Сергій Мартинюк (Фіолет): "На фронті відчуваєш справжній життєвий нерв"

Сергій Мартинюк (Фіолет): "На фронті відчуваєш справжній життєвий нерв"

Волонтерська музична діяльність для гурту "Фіолет" не є чимось новим, але від початку повномасштабної війни колектив вперше побував на фронті влітку цього року. Побачене, почуте й відчуте надихнуло лідера гурту Сергія Маринюка на створення нової пісні.    

В ефірі шоу "Вікенд Нової Музики" на Радіо Промінь музикант представив сингл "Мати-мачуха" та поговорив із ведучою Ксенією Івась про необхідність подальшої моральної мобілізації українського суспільства, потребу у діалозі між цивільними та військовими та майбутній концертний тур.

 

0:00 0:00
10
1x
Програма:
Ведучі:

Фото: Лілія Лилик, Радіо Промінь 

На диво сподіватись не варто, тільки на результати своєї праці – щоденної, системної. 

Сергію, заради релізу "Мати-мачуха" ви посунули прем'єру іншої композиції. В чому полягає нагальність саме цієї пісні? 

Нагальності як такої нема, просто було ірраціональне відчуття, що треба зараз її видати. Це відносно свіжа пісня. Частину рядків, зокрема приспів, я написав наприкінці серпня під час відвідин з "Культурним десантом" Оріхівського напрямку на Запоріжжі, здається, після зустрічі з танкістами. Концерти, зазвичай, – дуже імпровізована річ. Це був двір звичайної сільської хати. В тіні горіха, яблуні грали концерт, потім спілкувалися. Часто після цих концертів буває так, що підходять хлопці, кажуть: "Я з Волині, з Дубна. Ідемо, я тебе у свій КРАЗ посаджу". Хлопці мало там говорять, але очі, жестикуляція, обличчя дуже промовисті. Тоді й з'явилися ці рядки про мати-мачуху, достатньо метафоричні, бо мене вже запитували: "Чому мати-мачуха?" Я пояснив, що так і з війною: з одного боку вона дає нам можливість нарешті позбути російської імперії, з іншого – нічого хорошого у війні нема, бо це зруйновані життя, тисячі, десятки, сотні тисяч мертвих людей, міст. Але така наша історична доля. Потім я повернувся до Києва, дописав куплети, рефрен використав з іншої невиданої пісні "Давай помовчимо", яка взагалі стосувалась всіх суспільно-політичних тем, що мене турбували останні роки, починаючи від Революції Гідності, закінчуючи справою Катерини Гандзюк. Але та пісня з різних причин не вийшла. Щодо "Мати-мачуха", то я розумію, що люди вже втомилися від пісень про війну, але в ній нема ура-патріотизму. Це пісня про втому, рутину, про такого собі зневіреного вояка, який сидить із цигаркою і кавою зранку та спілкується зі своїм колегою. Десь в такому тоні я й хотів передати цю історію, без особливих вокалізів та всього іншого. Просто розмова сам на сам. Прекрасно розумію, що ця пісня не є комерційною, але ми вирішили її видати. Я від військових дуже багато хороших відгуків на неї отримав. 

Який відгук тебе найбільше вразив?  

Дуже часто пишуть "сльози". Звісно, сльози та чоловік – це не про слабкість. Дуже розчулює, коли так пишуть, бо згадуєш наших військових – часто там, де б інші вже плакали, вони сміються. Взагалі на гуморі на передовій багато що тримається. 

В цій пісні є фраза "чекаєш дива, а дива нема". На твою думку, дива варто чекати? 

