Ув'язненим спілкувався з Гіркіним, допомоміг ЗСУ ударити по Герасимову — історія волонтера Любого

Ув'язненим спілкувався з Гіркіним, допомоміг ЗСУ ударити по Герасимову — історія волонтера Любого

Станіслав Любий починав волонтерити на фронті з 2014 року, від початку розв'язаної Росією гібридної війни: возив продукти воїнам ЗСУ, потім почав ремонтувати військові машини. Доводилося навіть заїжджати до своїх на окуповану територію на ремонт. Розробив лазні та душ для українських воїнів. Так наїздив 22 тисячі км. 2014 року він потрапив у полон, намагаючись вивезти з окупованої території сина. До камери ув'язненого Станіслава Любого у Краматорську заходив Гіркін. Хоча Станіслав його не бачив, бо на голову накинули мішок, але манеру спілкування та голос цього російського терориста впізнав. Станіслава там засудили "згідно постанови Совєта міністрів УРСР від 1937 року". Переодягнувшись лікарем, Любому вдалося звідти втекти на труповозці. Продовжував він допомагати ЗСУ і після початку повномасштабного вторгнення Росії. У тому числі, отримуючи від абонентів координати ворога і передаючи їх ЗСУ. За словами Любого, поранення начальника Генштабу Збройних сил РФ Валерія Герасимова в Ізюмі відбулося саме таким чином. Журналістка Українського Радіо Вікторія Будан поспілкувалася із волонтером з Ізюма Станіславом Любим.

 

0:00 0:00
10
1x

Станіслав Любий (праворуч). Фото зроблено одразу після звільнення з полону, 2014 рік. Ліворуч - секретар Ізюмської міської ради Харківської області Костянтин Петров

 

Музикант, водій, механік, конструктор… 

Станіслав Любий з Ізюма, що на Харківщині, не має інженерної освіти, навіть на механіка ніколи не вчився. Але друзі знають: якщо машина зламається чи якась техніка, Станіслав все полагодить. Крім того, він сам конструює різноманітні пристрої. Робити це навчився завдяки книгам та інтернету. Також він грає на бас-гітарі. Хоч і без освіти, за мирних часів був учасником музичного гурту. Головне, каже, аби була зацікавленість чимось, а засоби і можливості завжди знайдуться: "Всім підряд займався: і музикантом був, і водієм. В шкільні роки грав у шкільному ансамблі. Була ностальгія: живих музикантів ані в місті, а ні в окрузі не лишилося, мені схотілося відновити таку діяльність. Скликав гурт знайомих хлопців, досить непогано грали, були включені в програми на байкерських зустрічах різних, на міських концертах. З часом це перейшло в більш професійну діяльність. Займався прокатом звуку, озвучував декілька разів "Мед Хедс". "Лама" приїздила до нас у місто, озвучував її на досить серйозному рівні. Ще виробляв лампові підсилювачі для гітар, декілька десятків зробив. Акустичні системи робив, співпрацював з білоцерківською фірмою. Цікаво було… У кого є бажання, завжди знайде інформацію і можливість щось зробити. Ця діяльність сама себе годувала. Я не вкладав гроші в музику, музика сама себе обробляла. А на життя я заробляв — монтував кондиціонери, відеоспостереження на заводах різних. Був механіком у "Благоустрої", там працював, відремонтував багато всяких машин, а потім покинув. Люблю більше свободу".

"Сєпари зачитували мені вирок: "Згідно постанови Совєта міністрів УРСР від 1937 року "судом трьох" ви засуджуєтесь до 30 діб штрафного батальйону".

