Олена Зелінченко за фахом журналіст. Закінчила Інститут журналістики КНУ імені Т.Г. Шевченка. На Українському радіо працює з другого курсу, загалом – майже двадцять років. Починала кореспонденткою служби новин. Згодом були програми: "Життя-буття", "Точка зору", "5+", "Десерт опівдні", пізніше - "Підйомна сила", "Радіо-прес", "Інший погляд", "Українська хвиля".
Сьогодні радіослухачі мають можливість чути її голос у програмах "Про Євробачення", "Сьогодні.Ввечері", "Згодом" на Першому каналі Українського радіо.
Про життя, любов до своєї професії, мандри розмовляємо з менеджером напрямку Першого каналу Українського радіо Оленою Зелінченко.
Пані Олено, що для вас радіо, коли визначилися, що будете саме радіожурналістом?
З радіожурналістикою визначилася ще в студентські роки. До Інституту журналістики вступала, коли його очолював Анатолій Москаленко, а вже закінчувала, коли прийшов Володимир Різун. Застала період 50-річчя факультету журналістики. Працювала в організаційному комітеті. Була активною студенткою, сумлінно вчилася. Почувши мій голос, Віктор Якович Миронченко одразу ж відібрав мене в радіогрупу. Так і сказав: "Голос радійний, треба працювати на радіо". Саме тоді ми починали робити "Студентську хвилю", програму, яка виходила спочатку на радіо "Голос Києва". Пам’ятаю, як слухала свій перший репортаж біля радіоприймача на кухні. То були чудові перші уроки практики на Хрещатику, 6. Пригадую, як зі своїм однокурсником і другом по життю Валерієм Кириченком несли величезну бобіну з Хрещатика, 6 на Хрещатик, 26 й упустили її… Ото вже було клопоту й переживань! За 3-4 години до ефіру олівчиком намотували… І програма таки прозвучала! Чудова й незабутня була практика, коли готували матеріали про студентів і викладачів з університетської бази відпочинку в Криму.
Студентські роки – найкращі, це час пошуку, самовизначення. Дитяча й бешкетна безпосередність народжувала цікаві ідеї. Після навчання вступила до аспірантури й почала писати дисертацію "Ведучий як уособлення персоніфікованої радіожурналістики". Але практична журналістика захопила повністю, я відчула силу слова і звуку, їхню вагу. Викладачі й радіослухачі підсилювали впевненість. Зрозуміла, що радіо – це моє і на все життя. Написання дисертації довелося відкласти до кращих часів.
На радіо треба говорити швидко, впевнено, не згубити думку. Бути в темі…
По життю я балакуча, говорю багато й швидко. Інколи це може стати проблемою, але мене виручає чітка артикуляція. Нещодавно зустріла свого інститутського викладача й почула від нього зауваження, щоб ведучі радіо говорили трохи повільніше, бо люди старшого віку не все розуміють. Але оскільки говорю чітко, моя робота була схвалена. Для ерудованості багато читаю, намагаюся йти в ногу з часом. Та й інакше сьогодні не можна. Раніше часто користувалася бібліотекою Українського радіо, зараз - переважно "всемогутньою павутиною", якою навчилася користуватися швидко й ефективно: вміло фільтрую інформацію, вихоплюю найважливіше, легко відшуковую потрібне.
Ви дуже любите роботу, якою займаєтеся. Як відточуєте вміння спілкуватися зі слухачами?
