Короткий метр – це візитівка молодого кінематографіста
Ірина Саннікова: Як так відбулось, що кліпмейкерці захотілося знімати кіно?
Катя Царик: Все почалось з того, що я прийшла навчатись в університет саме кіномистецтву, тому що я прагнула і прагну досі йти в кіно. Кліпмейкерство – це був мій перший крок в професійну діяльність. Моєю метою було розпочати з кліпів, тому що тоді, на той період, а моя кар'єра стартувала десь в 2004 році, кіно не вироблялось в такому обсязі, як це відбувається зараз. Тому я почала з кліпмейкерства – це було мені завжди цікаво. Все ж таки, вміти розказати історію за три – три з половиною хвилини – це теж виклик. Але в цій формі можна застрягти. Бажання і мета йти в кіно було з самого початку. І, власне, зараз – той період, коли я до нього нарешті дійшла. І я маю велику надію, що мій короткий метр – це початок довгого шляху в кіномистецтво.
Ірина Саннікова: Ідея фільму народилася під час пандемії?
Катя Царик: Ні-ні, ідея народилася задовго до пандемії. Ідея народилась десь роки чотири тому. Я виносила в собі цю історію і написала сценарій – при чому, я закінчила написання сценарію, коли була на дев'ятому місяці вагітності своєю другою дитиною – донькою Євою, що теж символічно. І потім рік в мене трошки випав – я не могла перейти до втілення цієї ідеї. Тільки в кінці 2018 – на початку 2019 року я зрозуміла, що сценарій лежить, треба щось з цим робити, усі дуже активно беруть участь у пітчингах, держава дає підтримку саме молодим кінематографістам. Це важливо, тому що короткий метр не є цікавий з фінансової точки зору для спонсорів, він – для фестивалів, це така візитівка молодого кінематографіста. Тому я подалась з Ідас Інтернешнл Філм і моєю продюсеркою Іванною Дядюрою на держпідтримку, ми пройшли пітчинг і виграли – і таким чином у нас з'явилася змога знімати фільм. Але потім почалась пандемія COVID-19 і всі зйомки переносилися безкінечну кількість разів. І це було настільки вистраждано і важко. Тільки в 2020 році, влітку, якраз десь рік тому, ми почали знімати наш фільм. Тому, він мав досить довгий шлях.
Коли я говорю, що цей фільм знімався потом, сльозами і кров'ю – то це факт, тому що в перший знімальний десь, коли ми за традицією розбивали тарілку, я дуже сильно поранила цією тарілкою собі руку. Тому кров була справжня. Але всі мої друзі-кінематографісти, коли побачили світлину в Інстаграмі, написали мені, що це круто, це – на щастя. Маю на це надію.
Ірина Саннікова: Які перепони довелось долати під час зйомок в період пандемії?
Катя Царик: В першу чергу, взагалі не було дозволу на проведення зйомок більш ніж якась певна кількість людей, а у нас були задіяні більше 50 людей – це і знімальний майданчик, і актори в кадрі. Ми дочекалися моменту, коли дали дозвіл на проведення більш масових зйомок, але почались інші проблеми. Одна з ключових сцен написана під метро, тому що поїзд в метро є символічною алюзією – це ніби життя, яке проноситься, і ми в ньому, в цьому вагоні. Тому це не могла бути якась інша локація. Але в той період, коли ми мали знімати, не давали дозвіл на зйомки. Ні в метро, ні в депо. Вся моя команда і продюсери почали мене переконувати, що потрібно переписувати сцену. У мене абсолютно опустилися руки, тому що цей фільм знімався і придумувався власне під цю сцену, вона була ключовою. Не знімати її або знімати у іншому вигляді – то можна взагалі не братися за роботу. Буквально в якусь останню хвилину наша локейшн-менеджерка отримала дозвіл на зйомку, нас допустили в депо і ми, нарешті, зняли цю сцену. Вона була складною, вона було дуже гарною, але вона пройшла на одному диханні. Ми знімали її дуже легко і натхненно.
Ірина Саннікова: Я так розумію, що саме цей момент зі зйомок запам'ятався найбільше?
Катя Царик: Так, він запам'ятався найбільше, тому що я дуже боялась. Взагалі, кліпмейкеру починати знімати кіно дуже страшно, щоб потім твій короткий метр, тривалістю 23 хвилини, не виглядав, як кліп в 23 хвилини. Треба проявити хист, майстерність і розуміння, і не завжди кліпмейкерам це вдається після того, як вони довго змінають кліпи. І ця сцена в метро – вона в кліповій формі. Але я з командою хотіла створити її таким чином, щоб не перейти межу між кліпом і фільмом.
Крім того, Оля Голдис стравила для нас хореографію в цьому номері, це тактильна історія, і, не зважаючи на те, що ми усі користувались санітайзерами з ніг до голови, було досить страшно. Всі актори, танцівниці, які брали в цьому участь, попри страх захворіти, настільки були в ролі, настільки в натхненні, що їх не лякало те, що вони і на підлогу лягали, і обтерли своїми спинами і руками весь вагон, як тільки могли. Але саме тому ця сцена вийшла така справжня, пристрасна, гарна. І ніхто не захворів.
Ірина Саннікова: Розкажи, як створювалась пісня "Обійми" гурту The Hardkiss, яка є саундтреком, спеціально написаним для стрічки "Обійми мене"?
