Через "коридор смерті" до мрії про соціальне підприємство: історія медикині, яка вийшла з оточення під Іловайськом

Через "коридор смерті" до мрії про соціальне підприємство: історія медикині, яка вийшла з оточення під Іловайськом

29 серпня 2014 року стався один із найтрагічніших епізодів російсько-української війни до повномасштабного вторгнення — вихід українських військових з оточення в Іловайську через обіцяний росіянами "зелений" коридор. Агресор, попри домовленості, накрив українців вогнем, внаслідок чого загинули 366 українських воїнів, 429 зазнали поранень, 158 зникли безвісти,  а 300 —  опинилися в полоні. "Зелений" коридор, як каже учасниця тих подій Ганна Ільющенкова, виявився "коридором смерті". Жінка дивом змогла вижити в тому пеклі та поділилася в День памʼяті захисників України своїми спогадами з Українським Радіо. 

0:00 0:00
10
1x

Ілюстративне фото: ArmyInfo

"Коли потрапили в оточення, вже була біда"

"Сама я народилася в Донецькій області, в місті Харцизьк, а своє дитинство провела в Одесі, де зараз і живу. Після закінчення школи я стала медиком, закінчила Олександрійське медичне училище. А потім ще вступила в наш Одеський університет звʼязку, а також нашу Сільгоспакадемію. На ту хвилину я вже зайнялася бізнесом і мені потрібні були знання, тож я вступила на менеджера малого підприємства. А потім зʼявилась перспектива піти в аграрний бізнес. На початку війни я була, можна так сказати, посередником між людьми, які виробляли товар, та тими, хто постачає цей товар в магазин.

Проте при тому, що я вела бізнес, моя мама постійно казала, що "потрібно, щоб ти десь працювала". І я працювала на пів ставки в поліклініці, бо мені треба було мамі сказати, щоб вона не переживала, в мене буде пенсія. Тож я була медиком у 14-й поліклініці нашого міста, а до цього працювала анестезіологом в реанімації в опіковому центрі. Тоді я працювала на повну ставку і лише починала бізнес. А коли бізнес пішов повним ходом, звісно, працювати на повний робочий день і займатися бізнесом стало  нереально". 

"Йшов обстріл, а хлопці тримали над іншими пораненими бутель руками замість штативів"

Коли почалися бойові дії на Донбасі, чимало з одеських активістів пішли воювати. Серед них були і знайомі Ганни Ільющенкової. Військові розповідали, що на Донбасі не вистачає медиків, тож жінка вирішила, що зможе стати там корисною. Про своє рішення піти добровольцем в батальйон "Донбас" розповіла рідним, уже коли була на Донеччині. Знала, що будуть відмовляти. 

"В обов'язки, як у звичайного медика, входило все, що робить медицина. В Кураховому не було таких щільних бойових дій, тож тих, хто повертався пораненим, ми доставляли до лікарні. Там була початкова медична допомога, яку ми надавали, потім евакуація до лікарні. Хтось хворів, якісь були респіраторні захворювання, такі, скажімо, несерйозні речі. 

Коли наш батальйон "Донбас" заходив в Іловайськ, я поїхала разом з хлопцями. Заходили ми в Іловайськ нелегко, тому що це було 10-15 серпня, це були скаженні обстріли, але ми все ж заходили туди. Зайшли туди 19-го, у нас уже серйозні втрати були, загиблі хлопці, серйозні поранення. І вже десь 21-го зайшли росіяни і ми потрапили в оточення. Поки не були в оточенні, то ми хоча б мали право евакуювати хлопців, щоб вони вчасно були доставлені до лікарень, де їм вже надавалася кваліфікована медична допомога. А вже коли попали в коло оточення, то вже була біда. Було декілька машин, які ми відправляли, їх обстрілювали, вони поверталися, деякі у Многопіллі залишалися, бо там теж наша точка була. Було дуже складно. 

У нас був "Терапевт", це його позивний, і він по професії справді був терапевтом. Є медики, є парамедики. Медиками у нас було три людини: Марго, я і "Терапевт". Був повний спортзал хлопців і три медика на цю кількість людей. У всіх дуже складні поранення, які потребували хірургічного втручання, постійного контролю, антибіотиків, не забувати прокапати, а ще накладно було з ліками. Чим більше ми там затримувалися, тим менше ставало ліків. І, звісно ж, підвозу немає. Тепер кожну ампулу на вагу золота берегли. Треба капати. Ніяких штативів, на чому капати, немає. Тож йшов обстріл, а хлопці тримали над іншими пораненими бутель, просто тримали руками замість штативів".

