Мобільний додаток

Альбом "Було не любити" Братів Гадюкіних: повернення Кузі, позов до суду і розрахунки цукром

2.11.2019 р., 10:16

Історія легендарного гурту "Брати Гадюкіни" та їхнього найпопулярнішого альбому "Було не любити" від учасників групи — Андрія Партики, Ігора Мельничука та Михайла Лундіна. На Радіо Промінь у програмі "Антологія. Український альбом".

Життя у  90-ті роки починалося з ілюзії того, що лише варто зробити маленький крок, та країна почне жити так само розкішно, як і ситі західні країни, що стали для більшості населення справжнім прикладом. Проте вже у 1994 році стало зрозуміло, що попереду — прірва. Рівень споживання більшості населення України знизився до рівня кінця п’ятдесятих років, коли витрати виключно на харчі у сімейному бюджеті складали 75%.  Інфляція, так звані грошові реформи останніх радянських керманичів поглинули заощадження населення. Замість грошей в Україні — відрізні купони одноразового використання. Абсолютна більшість українців опинилися за межею бідності. Та крихітну зарплатню видають навіть не купонами: хтось отримує каструлі, хтось будівельні матеріали, а деякі і взагалі мінеральні добрива.  

"Брати Гадюкіни" в депресивні 90-ті грали за цукор

Учасник культового українського рок-гурту "Брати Гадюкіни" Ігор Мельничук пригадує:

"Ви не повірите, але ми грали за цукор. Ми відіграли концерт і кожному дали по 2 мішки цукру. Мішки по 50 кілограмів. Я пам'ятаю, що я ті 2 мішки поміняв на мотоцикл "Ява". Якщо згадувати ті роки, тоді такий був "бартер". І це було нормально"

Про депресивні 90-ті також згадує гітарист гурту Андрій Партика, який виступав у групі  "Брати Гадюкіни" з моменту її появи і до 1994 року. Після "Гадюкіних" грав у дуеті "Гавайські гітари", продюсував співачку Максиму. Зараз відійшов від музичних справ та доволі успішно займається медіа та рекламним бізнесом.

Фото: discography.com.ua

"Я точно можу підтвердити, що то був дуже депресивний час. Було тоді таке формулювання: "Я не хочу ковбаси, я не хочу масла, аби зірка на Кремлі ніколи не погасла". Але то неправда — більш за все люди тоді хотіли саме ковбаси. Народ  був доведений до напівжебрацького існування", — говорить Андрій Партика.

Однак гурт  "Брати Гадюкіни" до 1994 року все ж таки встиг заробити непоганий капітал. Йдеться, звичайно, не про гроші, а про репутацію. Вони прокинулися  знаменитими ще у 1989 році. За плечима вже два альбоми, виступи на помітних та багатолюдних фестивалях, у репертуарі справжні хіти, та найголовніше – участь у суперпопулярних "Різдвяних зустрічах Алли Пугачової".

Пугачова виявилась звичайною жіночкою в круглих окулярах

Андрій Партика розповідає, що до того часу, як гурт потрапив до Москви на "Рождественские встречи Аллы Пугачевой" була зустріч з Пугачовою. Це сталося у Львові у 1994 році.

"Марк Зархін, який організував нам зустріч з Аллою Борисівною. Вона поселилась у найрозкішнішому на той період львівському готелі, зазвичай там селили секретарів міськкомів партії. Кузі (Сергія Кузьмінського) тоді чи не було в країні, чи він себе погано почував — до Пугачової в готель на зустріч пішли я та Міша Лундін. Заходимо ми в номер — зустрічає нас проста жіночка в круглих окулярах, без макіяжу. Я спершу навіть подумав, що то не Алла, а її мама. Але потім, з'ясувалося, що перед нами привітна людина, без усяких комплексів, без будь-яких обмежень — зовсім не така, яку ми знаємо завдяки телебаченню. Хтось ще раніше дав їй послухати нашу касету, вона її знайшла, поставила у магнітофон, разом ми слухали нашу ж музику, і Алла Борисівна не скупилася на компліменти на нашу адресу. А потім раптом запитала: "Хлопці, а що то у вас за текст такий — дупа джалізова? Це що, типу "сладкая жопа"?". І коли ми їй сказали, що насправді то не солодка, а "железная жопа", вона навіть трохи засмутилася!", — пригадує учасник гурту.

Залежність Сергія Кузьмінського

На перший погляд  1994 рік, не зважаючи на усі економічні жахіття, для музикантів був цілком сприятливим. І все ж таки була одна причина, з якої "Гадюкіни" не могли відчувати себе по справжньому вільними та активними у творчому плані.  Причина — надмірне захоплення важкими наркотиками лідера колективу Сергія Кузьмінського. 