У  2014 році, коли відбулася анексія Криму і почалася гібридна війна Росії на Сході України, Станіслав Любий зайнявся створенням самооборони в Ізюмі: особисто будував там блокпости та волонтерив. Їздив на передову спочатку з борщами, потім з різноманітним начинням — усім, чого тоді потребували військові. Його син Дмитро на той момент був "строковиком", служив у Рубіжному. Так сталося, що молодому бійцю довелося виїхати на вже окуповану частину Донеччини. Хлопець зі ще кількома побратимами застрягли там без цивільних документів. Тому Станіслав Любий вирішив їхати рятувати їх: "Взяв його цивільні документи: паспорт, студентський квиток і поїхав. Але далі Краматорська не доїхав. У мене була робоча машина-фургончик, її відібрали сєпари: бандити, наркомани з рушницями, обрізами. Мене заарештували за підозрою, що я проти них щось роблю. Соцмережі я заблокував перед тим, як виїжджав, але багато роботи не складало його зламати і подивитися, чим я займаюся. А там були різні фотозвіти, кому ми що передали, що робили. Так я цивільною особою потрапив у полон до сепаратистів. По-перше, привезли мене у виконком міста Краматорська, там я був 2-3 години. Багато людей було різних, яких затримували з різних причин. Потім мене перевезли — на той момент я не знав куди, бо з мішком на голові —  десь у підвальне приміщення. Що це був підвал краматорської прокуратори нової, я це дізнався уже після звільнення Слов’янська і Краматорська. Я бачив підлогу, сходи – я впізнав, що це був саме той підвал. Після різних допитів мене перевезли у слов’янський міськрайвідділ. Там я уже був засуджений. Коли мені зачитували вирок, я попри загрозу життю ледве стримувався, щоб не сміятися. Троє здорових дядьків, на лице наче трохи з інтелектом, на повному серйозі зачитують, що "згідно постанови Совєта міністрів УРСР від 1937 року "судом трьох" ви засуджуєтесь до 30 діб штрафного батальйону". Не міг я повірити, що таке може бути насправді: може, це розіграш? Але ж думаю: який розіграш, як тут вороги захопили Слов’янськ, війна. Поки ти щось кажеш, тебе не б’ють, а як тільки замовкаєш, тебе починають бити або ногами, або прикладом. Тому що завгодно, але мусиш щось казати. Не можу сказати, що вбивали, але сліди, синяки лишалися. Після 3-4 удару ти вже біль не відчуваєш, а вгадуєш, з якої сторони прилетить і трохи захищаєшся. Ті, що з нижчих щаблів приходили, то ті — іде по коридору, взяв і вдарив, бо ти йому відповісти не можеш. А ті, хто якісь посади обіймали, ті більш-менш".

До камери приходив Гіркін

Засудженого Станіслава Любого спочатку поселили в спортивному залі. Але потім, як одного з найбільш неблагонадійних, перевели в камеру слідчого ізолятора. В’язню навіть довелося спілкуватися з самим терористом Гіркіним. В очі він його не бачив, бо на голові був чорний пакет, але по голосу і особливостям вимови зрозумів, що це той самий "Стрєлков". Гіркін цікавився, чи годували ув’язнених. До слова, після відповіді, що вони 3 дні не бачили хліба, арештантам все одно їжі не дали. Ув’язнені виконували важку роботу, навіть копали могилу для померлої родички одного з сепаратистів. Тоді Станіслав зміг добре роздивитися, як їх охороняють і чи є можливість втекти. На той момент це зробити б не вдалося, але чоловік запам’ятав, де і що розташоване. "В камері нас було 5 осіб. Потім 4 стало. Я і ще один Олєжка були проукраїнські. А ті були 2 сепаратисти. Військовослужбовця за якісь дисциплінарні прояви посадили, а інший із Карпівки дідусь, який здавав наші позиції, а за це возив солдатам сигарети і хліб. І його хтось із місцевих здав, що він допомагає українським військовим. Іронія долі… Якось ми співіснували в цій камері. Цей військовий сепаратист вірші Висоцького розказував, у нас були вечірні концерти. Вічно боятися смерті неможливо: життя, хоч і в камері, тривало. В той час, коли Гіркін із військом виходили на Краматорськ, залишили вони лише кілька людей тут, в цьому міськрайвідділку. Був там хлопчик на псевдо "Майдан", який роздавав їжу, він відкрив камеру. Коли я вибрався з камери, я знав, де лежать мобільні телефони, вбрані у людей. Я добрався до телефона, подзвонив куму, кажу: "їдь у штаб АТО, передай інформацію, що ці "зелені чоловічки" відходять у бік Краматорського аеропорту". Він поїхав, дав телефон, і я йому доповів інформацію, якою володів: що у колонах, по мирному, не були озброєні, жодних заручників у колоні не було. Вони абсолютно вільно пересувалися на цивільних автівках. І далі одна частина колони пішла в бік Костянтинівки, а друга в бік Бахмута. А я тим часом була у них така труповозка, швидка, я її завів, знайшов бензин, вдягнув халат, там якийсь білий був халат. На той час по Слов’янську блокпости ще стояли, але цю машину вони знали: їдеш, рукою помахав, вони у відповідь помахали, і так блокпост проїжджаєш".