"Наші офіцери і командири про це знали, але вони все одно ризикнули"

Ганна Ільющенкова згадує, що в ті страшні дні в оточенні усі згуртувалися, намагалися допомагати один одному. Вона каже, що про себе менше хвилювалася в той час, ніж про поранених побратимів. Усі сконцентрувалися на тому, щоб зберегти якомога більше життів. Потім пішла чутка, що українські військові збираються виходити з Іловайська. 

"Я дізналася про це буквально напередодні 28-го числа, нас попередили, що ми будемо виходити. Я розуміла, що ми в оточенні і буде складно. На ту хвилину у медпункт було кілька попадань, і нас перенесли в підвал. Був штаб, і штаб згорів, було туди попадання, і вони також перемістилися в спортзал, туди, де в мене була медицина. Скажемо так, практично весь спортзал мені віддали для поранених хлопців, а вони зайняли маленький шматочок, пару столів поставили. Я чула, як сперечалися, як домовлялися, як будемо виходити, як нервували, які були пропозиції. І я розуміла, що буде складно. 

Я чула, що хотіли і малими групами розбиватися, щоб вийти.  Було дуже багато пропозицій виходу. Не знаю, чому обрали, все-таки по цьому коридору, який виявився потім "коридором смерті". Я розумію, що наші офіцери і командири про це знали, розуміли, але вони все одно ризикнули".

"Ми були просто на полі, як в тирі"

Спочатку сказали, що вихід з Іловайська відбудеться опівночі. Потім перенесли на третю ранку. Зрештою, вихід почався близько 5-ої ранку 29 серпня 2014 року. 

"Я виходила колоною разом з "Дніпром". В зв'язку з тим, що практично всі машини медичного батальйону були розбиті, у нас не було наших машин, поранених завантажили на вантажні авто. А ми просто шукали, чим і як ми будемо виходити. Тому "Вєтєрок" домовився з "Дніпро-1". Я виїжджала на бусику з "Дніпро-1" і разом з "Вєтєрком", парамедиком з батальйону "Донбас". Ми доїхали до Многопілля, а потім колони там зупинили. В полі стояли біля двох годин і лише потім я дізналася, що колона була розділена на дві, які пішли різними шляхами. Коли ми стали від'їжджати від Многопілля і зайшли в зону оточення, я вже бачила, як нам махають. Я ще не могла зрозуміти, що це нам росіяни махають, і думала, що це наші хлопці. Потім мені вже "Вєтерок" каже: "Аня, це не наші, не треба їм махати, нічого доброго не буде". Вони не просто нам махали, це вже були серйозні окопи і це була окопана техніка. Ви розумієте, скільки днів потребувалося, щоб це все зробити, окопатися? Вони змогти збудувати це все, щоб оборонятися, а ми були просто на полі, як в тирі".

Рятівний "Вєтєрок"

Ганна Ільющенкова тоді дістала поранення, які лікарі назвали несумісними з життям, але вона дивом вижила. 

"У мене перше поранення було кульове. Я пам'ятаю, якщо чесно, тільки перше поранення. Далі вже нічого не пам'ятаю. Ні больового синдрому, нічого. Перше поранення було кулею в область шлунка. І єдине, що я пам'ятаю, от таке відчуття, наче тебе трошки над землею піднімає. Потім я дивлюся на хлопців. Ага, "Вєтєрка" бачу, всіх бачу, значить я жива ще. Я бачу кров, я бачу, що кричить "Вєтєрок", вони хапаються за сумку, намагаються мені допомогти, але болю я не чула, біль потім вже був. Потім, Царство Небесне, загинув наш Тарас, дякуючи йому, можливо, ми і проскочили пекло, яке було за нами. Тому що по цьому полю він так гнав цей бусик, що ми просто обігнали всю колону і вирвалися вперед. Він гнав, ця машина просто літала. Там швидкість 170-200. 

Ганна Ільющенкова

Я пам'ятаю, як ми обганяли цю колону, як ми її обігнали, як ми вирвалися вперед і потім різко машина зупинилася. Я пам'ятаю, як спереду сидів Панасюк, як він почав тормошити Тараса. Він пересів за кермо, став їхати вперед, а Тарас уже був поранений. Потім росіяни просто перекрили нам дорогу, вибігли, і ми розуміли, що перед нами стають "Гради". Ми намагалися піти в "зеленку". Всі вискочили, Тараса тягнуть, а я розумію, що просто не можу піднятися і все. І за мною повернуся "Вєтєрок", став мене тягнути. Я відштовхувалася ногами. Осколки рвалися, і великим уламком розірвало мені праву ногу. І потім ще один великий осколок попадає в область спини, і він так натягує мембрану, що потім робили операцію. Дуже боялися, тому що якийсь неправильний рух, пробивається спинний мозок і тоді параліч".

"Поки ми їхали, шлях був всипаний нашими хлопцями"

Те, що Ганна Ільющенкова вижила, заслуга її колеги з позивним "Вєтєрок". Він зміг хитрістю надати їй медичну допомогу, хоча українці уже були в полоні росіян.