Сергій "Кузя" Кузьмінський народився 3 жовтня 1962 року у Львові. З 1988 по 1994 рік —  лідер легендарної української рок-групи "Брати Гадюкіни". У 1990 році працював у "Театрі Пісні Алли Пугачової", гастролював Европою, виступав в Америці та Канаді. Згодом зацікавився  комп’ютерними технологіями в музиці та залишив сцену. Відомо, що Сергій Кузьмінський вживав наркотики з 1981 по 1994 рік.

8 квітня 1994 року відбулася трагічна подія, яка сколихнула світову музичну спільноту. Курт Кобейн, фронтмен популярної американської гранж-групи Nirvana, був знайдений мертвим в себе вдома у Сіетлі. Згідно з поліцейським звітом, в нього була прострелена голова, на грудях  лежала рушниця, а неподалік передсмертний лист. Офіційна версія полягала в тому, що причиною смерті Кобейна стало самогубство. Давно було відомо, що  Кобейн був завзятим наркоманом. Його останній лист містив наступне: "Я не відчував збудження ні від прослуховування, ні від створення музики". Нічого дивного — героїн вбиває усі почуття, робить людину байдужою до всього, навіть до власної смерті. Можливо, саме ця трагедія змусила замислитися і Сергія Кузьмінського. Принаймні він вирішив поїхати до Бельгії та спробувати там повністю вилікуватися від згубної залежності.  

Андрій Партика розповідає: "Сергій поїхав лікуватися. В Бельгії в нього були друзі — Ігор і Міра, вони його приютили в себе дома, знайшли йому лікарів. Лікарі були класні, вони запропонували систему "Анонімні алкоголіки та наркомани". Й досі вважається, що це — єдина система, яка допомогає позбутися залежності. Ця система схожа на соціальну мережу, такий собі Фейсбук для наркоманів. Вони в будь-який момент могли звернутися один до одного і підтримати один одного", — говорить Андрій Партика. 

Чекали Сергія, як дівчина чекає хлопця з армії

Не можна сказати, що решта "Гадюкіних" байдикували, поки Кузя лікувався. Вони збиралися разом, щось репетирували, придумували нові тексти та музичні ідеї. Брали участь у музичних фестивалях. Наприклад, на фесті "Нові зірки Старого Року" , "Брати Гадюкіни" виступали як "Найкраща рок-група".  Під час їх виступу навіть показали невелике відео-звернення Кузі з Брюсселю. Народ більш-менш сприйняв тоді кумедну версію бітловського шедевру про жовту субмарину, а ось інші композиції без Кузі якось не зайшли.

Ігор Мельничук пригадує, що гурт і надалі збирався: "Ми збиралися і щось грали. Хоча насправді — чекали Сергія, як дівчина чекає хлопця з армії. Грали ми у якомусь підвалі, придумували нові пісні. Але повноцінна робота над альбомом почалася тільки тоді, коли повернувся Кузя".

    

Фото: ТСН.ua

Кузьмінський  повернувся з Бельгії в липні 1994-го повністю іншою людиною. Він справді зав’язав з важкими наркотиками і у подальшому своєму житті більше ніколи не брав шприца до рук. Музиканти зустріли його з натхненням, робота у студії закипіла.

 

Андрій Партика: "Цю пісню почав писати Ігор Мельнічук. А ми вже багато чого зробили для того, щоб там було класне аранжування. Я на той момент зависав на американському соулу, і мені здається у цій пісні щось є від того стилю"
 
Кузя ніколи не приховував, що кілька років свого життя він провів у в’язниці

Записували альбом у Львові на студії з дивною назвою "ГалМлин". Дивною була не  тільки назва, але і місце розташування територія науково-дослідницького інституту, а навпроти був відділок міліції, повз який музиканти намагалися прошмигнути непомітними. Чомусь у той час радянська міліція не дуже добре ставилася до рок-музикантів.

Наступна пісня альбому була написана майже з натури. Кузя ніколи не приховував той факт, що кілька років свого життя він провів у в’язниці. За виготовлення та зберігання наркотиків без мети збуту.

Сергій Кузьмінський казав:

"В мене було таке, про що у поважному товаристві соромно казати. 229, шоста позначка, частина друга. Тобто стандарт. Хоча міг і по 140, якщо б спіймали. За крадіжку.  Мені дали 3 роки. Вийшов через два з половиною – не тому що косячив, а за амністією вкоротили залишок наполовину".  