Більшу частину життя я справді віддаю радіо, улюбленій роботі. Я нею живу. Інколи навіть ловлю себе на думці: "Яке це щастя працювати в задоволення, бути на тому місці, де ти хотіла б бути, ще й отримувати за це гроші". Я вчуся завжди, щомиті. Ще школяркою брала участь у конкурсах, зокрема, декламувала вірші. До речі, була дипломантом конкурсу "Таланти твої, Україно!" Завжди звертаю увагу на зауваження, дослухаюсь до порад, ціную людей, які допомагають мені вдосконалюватись і зростати (особлива подяка Сергію Васильовичу Фісюну, він тривалий час керував "Променем"). Щодо роботи в ефірі, то обов’язково переверну гору літератури, довідників, щоб переконатися, як правильно звучить те чи інше слово, де поставити наголос, на чому акцентувати увагу. Багато років вела на "Промені" програму "Десерт опівдні" (пізніше вона трансформувалась у "Полудневий десерт"). Ото вже були темпи! Де й бралася наснага. Там я й відточувала спілкування зі слухачами в прямому ефірі. Нам стільки приходило повідомлень на пейджер, що не встигали зачитувати, а ще треба було поставити пісню на замовлення. Люди телефонували з усієї України. Вже за діалектами могла вивчати географію. Цікавими були розважальні програми "Ранковий промінь", "Підйомна сила". Виїжджаєш із дому вдосвіта, спостерігаєш, як у вікнах вмикається світло, уявляєш свою аудиторію слухачів, атмосферність… Хтось готує каву або чай, і слухає радіо... Все це позитивно заряджало на ефір.
Часи міняються. Зараз ви ведете нові програми?
З 2011 року в моєму житті з’явилося Євробачення. Це сталося з подачі чудової Галини Бабій, яка у 2005 році вперше провела Євробачення на радіо. Мені приємно, що на цю програму Галина рекомендувала мене. Отож, разом з Валерієм Кириченком ведемо проект вже восьмий рік. Ця робота мені до душі. Цього року плануємо 46 випусків-щоденників Євробачення. Продовжуватимемо дивувати радіослухачів новинками, інформацією з-за лаштунків, вишуковуватимемо найцікавіші родзинки з життя співаків.
Також вагомим для мене стало те, що я пройшла кастинг і почала вести програму "Сьогодні.Ввечері" разом з Юрієм Табаченком. Тут потрібна неабияка компетентність, досвід, обізнаність у темі. Мені пощастило з колегою. Юрій Табаченко якраз такий - компетентний, ерудований, ("важковаговик", як я його називаю)) Я ж набуваю досвіду, тішуся від нових можливостей, нових для себе викликів. Отримую задоволення і від програми "Згодом", яка звучить щоп’ятниці. У ній порушуються резонансні теми, які колись були в усіх на вустах. З'ясовую, що змінилося з часом. Багато відгуків отримала на теми про "синього кита" й міграцію спортсменів, які переходять під чужий прапор.
За роботу ви маєте винагороди, відзнаки. Як до того ставитеся?
Визнання - результат копіткої праці. Але нерідко це річ суб'єктивна. Нагороди чи відзнаки не є самоціллю, але якщо вже є, то вони надихають, підтримують морально, і не тільки)) Маю почесну грамоту Кабінету міністрів, медаль міжнародного рейтингу "Фортуна", аж два годинники від Верховної Ради (так уже склалося). Місяць тому отримала відзнаку від Представництва Організації Об’єднаних Націй в Україні за зацікавленість у висвітленні та популяризації теми сталого миру в Україні.
Знаю, що любите мандри?
Мабуть, усі творчі люди люблять подорожувати, пізнавати світ, надихатися. Восени побувала в Страсбурзі, недавно з прекрасними враженнями повернулася з Відня. Таке величне й казкове місто. Вражає все: архітектура, сам дух вулиць, будинків… Але мій шлях до Європи починався... зі східних країн. Кілька разів була в прес-турах. Особливо вразила поїздка до Сирії. Була там саме за рік до війни. Всюди, де тільки можна, нас зустрічали портрети президента Башара аль-Асада. Показали нам знамениті розкопки в Тель-Мардіху, неподалік Алеппо. Колоритні й яскраві базари, мечеті – все зовсім інше, все вражає й дивує. Мрію відвідати Скандинавію.
Яке ваше життєве кредо? З чим ідете по життю?
Колись, ще в юності, мені дуже подобалися рядки Василя Симоненка - "та краще в тридцять повністю згоріти, ніж до півсотні помаленьку тліть". Здавалося, так і має бути. Але згодом подорослішала і зрозуміла, що мого натхнення, оптимізму, любові, віри, одним словом "горіння", може вистачити й на ціле життя. Оце і є сенс – жити й творити далі.
Розмову вела Людмила ЧЕЧЕЛЬ
