Серіал "І будуть люди" базується на трилогії Анатолія Дімарова, написаній у стилі соцреалізму. Це література, яка творилася в часи глобальної цензури, по-своєму унікальний феномен радянського простору. Як виникла ідея взяти такого класика і працювати саме з ним?
Олеся Лук'яненко: Не було ідеї взяти саме соцреалістичного автора або ж роману, написаного у ті часи. Була ідея знайти матеріал, з якого можна вибудувати серіал. Власне, була ідея знайти історичний роман, з якого можна зробити сагу.
Років п'ять тому у нашій студії вийшов російськомовний серіал "Будинок з ліліями" - дуже глядацьке кіно, яке мало великий успіх. Він був зроблений у трохи "радянській" стилістиці, як любили наші мами. Після успіху цього серіалу ми подумали: чому б не створити український фільм, який би грунтувався на українському матеріалі? І ми почали шукати натхнення в літературі.
Що мене дуже вразило - у цьому романі Анатолія Дімарова дуже яскраві і прекрасно виписані персонажі. Коли ти читаєш, ти співчуваєш героям, ти переживаєш це все з ними. І я подумала, що, мабуть, саме це я і шукала.
Ви казали, що в цьому романі є такі речі, про які не можна не написати, коли ти пишеш роман у середині 1960-х. З чим вам довелося працювати і як треба працювати з такими текстами?
ОЛ: Поясню так: насправді в самому романі є якісь моменти, які дійсно пасують серіалу. Але були й очевидні складнощі. Це не лише якісь цензурні речі, але і структурні.
У романі близько 750 сторінок, це дуже великий текст. І там багато героїв. Важко сказати, який герой є головним у цьому романі. І оповідь Дімарова структурована таким чином, що він починає писати про одну героїню, потім переривається, переходить до іншого героя. І якоїсь чіткої зв'язки між ними не було.
Ми почали працювати над цим десь три роки тому, і у нас спершу не було ідеї, до кого можна звернутися і що з цим робити.
Роман "І будуть люди" ви зараз не купите в Україні. Його ви можете знайти тільки в бібліотеці. І саме коли я шукала можливості відцифрувати його, щоб надалі з ним працювати, я познайомилась з Тетяно Щегельською, яка сама запропонувала себе на роль сценариста.
Тетяна Щегельська: Олеся неправильно каже. То не я запропонувала, а мій розумний чоловік, який не хотів цим займатися, сказав: "Вона візьметься".
Десь з 2016 року ми рівно рік писали цей сценарій. Моє завдання було саме зробити літературну основу, оскільки я літератор. І з цих 700 з гаком сторінок мені довелося вичленувати не лише образи, але і якісь соціальні моменти. Найбільша проблема була в тому, що в романі велика описовість. А кіно ж треба знімати на діалогах та сценах.
Щось довелося додавати, щось віднімати, щось вигадувати взагалі.
Тарасе, як людина з великим сценарним досвідом, скажіть: чи це нормально для екранізації, коли відбувається така робота?
Тарас Антипович: Абсолютно нормально. Сценарист має послуговуватися основними законами драматургії. Чим сценарій відрізняється від літературного прозового твору? Проза - це частина епосу, а сценарій - це драма. У сценарії потрібні конфлікти, потрібна пружина, розповідь через дію. Потрібно показати все через вчинки героїв, якусь міміку. А прозаїк користується великою палітрою, описуючи навіть найглибші почуття. Кіномова зовсім інша, вона є дещо грубішою.
Слухай розмову повністю в ефірі Радіо Культура!
Фото FILM.UA