Ігор Мельничук пояснює, що тоді були дуже популярні дві статті 229 (наркотики) і 117 (згвалтування).

"Хоча бували такі випадки, коли нечесна дівчина йшла і заявляла на хлопця в міліцію, що він її згвалтував. А потім або гроші вимагала, або примушували до одруження. А забрати заяву з міліції вже було неможливо. І багато людей опинилися по тюрмах, які в принципі були невинними. Так що текст пісні "117 стаття" — він з життя.  Звичайно, я не кажу, що всі насильники святі, деяких з них треба каструвати, але багато пацанів у 90-ті постраждали невинно,"— вважає учасник гурту.

Кожен цю пісню любить по-своєму: хтось за якийсь стьоб, хтось за блюз, каже Андрій Практика.

"Але не будемо забувати про те, що Кузя був знайомий з тюрмою. Його інтелігентне домашнє виховання кудись тоді поділося, набрався він тих "наблатиканих" фраз — і комусь це теж подобалося. Я і сам з такого  кримінального львівського району. Та і доля моїх однокласників склалася по різному — хтось подався у рекет, хтось з них — справжні бандити, хтось вже сидів три рази, тому мене це не дивувало. То середовище було у 90-ті буденним. Хоча були і такі, для кого ця пісня стала певним шоком. Та і я переконаний, що любов жіночу потрібно отримувати у якийсь інший спосіб, ніж гвалтування". 

Вперше  у чоловічому колективі з’являються дві чарівні панянки

Є в альбомі  "Було не любити"  і ще одна особливість. Вперше  у чоловічому колективі з’являються дві чарівні панянки — бек-вокалістки Юлія Донченко та Лілія Павлик. Вони не тільки прикрашають своїми красивими голосами звучання платівки, а і кардинально змінюють особисте життя деяких учасників колективу.

Михаило Лундін пригадує: "Я пам'ятаю, Кузя тільки приїхав з Бельгії, була зима і він познайомився з Лілею. Потім показав її мені, і після цього вирішив їхати вже знайомитися з Лількіними батьками. А Ліля тоді жила на вулиці Стрийській, там є така висотка, чиї вікна виходять на справжню зону, виправну колонію номер 48. Ми того не знали, тому коли приїхали, довго сміялися. Більш за всіх веселився Кузя, казав, що тільки його дівка могла так добре влаштуватися". 

Отже, Ліля була дівчиною Кузі, а Юля — дівчина Андрія (Партики). Тому коли було вирішено використовувати в альбомі жіночі голоси, питання хто це буде співати не виникло. Звичайно ж, свої. Ну вони і заспівали. Пам'ятаєте ото "Оу оу оу є"? Так, це пісня "Файне місто Тернопіль". 

Андрій Партика розповів, як з'явилася пісня "Файне місто Тернопіль": "Я почав грати ритм, Міша Лундін підтримав ритм на барабанах, Мельничук відразу зіграв басову партію, Юля придумала "Оу, оу, оу є", Кузя заспівав, і ми її відразу зіграли спочатку до кінця. Потім я доробив усякі сольні відхилення, вже в домашніх умовах придумав гітарне соло. Але пісня ця — не штучна, вона якось відбулася відразу, в один момент. Це дивно, але так ми тоді відчували один одного. 

Згодом, пісня  "Файне місто Тернопіль" стала неофіційним гімном українського міста  Тернопіль та одним з найголовніших концертних хітів Гадюкіних. Пізніше вона отримала друге життя, завдяки гурту  "Танок на майдані Конго". У 2010 році Фоззі та Фагот зробили на неї доволі симпатичний кавер.

Майже усі "Гади" мали досвід так званих весільних музик

Але повернемося на студію "ГалМлин", де Гадюкіни  пишуть альбом. Працюють злагоджено, ніяких поблажок собі не дозволяють, жодних додаткових допінгів не потребують. Самі собі ставлять музичні планки, прагнуть цікавих аранжувань . Наприклад, примушують барабанщика окремо грати грув та окремо — музичні переходи, чого той раніше ніколи не робив. Ще одна причина, з якої музиканти не дозволяють собі нічого зайвого під час запису альбому – орендована аппаратура, яку зазвичай брали  на короткий термін і за величезні гроші. І все ж таки Андрій Партика згадав один – єдиний випадок, коли без певного зілля не обійшлося. 

