохвильовка, мультиварка, електродуховка, пралки", — розповідає Валентина Карасьова.

Ольга Іщенко, комендант містечка, робить невеличку екскурсію, показує, як облаштована секція — це 22 кімнати. Каже, що спершу були лише базові речі, а через місяць було вже все.

"Є у нас ігрова кімната, де багато іграшок, зокрема настільні ігри, телевізор, Wi-Fi зона. Діток у нас небагато, більшість підлітки й дорослі. Є одна дівчинка 2,5 роки та хлопчик 6 років.

Є кухня та їдальня. Тут ми як одна родина готуємо. Тобто кожен готує собі, але ми завжди ділимось один з одним. Техніки багато. Нас забезпечили дуже добре, дякуємо волонтерам. Вони майже щодня тут. Від початку відкриття цього модуля. Кожен щось привозив, писав списки необхідного. Також є гарний посуд. Це люди приносили. Хто чим міг, тим ділився. Також міськрада допомагала нам, давала набори каструль та іншого посуду.

Я перша сюди заїхала, і тут не було нічого: ні чайника, ні ложки, ні виделки. За тиждень у нас з’явилось багато чого, а за місяць було все. На відкриття у нас вже було більш-менш обжито.

Спершу було складно працювати. Я за фахом — оператор котельні, це зовсім інший профіль. Поки я звикла до цього ритму життя, було дуже важко. З 6 ранку до 11 вечора час пролітав швидко. Щодня і без вихідних. Коли чогось не вистачало, я хвилювалася, спілкувалася з волонтерами, працівниками міськради та соцзахисту, щоб покращити людям життя і хоч трошки наблизити умови до домашніх. Це відповідально, але, мабуть, це мене рятує", — розповідає Ольга Іщенко.

Пані Ольга замовкає… Ця тиша – не брак слів, а біль…Бо рідний дім залишився у Слов'янську. Її чоловік і син — на війні, а вона зі свекрухою тепер тут, під Києвом.

"У мене чоловік і син воюють. Ми ще у квітні виїхали зі Слов’янська, коли вони вийшли з Київщини й пішли на Слов’янськ. Було дуже важко. Я працювала до останнього дня, бо котельня була в дитячій лікарні. І поки там були люди, треба було працювати. Ми виїхали 8 квітня. 

У мене сестра вибиралася з Ворзеля. Важко було, ми переживали, бо не було зв’язку. Але коли сестра вибралася, вона криком кричала: "Виїжджай, бо я бачила, що вони роблять з сім'ями військових". А у мене і чоловік, і син військові. Тож зібралися вночі, взяли по сумці і зранку вже виїхали. Я отримала житло разом з роботою чи роботу разом з житлом — не знаю, як правильно. Це мене відволікає. Хочеться допомогти. Дай Боже, щоб моє житло залишиться цілим. І я хочу, щоб коли я повернуся додому, у рідне місто, люди про мене згадували добре", — каже пані Ольга.

На фото: Ольга Іщенко 

Ольга Іщенко називає містечко, що прихистило людей, об’єднаних однією бідою, "мурашником", де всі допомагають одне одному, підтримують, спільно варять варення, збираються за одним столом й живуть дружною родиною. У п’ятницю пообіді тут було не багатолюдно, оскільки більшість його мешканців місцеві і на роботі. Але я уявила, як ввечері вони зійдуться додому, хай і до тимчасового дому, поділяться новинами, порадіють і посумують разом. І ніби все більш-менш.

"Але ж… начебто дивитися, зняти фільм і наче все добре, а душа горить. Душа болить. А буває вночі як нахлине — і де беруться тільки ті сльози. За все…", — додає Валентина Карасьова.

Фото: Наталія Парака, Українське радіо

Житло для внутрішньо переміщених осіб: як виглядає модульне містечко у Бучі? Розповідають мешканці

Новини по темі