"Єгер" та "Лісник": батько із сином разом воюють проти російських агресорів

"Єгер" та "Лісник": батько із сином разом воюють проти російських агресорів

У Віктора Богусевича з Одещини — четверо дітей.  Троє хлопців і дівчинка. Ще коли у 2014 році Росія окупувала Крим і частину Донбасу, Віктор Миколайович хотів піти на війну захищати Україну. Але саме в той рік народилася найменша — Марійка. Дружина зі сльозами просила не залишати її. Крім того, на роботі не хотіли відпускати цінного працівника. Тож чоловік і не пішов тоді воювати, але вже після повномасштабного вторгнення не замислююючись вирушив у військкомат.  І не сам, а із середнім сином Василем. Про це у День батька – сюжет журналістки Українського Радіо Вікторії Будан.

0:00 0:00
10
1x
Програма:
Ведучі:

Фото: Українське радіо

"Народився я у Братську…"

"Народився я у Братську, це Іркутська область, але прожив там рік і переїхав в Одесу. Все життя прожив на Слобідці.  Я працюю єгерем і ще в Іллічівську зварювальником. Це практично теж саме, що й лісник, тільки єгер контролює лісників: перевіряю документи у мисливців у Великодолинському. Я веду контроль не лише в лісі, але й на полях. У несезон стріляють дичину без "відстрільних", узагалі буває без документів на право мисливця. Закінчив 34-те училище в Одесі на слюсаря-сантехніка, газозварювальника. Працював водієм-зварювальником, а останні 14 років працюю в ЖЕКу зварювальником. Займаюся ремонтом труб у багатоповерхівках в Іллічівську  — не лише вода, а й опалення", — розповів Віктор Богусевич.

Чоловік народився у великій родині і мав ще троє братів. На жаль, двоє з них померли, а третій після смерті матері продав хату і більше не приїздить і не телефонує. Попри це Віктор Миколайович з теплотою згадує дитинство і свою багатодітну сім’ю. Й сам завжди мріяв про таку, тож коли познайомився з майбутньою дружиною Валентиною, відразу зрозумів, що це доля: "Познайомилися ми ще до армії в 1986 році. Дружили. Потім в 1990 році я пішов у армію, повернувся і ми побралися. Вона вивчилась на бухгалтера, але так за освітою й не працювала. Працювала на залізниці на ваговій, адже в Одесі є порт. А так — домогосподарка. Ми дуже хотіли дочку, а дочка вийшла четверта. Старший син одружений, має двох дітей — хлопчика і дівчинку. Владислав —  найстарший син. Середній, Василь, воює. В травні йому було 27 років. Має двох дітей — Злату і Захару. Закінчив автодорожній технікум, зараз він служить, а до цього працював в приватній фірмі. Третій син Іван, 15 років, навчається в школі. Мисливством любить займатися також. І Машенька, якій зараз 9 років. Їй подобається малювати. Коли були молоді, грошей не вистачало, на дітей грошей, рахуй, не отримували. Це зараз почали давати, а в 90-ті роки, поки позбираєш папірці, то більше витратиш на дорогу, аніж тобі дадуть. А так я б не сказав, що якісь складнощі були. Ми якщо йдемо гуляти, то тільки з дітьми, не залишаємо їх. Коли я ріс, то мене до бабусі відправляли, а ми своїх дітей нікуди не відправляли. Якщо хочуть, то на декілька днів поїдуть і все. А так ми всі разом в основному".

"Дружня родина, де всі один одному допомагають" 

Родина Богусевичів велика і дружна. Коли жили разом, то кожен мав своє завдання. Є якась робота — стали всі гуртом зробили, а потім і відпочивають разом. Віктор Миколайович каже, що ніколи дітей не сварив, на гречку не ставив. Єдине — за непокору міг налякати старшого, що не пустить на вечорниці: "Як це так, щоб діти не допомагали? У нас дрова, город — все було розподілено між ними. Коли я не встигав щось зробити, то вони все робили. Діти самі знали, коли що треба зробити. У нас дванадцять соток, дружині тяжко, тож діти допомагають. Все садимо — і картоплю, і помідори, у нас земля не пустує. Жінка замовляє через інтернет насіння і висаджує. Ягоди заморожуємо — малину, полуницю. Курей тримаємо, мисливських собак  також — маємо дві лайки і спанієля".

Дружина не пустила в 2014-му, пішов у 2022-му

Віктор Богусевич подумати не міг, що їх чекає велика війна. А коли зранку 24 лютого почув перші вибухи, то відразу вирішив йти у військкомат. Дружина уже його втримати не змогла. Син Василь, який раніше відслужив строкову службу і навіть підписав контракт з Національною гвардією, також приєднався до батька. Перед тим він відвіз дружину з дітьми в безпечне місце.