"В нас був сесійний скрипаль, він грав у пісні "На долині туман". В нього була дуже гарна освіта, він закінчив консерваторію, був першою скрипкою у Львівському оркестру, такий бездоганний, зразковий музикант. Він до нас прийшов, все ідеально зіграв, але для пісні явно чогось не вистачало. Якогось перцю. А коли ми йому дали трошки коноплі покурити  — то отримали ту музику, яка нам була потрібна. Музика відразу стала більш енергійною, більш схожою на автентичну. Саме так грали скрипалі на карпатських весіллях", — пригадує Партика.

До речі, про весілля. Майже усі Гади мали досвід так званих весільних музик. Ігор Мельничук взагалі грав на весіллях з 13 років. Приблизно у тому ж віці, на одному з гуцульських весіль він вперше випив 70 грамів самогонки. Тоді, дія алкоголю йому зовсім не сподобалася – в очах почало троїтися, і щоб прийти до тями юному Мельничуку довелося десь з півгодини відпочивати, сидячи на звуковій колонці. А взагалі, у ті роки, така робота на весіллях давала непоганий заробіток. Крім заробітку – це ще була чудова музична практика, своєрідна школа, яку в своєму житті просто зобов’язаний був пройти професійний музикант.

Михайло Лундін каже, що такі виступи називалися "халтурами".

"Зараз це називають "йолки" або "корпоративи", а раніше ми казали — халтури. Це було чудово. Ти їхав грати на те весілля з целофановими пакетами. А коли вертався  додому — в тебе на цілий тиждень холодильник забитий усякими смаколиками. Є в тебе мясо, є в тебе бухло. Тому, ми любили дуже грати на весіллях". 

Андрій Партика розповідає, що сам фронтмен Кузя багато грав на весіллях. "На тих весіллях завжди була популярна радянська, зарубіжна музика, та музика своя, рідна, яку навіть в інший частині країни могли і не знати. Це були якісь стьобні польки, развеселі такі пісні. І Кузя дуже добре на тому репертуарі розумівся". 

Свою версію того, що відбувається на сучасному карпатському весіллі пропонують і "Брати Гадюкіни" у пісні "Весілля".

Проте не всі пісні платівки "Було не любити"  були драйвовими та шаленими. В альбомі обов’язково повинен бути якщо не повноцінний ліричний блок, то хоча б пара повільних композицій.  За таким принципом складаються і концертні програми, щоб у публіки була можливість перепочити або наприклад затанцювати прямо на концерті повільний романтичний танок. Напевно, найпопулярніша з ліричних композицій Гадюкіних – це все ж таки  "Роксоляна" з першого альбому "Все чьотко". Хоча історія її створення абсолютно не романтична, скоріше, навпаки — комічна.

Андрій Партика розповідає: "Першим нашим басистом був Саша Гамбург. Сам він про себе говорив так: "В мене немає жодної краплі русскої крові". Він не вимовляв букву "р". З Кузею вони завжди були суперниками. Кузя постійно того Гамбурга підколював, а Гамбург постійно казав Кузі що і його музика, і його тексти це суцільне лайно. Хоча Сашка був розумним. Куди б ми не приїжджали с концертами, він одразу біг у місцевий книжковий магазин. Купував книжки, багато читав. А Кузя був звичайним "роздолбаєм". Тому зрозуміло, чому між цими двома був постійний конфлікт. І от одного разу Кузя написав текст "Роксоляни", у якому була дуже велика  кількість букв "р". Спеціально для Гамбурга написав. В тому і був весь стьоб. Гамбург при тому, що не був таким голівудським красунчиком, завжди був дамським улюбленцем. Але пісню "Роксоляна" він для дам виконував з труднощами. 

Судовий процес через обкладинку альбому 

Після того, як альбом був майже записаний, музиканти замислились над його оформленням. Відразу було зрозуміло, що вийде він не лише на звичайних аудіо-касетах, але і на компакт-дисках, які у 1994 році для багатьох ще були незвичними. Тож необхідна була помітна, яскрава обкладинка. І така знайшлася. Вона була такою помітною, що через неї у "Гадюкіних" стався судовий процес.  

Михайло Лундін розповідає: "Цю обкладинку нам робив львівський художник Орест Макота. Дівчинка, яка дивиться на нас з обкладинки, приїхала до Львова з метою стати відомою моделлю. Але вона загуляла з місцевими художниками, десь вони там днів три випивали, і після тривалих вмовлянь дівчина на третій день топлесс оголилась. Хлопці її сфотогрофували. Ми, коли це фото побачили, обалділи від її дівочих принад. Хоча особисто знайомі не були з нею. Спочатку на обкладинці ми її груди прикрили таким чорним стікером, на якому було написано "Дозволено цензурою". Диск з обкладинки витягаєш — і дівчинка наша була вже у всій своїй красі. Але потім почались неприємності. Модель наша подала позов до суду. Хотіла притягнути до відповідальності наших художників, але, чесно кажучи, я не пам'ятаю, чим там все закінчилося. Начебто все добре. Заплатили їй напевно". 