"Робив повноцінний душ та парильню на колесах для ЗСУ. Милися щодня до 200 військових. Наїздили 22 тисячі км"

Так Станіслав Любий дістався додому. Син також зміг виїхати на підконтрольну Україні територію. Дмитро мав кілька ротацій. Був під Луганськом, на Карачуні, в Краматорському аеропорту, дослужував в Харкові. Волонтерська діяльність пана Станіслава після звільнення заграла новими фарбами. Ще у довоєнному житті він виношував ідею змайструвати лазню на колесах. Це мав бути повноцінний душ і парильня у спеціально обладнаній машині. З початком бойових дій проєкт став надзвичайно актуальним. Поки діяла "чиста місія", було викупано тисячі військових. Для них лазня на колесах ставала ще й психологічною розрядкою. Там можна було хоч на якийсь час забути про війну. "Ми звернулися до фермера, він допомагав теж військовим, і попросили у нього машину. І він надав нам у користування ГАЗ-53. А ми назбирали своїх коштів, волонтерських, і купили будку від МАЗа. У цій будці зробили справжню лазню з парилкою, душем. І вона вийшла вдалою, бо було багато проєктів банних. Але вони в мороз всі замерзали. У нас зроблено було так просто, що там нічому було ламатися. Нам прикріплювали водовозку і ми займалися помивкою. Ми стояли з лазнею на колесах, а через ярок і поле, через 70 метрів були позиції сепаратистів. Звикаєш до всього, навіть трохи небезпечно, що ти звикаєш до всіх цих загроз. Ми приїздили раз на 6-10 днів, до того самого підрозділу поверталися. За одну помивку десь 120-150 чоловік. Плюс суміжні підрозділи по 30-40 чоловік. Це тисячі людей. Я підраховував ми наїздили десь 22 тисячі кілометрів. Не враховуючи дорогу з дому і до передової. Більше року точно. Потім там поламався мотор, ми його зробили, навіть газову установку поставили в машині, планували продовжувати. Дякувати Богу, в армії трохи налагодилося з цими питаннями, це влітку вже було. І ми перестали їздити, а потім власник тої машини забрав її собі. А потім, як ми знаємо, передав військовим. І на цьому операція "баня" наша закінчилась".

Фото лазні на колесах

Доводилося лагодити машини для ЗСУ, заїжджаючи на окуповані території

Станіслав Любий почав допомагати фронту ремонтом різноманітної техніки. Робили це на передовій. Серед поля у сірій зоні не вистачало інструментів та деталей. Тому, щоб полагодити машину, інколи доводилося заходити на окуповану територію. Добре, що там були і є громадяни, готові допомагати нашим Збройним силам. "У сірій зоні зламався підшипник на "Рено Трафік". Вони мені дзвонять: "Купи підшипник і приїдь". Ми приїхали, заїхали на декілька десятків кілометрів углиб окупованої території. Ми самі робили у людини, яка нас приїхала забрала. У нас засобів не вистачало. Ми приїхали до нього в двір, це було в темний час доби вже. Ми тільки кувалдою погупали там. Він стояв перед двором дивився, щоб не їхали патрулі. А потім, коли ми відремонтували, він нас забрав на своїй машині, відвіз назад, де брав".