"Коли нас взяли в полон, в росіян не було медика. І "Вєтєрок" дуже, на мою думку, вчинив правильно. Він трошки схитрив, кажучи, що "ми медики, у нас в нашому бусику знаходиться медицина, дуже багато є препаратів. Чи можна я перевʼяжу ваших хлопців, допоможу їм, бо вони кричать, больовий синдром?". І росіяни дозволили  йому, щоб він взяв інструменти, тобто він взяв повністю всю медицину і допоміг. І він, йдучи, перев'язуючи їх, потім тихенько почав перев'язувати нас. Зробив добре діло для них, вони там трошки розслабились. 

Вже потім він мені розказав, що влив скажену дозу і антибіотиків, і кровоспинного. Пізніше у мене було зараження крові, але на ту хвилину мені це все дозволило  протриматися. 

Коли за нами приїхали, сказали, що буде обмін, що вас вивезуть. Росіяни приїхали на БМП, затягнули мене туди, бо я не могла пересуватися. І я пам'ятаю, як хлопці мені підставляли руки, бо це БМП було дуже гаряче. І я їду, дивлюся вверх, бо важко повертати голову, дивлюся на хлопців, а в них усіх течуть сльози. Я повертаю голову й бачу перед собою автобус, з якого просто не встигли вийти. Пряме попадання, згоріли живцем наші хлопці. Соняшники просто завалені тілами. Це сотні людей. Я не розумію, звідки взялася цифра в 386-389 людей. Ні, я своїми очима бачила. Це тільки в автобусі було 50 людей. Тисячі людей було розстріляно в один день. Цей шлях, коли ми їхали, був усипаний нашими хлопцям".

"Допитували і думали, що я — снайпер"

Ніхто зі своїх не бачив, де тоді зникла Ганна Ільющенкова. Брат пані Ганни у ті страшні серпневі дні телефонував в усі колцентри, був у різних владних кабінетах, але нічого конкретного не дізнався. Зрештою, 1 вересня їм подзвонили на домашній телефон, трубку взяв 12-річний син Ганни Ільющенкової. Хлопчику повідомили, що його мама загинула, а жінка в цей час була в полоні у росіян.

"Ми були в полоні. Вони розуміли, що або я помру там, або хоч якийсь толк буде, якщо обміняють. Це був їхній польовий госпіталь. Коли я поступила, вони зразу підняли кітель, стали робити крапельниці. Потім, коли мене стали нести до вертольота, кітель був весь в крові, вони стали розрізати його. "А ви що, українка?", а у мене жовта пов'язка на футболці. І тут же мене кинули на землю і все. Я валялась на тій землі, потім приїжджали з ФСБ, проводили допит. Хоча я намагалася пояснити, що я медик і я реально  не розуміюся у військових справах, але вони все допитували і думали, що я — снайпер. 

Потім нас стали повертати назад до Донецької області. Разом зі мною вже виїхали якісь хлопці. Пам'ятаю, як ми ділили воду, бо давали одну пляшку води на цілий день. Ми по ковточку пили, більше змочували губи. Потім, нас повезли до Катеринівки, потім  — в Розовку, в наш український госпіталь, а звідтіля гелікоптером  нас доставили до Мечнікова. У Мечнікова була група лікарів  з Литви. Коли завозили, вони побачили мене з  двома серйозними пораненнями та ще купою кульових. Всі руки і ноги в дрібних осколках. Вони мене побачили і сказали, що "дівчину ми забираємо". Таким чином я потрапила до Литви".

Після тривалого складного лікування і реабілітації в Литві Ганна Ільющенкова повернулася до України. Тут почалася її нова боротьба за статус учасника бойових дій. Зрештою, лише через 2 роки вона таки отримала необхідні документи.

Далі вона почала допомагати військовим, які мали право на статус УБД, тобто учасника бойових дій, подолати бюрократичну тяганину. Разом з однодумцями Ганна Ільющенкова створила громадську організацію, яка опікується ветеранами та їхніми родинами. Ганну Ільющенкову після того, як про неї зняли документальний фільм і показали його на європейських екранах, знали за кордоном, їй довіряли, тож гуманітарну допомогу надсилали саме на її імʼя. 

Після початку повномасштабного вторгнення волонтерська діяльність пані Ганни лише розширилась. Громадська організація Ганни Ільющенкової нині допомагає і військовим, і внутрішньо переміщеним особам. Кількість тих, хто звернувся сюди і отримав необхідне, уже більше 22-ох тисяч осіб.

У планах Ганни Ільющенкової далі розвиватися. У мріях – створити соціальне підприємство, щоб мати можливість заробити кошти для поточних потреб організації, наприклад, не просити приміщення під склад, а просто його оплатити.