Справжнього рок-н-рольщика перспектива стати звичайним сумним українським пенсіонером дуже лякає

Ще одна пісня з альбому заслуговує на окрему розповідь. Це, певно, найсерйозніша річ альбому, майже філософська притча. Написав її Ігор Мельничук, і пісню цю можна назвати автобіографічною. Батько Ігоря був льотчиком. А льотчики, як відомо, дуже рано виходять на пенсію. І майже для кожного пілота це є своєрідна трагедія, яку кожен переживає по-своєму. А якщо врахувати розмір українських пенсій – переживання деяких виливаються у справжню депресію. Спостерігаючи за моральними стражданнями  батька, Мельничук складає пісню, у якій примірює цю ситуацію на себе. І розуміє, що справжнього рок-н-рольщика перспектива стати звичайним сумним українським пенсіонером дуже лякає.

Ігор Мельничук констатує: "Знаєте є такі пісні, про які думаєш, що вона поживе років так п'ять і вже буде не актуальною. Але, на жаль, тема наших пенсіонерів як була сумною, так сумною і залишається. Я б дуже хотів забути вже про цю пісню, але не можу. Жалко тих людей, які живуть тільки з того, що виросло на їхньому маленькому клаптику землі". 

На концерт у Новояворівськ прийшло семеро людей

Після того, як альбом "Було не любити" пішов у народ, навколо гурту "Брати Гадюкіни" починають з’являтися підозрілі особистості, які гордо називають себе продюсерами. Воно й зрозуміло. Гурт знов на хвилі популярності. Є харизматичний лідер та концертні хіти. Музикантам починають обіцяти золоті гори, проте насправді все не так райдужно. Першим відчув неладне гітарист Андрій Партика.

"Приходили якісь люди і казали: "Обіцяємо вам 60 концертів в місяць". Це 2 рази в день грати. Якщо прорахувати при такому графіку гонорар — то виходила дуже велика сума. Всі почали радіти, але я запропонував подивитися на афіші тих людей, які на той момент з телевізора не вилазили. Наприклад, на гастрольний графік Іри Білик. Є в неї 60 концертів на місяць? Ні? То чому вони повинні бути у нас? Це якась нереальна обіцянка. Врешті-решт ці обіцянки закінчилися тоді, коли ми приїхали на концерт у Новояворівськ, а до нас прийшло семеро людей. Причому, троє з них — це Шура, Гера та Кузьма з гурту "Скрябін". За концерт з нами розрахувалися цукром і мій терпець урвався. 

"Біла ворона" в колективі

Ймовірно, саме фінансові складнощі стали останню краплею для Андрія Партики. Він залишає гурт наприкінці 1994 року. Потрібно зазначити, що Андрій завжди був "білою вороною"  у колективі. Він не пиячив, не вживав наркотики, був з хорошої родини, яка його прекрасно виховала, цікавився винятково музикою та був справді класним гітаристом. Та і стосунки з Кузьмінським у Партики були вже доволі непрості. Прихопивши з собою бек-вокалістку Юлю Донченко, яка згодом стане його дружиною, Андрій піде, щоб створити зовсім іншу команду, з зовсім іншою музикою.

Але потрібно віддати належне усім учасникам той непростої ситуації. Зараз музиканти складу 1994 року майже не спілкуються один з одним. Але зберігають один про одного доволі позитивні спогади.

Має що пригадати і Андрій Партика: "Ми з Кузею завжди були на відстані. Є люди, які люблять лідера гурту, тому що він лідер, готові йому прислуживати, а в мене була завжди незалежна позиція. А потім був справжній конфлікт, після якого ми остаточно розійшлися. Але зараз, коли минуло стільки років, я хочу подякувати Кузі —  не знаю, де він зараз — чи в рок-н-рольному раю, чи в рок-н-рольному пеклі — сподіваюсь, у будь-якому разі йому там комфортно".

Фото: Сергій Кузьмінський/Вікіпедія

Зараз  альбом "Було не любити" вважається  культовим. Таким, який повною мірою відображає розквіт творчості групи. Пісня, яка дала назву альбому, також й досі вважається повноцінним хітом, який і зараз з задоволенням крутять у ефірах.

Новини по темі