Катя Царик: Це був, здається, ще 2019 рік, задовго до зйомок. На одному з проєктів ми зустрілись з Юлією Саніною та гуртом і я дала Юлі почитати сценарій. Вона його прочитала і сказала, що вона могла б спробувати написати для фільму саундтрек. Я відповіла їй, що це було б неймовірно круто, тільки якщо ти відчуєш, якщо це пройде через тебе. Юля би і не взялась, якби це її не хвилювало. І вже потім, після зйомок, ми повернулись з нею до питання саундтреку, і виявилось, що вже був перший "ескіз" треку. Я пам'ятаю, що коли я його почула, в мене пішли сльози, тому що це одразу було стовідсоткове попадання. І, таким чином, в нашого фільму з'явився цей чудовий саундтрек. Він повинен був бути з самого початку просто під фортепіано, але я дуже рада, що Вал (Валерій Бебко, гітарист гурту The Hardkiss) додав до нього цей "hard" (і "kiss" також є), і цю енергетику в фіналі пісні. Тому що це дуже відповідало переживанням героїні фільму.
Фото: Яна Сочевічек, Радіо "Промінь"
Обійми можуть виправити будь-яку ситуацію
Ірина Саннікова: Кіно "Обійми мене" – про самотність?
Катя Царик: Про самотність у відносинах. Я помітила, що людям до 30 років, які читали сценарій, ця тема ще не до кінця зрозуміла. Це вже зрозуміло трохи пізніше. Коли все погано у відносинах – тут все зрозуміло. А що робити, якщо все класно у відносинах, але ми трохи сконцентрувались на роботі, на собі, на своїх переживаннях, і не бачимо, що людина, яка поруч з нами, зараз гине, тоне, падає в емоційну діру, але сказати про це не може. Не тому, що вона не може в принципі про це говорити, а тому що їй би дуже хотілося, щоб на це звернули увагу. Тому фільм про те, що треба змістити акценти зі свого его і побачити людей поруч. І нам треба, щоби нас обнімали не тому, що ми про це попросили, а тому, що нас просто захотіли обійняти. І ми теж повинні обіймати когось поруч не тому, що нас про це просять. І цей один жест може виправити будь-яку ситуацію, я в цьому переконана. Цей фільм про те, про що ми мовчимо, але про це треба говорити. Тому що ця проблема здається нам не проблемою на фоні більш глобальних трагедій чи проблем світових.
Ірина Саннікова: Я знаю, що поштовхом для написання сценарію стали події у твоєму житті. Чи вдалося фільму стати для тебе своєрідною терапією?
Катя Царик: Так, стовідсотково. Не зважаючи на те, що тема фільму начебто про відносини між чоловіком та жінкою (а мені дуже пощастило з чоловіком), так сталося, що я втратила батька і відчула цю самотність: я зрозуміла, що немає більше тої людини, до якої ти можеш прийти з будь-яким питанням, яка тебе завжди вислухає і точно завжди знає, що сказати. І це, напевне, був перший такий момент, який я тримала в собі.
Першим, хто прочитав сценарій, був Юра Король, мій чоловік, який є оператором-постановником багатьох українських повнометражних фільмів. І, звичайно, він став оператором і мого фільму. Мені було дуже моторошно, я дуже боялась, що він скаже, як він відреагує. І він сказав, що ми повинні це зняти. До того ж, співпраця з творчими людьми, розуміння, що ти знімаєш те, що ти хочеш і що як ти це бачиш, на тебе не тисне відповідальність за чиїсь очікування, а тільки за свої – вона дала таку свободу і ми це робили на такому натхненні! Тому, так, самі зйомки й потім їх результат, спілкування з усіма людьми, яких мені довелося зустріти під час проєкту – це все дуже мене окрилило і витягло з емоційних ям.
Ірина Саннікова: Ти плануєш й надалі знімати кіно чи, все ж таки, повернешся до кліпмейкерства?
Катя Царик: Я точно буду далі рухатися в сторону повного метру, повнометражних стрічок, які, я маю надію, будуть виходити в кінотеатрах. Немає нічого найпрекраснішого, ніж бачити глядача, який дивиться картину, яку ти створив і бачити, чи його це зворушило, чи ні. Я мала таку можливість зустрітись, як то кажуть, зі своїм глядачем, на кінофестивалі "Молодість". І це було найпрекрасніше враження, коли до тебе підходять люди, їх трусить, і більшість з них говорить про те, наскільки влучно ми потрапили в тему.
Фото: Яна Сочевічек Радіо "Промінь"
Мрію про Пальмову гілку більше ніж про Оскар
Ірина Саннікова: У яких ще фестивалях братиме участь фільм "Обійми мене"?
Катя Царик: Він був на фестивалі Indie Shorts Awards в Нью-Йорку, він поїде в Амстердам. Зараз дуже багато у нас подано заявок, але всі відповіді прийдуть лише на початку осені й ми з нетерпінням чекаємо на це. Вже він починає трохи світом їздити, це дуже круто. І я сподіваюсь, що в кінці цієї подорожі, якщо це буде актуально, ми зробимо презентацію, аби глядачі змогли прийти в кінотеатр хоча б раз чи два, і переглянути його. Тому що дуже багато людей питає про те, де можна побачити стрічку.
Ірина Саннікова: Ти мрієш про кінонагороди і якщо так, то про які?
Катя Царик: Звичайно, мрію. Мені було б приємно, хоча я знаю, що це – не основне. Мрію про Пальмову гілку Каннського кінофестивалю. Чомусь про неї я мрію більше, ніж про Оскар.
Фото: Яна Сочевічек Радіо "Промінь"