Ні. Треба сподіватись тільки на результати своєї праці – щоденної, системної. Я думаю, військові це теж розуміють. Вони своєю чергою чекають на багато чого іншого: більше техніки, більше зброї, чекають, що ми цивільні прийдемо і їх поміняємо врешті. Знаєте, я чоловік, музикант, приїжджаю на Схід, спілкуюсь там з військовими… Що я при цьому відчуваю? Що я – музикантік, їжджу собі туди-сюди, а вони сидять в окопах. Це дуже важко морально. Не так, звісно, як їм. Але морально ти себе дуже їси за те, що час спливає, а ти не робиш вибору. Постійно щось зважуєш: де я буду більш корисним. І це триває вже два роки. Думаю, так не тільки у мене. 

Народження доньки мене максимально мобілізувало, націлило на виживання, заробіток грошей, організацію життя. 

Розкажи про лірик-відео на нову пісню, з ким ти його створював, що означають його образи? 

Це все абстракції, бо йдеться про лірик-відео, не кліп. Створювали його з нашим хорошим другом Лексієм – це такий кльовий інді-режисер київський, який працює переважно із лейблом Plan, що видає цікаву нову українську музику. В цьому відео взагалі мав бути тільки я і гітарист Роман. Ми на чорному фоні – довірлива розмова двох людей. Але потім я подумав, що хотів би додати трошки чуттєвого контемпу. Бажано, щоб це була доволі юна беззахисна дівчинка, яка б частково символізувала нашу, хоча вже не юну, але з розбитими колінами, не зовсім впевнену в собі країну, яка тільки зараз після кількох десятиліть незалежності починає усвідомлювати не на декларативних паперових заявах, що таке незалежність, державний кордон, національна ідея. Я не впевнений, що вразливість, чутливість можна передати танцем, але ми дуже хотіли це зробити. Вийшло так, як вийшло. 

Як ти казав раніше, пісня "Мати-мачуха" виникла після поїздки на фронт. Що саме на тебе так вплинуло, адже ви не вперше були у військових? 

Після 24 лютого я вперше був на передовій. До того ми їздили на Донбас, після початку війни 2014 року. Але цього разу все якось по-іншому. Таке відчуття, що в хлопців на чолі зморшки глибші й обличчя темніші, ніж були в ті роки. І це очевидно, тут нема, що пояснювати, – масштаби, обсяги зброї, кількість жертв і абсолютна відсутність розуміння того, а що далі. Зараз багато "арестовщини", але коли поспілкуєшся з військовими, послухаєш їхні розповіді про те, як росіяни окопуються, як роблять укріплення, то розумієш, що вони не витрачали час дарма. У нас і близько нічого такого нема. Все складно, все важко. Тому ніхто не має лишатися осторонь. Бо останнім часом від багатьох волонтерів чую, що збори стоять, люди не донейтять. Є, звісно, приємні кейси, але в інтернеті збирати кошти на допомогу армії стає все важче. На концертах легше, відіграли два виступи – купили машину для хлопців. Але загалом люди починають приймати війну як інформаційний конструкт як, наприклад, АТО, удають, що вона їх не стосується. Проте зараз кожен, хто має хоч якийсь людський ресурс, має працювати на те, щоб на фронт їхали нові машини, дрони все-все-все. Я не знаю, як достукуватися до людей, чесно кажучи. Зрозуміло, що вони втомилися психологічно. Але ж завжди є ті, кому в цій ситуації складніше, є якийсь базовий рівень емпатії. 

Чи були моменти, коли ти під час повномасштабного вторгнення росіян відчував безпорадність? 

Не пам'ятаю, щоб я саме безпорадність відчував. Був страх, не за себе, а за рідних. Так вийшло, що після народження донечки в травні дружина повернулася до Києва з Луцька. І весь цей час, коли були максимально сильні обстріли столиці, вони перебували тут. Я не відчував безпорадність, бо в мені є певна доля фаталізму, прийняття реальності, готовності. Але страх був, особливо коли я їхав на концерти, в сім'я залишалася в Києві. Я підсвідомо малював собі якісь страшні картини з розбомбленими мостами, окупацією лівого берега… Тому дуже важко зносив ці поїздки, хоча вони ніколи не тривали довше трьох-чотирьох днів. Я взагалі в цей час жодного разу не ламався, бо з'явилася донька. Це мене максимально мобілізувало, націлило на виживання, заробіток грошей, організацію життя. 