Поранення начальника Генштабу Збройних сил РФ Валерія Герасимова в Ізюмі

Повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року Станіслав Любий зустрів в Ізюмі. Спочатку  готував пляшки із запалювальною сумішшю, облаштовував схованки для тероборони на випадок, якщо місто захоплять. До слова, ці криївки під час деокупації дуже допомогли військовим. Також Станіславу відразу почали телефонувати земляки з інформацією, де бачили ворожі війська. Активіст передавав дані тим, кому потрібно, і більшість цілей було знищено. Станіслав розумів, що в окупації йому не вижити — занадто багато людей знало про його патріотизм. Тому поспіхом зібрав дружину з донькою і вони разом евакуювалися в центральну частину України. Там продовжували корегувати вогонь. За словами Любого, поранення начальника Генштабу Збройних сил РФ Валерія Герасимова в Ізюмі відбулося саме з їхньої подачі. Цілодобово люди телефонували подружжю Любих, розповідали, де і що відбувається, а ті переводили дані в координати і передавали їх ЗСУ. Після деокупації Ізюма Станіслав повернувся до рідного міста. І відразу ж зайнявся виробництвом незвичайної зброї. "Мого сина мобілізували до Нацгвардії, він командир СПГ — станковий протитанковий гранатомет. Але цього замало, щоб відбивати атаки ворога. Мій знайомий ще при окупації притяг від ворога 2 труби направляючих з БМ-21 "Град" і заховав, закопав. А коли я приїхав, ми почали будувати. Ця ідея не нова, такого вже багато було і буде зроблено. Але ми вирішили теж долучитися і зробили свою концепцію. Зараз ми знайшли ще третю трубу, додамо, щоб 3 направляючих було. Більш результативно. Бо перший пристрілочний постріл, а 2 буде в ціль. Бо якщо 1 в ціль, того може бути замало. Для підрозділу мого сина назбирали коштів, частину своїх, частину волонтерських, купили пікапчика і на нього ми це прилаштували. Але не встигли встановити, бо машина поїхала на передову. На Сватівському напрямку було дуже гаряче і вони чекати не могли, їм потрібен був транспорт. А зараз вони вийшли звідти і я чекаю, коли вони повернуть нам машину, щоб ми це все доробили. Ми фахівців залучали, обдивились, проміряли, випробували, але ракетами ми не стріляли, бо ми не маємо ліцензії на виготовлення зброї, то випробують її безпосередньо по ворогу. Вона відповідає всім технічним нормам і стандартам до подібного виду зброї. Навіть більше, ніж це потрібно".

Фото саморобної установки з російського Граду

За два роки перед війною почав збирати… двомісний гелікоптер

Під час тимчасової окупації Ізюма до оселі Станіслава Любого приходили росіяни, шукали його з сином. Сусідам довелося відчиняти квартиру і показувати, що там нікого нема. На диво, житло Любих не розграбували. Натомість у гаражі рашисти облаштували собі польову кухню. Тому багато чого там зникло. Найбільше Станіслава турбує доля деталей ще одного свого дітища — справжнього гелікоптера. "Мені більш до вподоби гелікоптери. За 2 роки перед війною я почав збирати, зробив основні вузли, втулку ротора, автомат перекосу. Це я власними руками за допомогою друзів у майстерні зробив: поточили, пофрезували. У керуванні гелікоптером задіяне все: дві руки, дві ноги, голова. Це досить цікаво, я хочу опанувати це. А технічно для мене жодних складнощів нема. Це двомісний гелікоптер з двигуном від автомобіля "Хонда". Подібні вже є, але одномісні. Він в Ізюмі в напіврозібраному стані. Тоді довелося розібрати вертоліт, щоби він більше зберігся. Розвіз різні частини по різних місцях. Але дещо пропало – те, що залишилося у мене в гаражі. Бо як орки зайшли, то зламали замки, розтягли мою апаратуру. Але залишилися досить коштовні барабани фірми "Сонор", повністю в комплекті. Динаміки покрали, синтезатори, маршали. Сумки з барабанів покрали, щоб використати, як сумки".

Поки у Станіслава Любого нема часу доробляти свого гелікоптера. Він досі як волонтер ремонтує техніку військовим. Але після перемоги мріє таки завершити будівництво гвинтокрила і навчитися ним керувати. Також Станіслав дуже хоче повернутися до своєї музичної діяльності.