Фото: Лілія Лилик, Радіо Промінь

Нині важливо зменшувати прірву, яка починає з'являтися між військовими та цивільними. 

Зараз ми звідусіль чуємо гасла, зокрема й щодо того, що не можна втомлюватися. Але ж правда в тому, що люди все ж втомлюються. І якщо ми будемо вдавати зворотне, це може призвести до проблем з ментальним здоров'ям. Що ти з цього приводу думаєш? 

Втомлюватись – нормально для людського організму. Кожен повинен мати способи відновлення своїх внутрішніх ресурсів. Те, про що ти кажеш, це якісь провокації, знецінення історій інших людей. Ми ж ніколи не знаємо, що насправді відбувається з кимось. Тому мене бентежать такі гасла. 

То якою має бути мотивація військових і цивільних? Чим ми можемо допомогти одне одному? 

По-перше, важливо прірву, яка починає з'являтися між військовими та цивільними, зменшувати. Я розумію злість військових, бо коли чотири-п'ять днів побудеш на фронті, то потім кілька тижнів в тилу адаптуєшся. Хочеться повернутися туди, бо на фронті відчуваєш справжній життєвий нерв, а тут все якесь штучне, надумане. Я розумію військових, яких тригерить все, що відбувається у соціальних мережах. Я розумію цивільних… Тут важливо усвідомлювати, що ми всі робимо спільну справу. Армія без тилу практично неможлива. Мова не про економічний чи культурний аспект, а про звичайні базові зв'язки. Обов'язково за військовим стоїть сім'я. Незабаром будуть Різдвяні свята. Святкувати чи ні? Хто я такий, наприклад, щоб у своїх дітей забрати магію свята? Запитайте військових, чи вони проти, щоб їхні діти тут мали можливість на якусь ялинку сходити. Нам треба трошки більше людяності й трошки менше впертості. Більшість військових, із якими я спілкуюсь, все прекрасно розуміють. Але ясно, що є певний відсоток суспільства, який агресивно демонструє свою байдужість. Зрозуміло, що градус злості військових буде рости, якщо вони з таким стикатимуться. Нам потрібне порозуміння. Нам треба говорити, багато говорити. Тому я б хотів, щоб більшість українських артистів з'їздили на передову, бо коли вони це зроблять, то повернуться з трошки іншою оптикою, гаслами та іншим розумінням ситуації, того, що вони своїм шанувальникам мають говорити. 

Де можна бути почути й побачити гурт "Фіолет" наживо найближчим часом? 

9 грудня "Фіолет" відіграє великий сольний концерт в Caribbean Club. Концерт кльовий. Ми його позначили "для своїх". Дуже хочемо, щоб прийшли саме ті фани, які за останні роки подорослішали, завели дітей, бізнеси. Я хотів їх зібрати, бо вони стали рідше ходити на концерти. Програма частково складатиметься з тих пісень, які наші фани обирали в соцмережах. Буде трошки новинок і дуже класний розігрів. А не киянам – з кінця січня ми вирушаємо у всеукраїнський тур, перший для нас із сидячими залами, що дещо експериментально для "Фіолет". Тур буде зі скрипочками, віолончелями, фортепіано – максимально камерний, кайфовий двіж. Тому запрошую. Хочу побажати всім класно зустріти новорічні свята, набратися наснаги, бо на нас чекає ще один непростий, відповідальний рік війни, в якому кожен з нас має бути кращою версією себе: ще більше донейтити, організовуватись в класні спільноти, давати ще більше результату, тому що попереду ще багато роботи.  
 

Редакторка текстової версії — Анастасія Герасимова.

Щоб не пропускати кращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу нової української музики "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.