"Я загалом рано прокидаюсь, почув вибух, а коли вибіг на вулицю, вже летіла ракета. Я відчував їх, земля тряслась. У нас, у Великій Долині були військові частини: у лісі одна частина була, її рознесло, а потім прилетіло нам у Великодолинське у військове містечко. Я ще в 2014 році хотів піти, але дружина не пустила. В 2014 році народилася Марія, а середущому синові було шість років, тому дружина була проти. У нас бронь була в усієї бригади, тому що обслуговуючий персонал маленький, і зробили. Хотіли в нас токаря забрати, але начальник ЖЕКу його "відбив", адже нам треба і виточувати, токарі потрібні, а їх немає. Та й тоді "відбив" і у нас усіх забрали військові квитки. На той момент у нас було чотири ЖЕКи і лише в трьох з них були зварювальники. Ми допомогали ДРСУ, давали своїх зварювальників: один тиждень один ЖЕК допомагає, на другий тиждень — інший ЖЕК допомагає зварювати труби в них на ділянці". "Я пішов 25 лютого, проте у мене не було військового квитка, адже ще в 2014-му його забрав відділ кадрів, щоб мене не забрали в армію, забронювавши мене. Тому я 25 лютого 2022 року тільки забрав його і 26-го зранку ми з Васею пішли в Малу Долину, там був збірний пункт. І от з 26 лютого 2022 року ми тут. В Краснознаменку потрапили. Тоді Вознесенськ бомбили, і росіяни мали піти з Вознесенська на Фрунзівку, а з Фрунзівки — на Придністров’я. Й нас кинули туди. Ми там пробули десь місяці три, потім, коли вибили росіян з Вознесенська, нас відправили вже в інше місце".  

Нині Віктор Богусевич несе службу на півдні України й має посаду водія. Возить людей і вантажі, а також ремонтує автообладнання. Його підрозділ займається спостереженням — виявляє позиції противника і стежить за ними.

"Спершу було важко в бронежилеті, вік все ж таки. А так, я б не сказав, що дуже тяжко. Потім уже звик. Звісно, скоріше б воно закінчилося, бо люди втомилися від цього всього. Можуть відпустити у звільнення на добу, оце й уся ротація. Щодо того, як мені воюється із сином, то все ж таки він тут під моїм наглядом, я бачу його. Якщо б він десь в другому підрозділі служив, то вже б було тяжче, а так добре. Ми з ним тут не сваримося  і вдома ніколи не сварилися. Зі старшим трішки сварилися, а з ним і з меншими ні, вони не давали приводу, щоб з ними сваритися".

"Єгер" та "Лісник"

Василь Богусевич, син Віктора, теж не пригадує, щоб батько колись його сварив. Каже, у сім’ї завжди панував спокій, уся родина завжди була на одній хвилі. Сини багатодітного батька підтримують його любов до мисливства. Навіть позивні військові обрали схожі: батько — "Єгер", син Василь — "Лісник".

"Батько був нестрогий, але любив порядок, щоб все  було чітко, не робили шкоду. Коли в мене була ситуація, я потрапив в ДТП, то він прибіг за 4 км до мене, надавав мені допомогу, підтримував мене, зі мною був в лікарні, допомагав фінансово. До старшого брата також відносився добре, і допомагав влаштовуватися на роботу, і зараз допомагає фінансово. Молодшому брату  лише 14 років, тато його теж виховує нормально, привчає до мисливства, щоб хобі було якесь. Мене батько також з самого дитинства привчав до полювання, ми з ним вже багато років займаємося мисливством — на фазанів, зайців, кабанів, куріпок, качок ходимо. Готуємо. Буває, просто на полюванні можемо приготувати шурпу. На відкриття сезону ми збираємося з товаришами — батько, його товариші — і на два дні їдемо в різні місця, де полюємо, там в палатках і ночуємо, там і готуємо щось. Якщо тато готує шурпу, то це на цілий день. Коли він вдома готує шурпу, то всі сусіди сходяться, бо дуже люблять, коли він готує", — розповів Василь Богусевич.

Батько спочатку усьому вчив сина, а після повномасштабного вторгнення, уже Василь почав ділитися знаннями. Знайомив батька з різними видами зброї, азами  тактики. Каже, не намагався відмовити батька від військової служби, бо знав, що це марно.

"Якби не він, я, інші люди, то хто з перших днів захищав би нас? Ніхто ж не знав, як воно буде, і в що воно виллється. Через це нам було набагато легше разом, ми підтримували один одного. Раніше навчали зовсім іншому, а зараз ми отримуємо знання  від натівських партнерів, нову зброю. Ми в територіальній обороні, в нас рота вогневої підтримки. Ми допомагаємо другим ротам у скрутних ситуаціях. У нас не було таких ситуацій, що нам було страшно, будь-яка поставлена задача виконується. Всіх, хто не готовий був до виконання завдань, вже перевели, а ми вже психологічно налаштувались і не реагуємо на це "страшно-не страшно", "тяжко-не тяжко". У нас багато техніки, наші бійці нею користуються. Я зараз займаюся ремонтом техніки: якщо якась ситуація, то виїжджаю на виїзд. Якщо виходить, то ми їдемо, забираємо техніку, привозимо, ремонтуємо, їдемо купуємо запчастини, замовляємо. Буває, що їздимо, сидимо в окопах добами, спостерігаємо. Буває, що без сну, буває, добами не їмо, бо немає часу, адже треба техніку підтримувати, щоб вона змогла в будь-який момент виїхати. Дрони є у нас, буває, виїжджаємо на виїзд, запускаємо для розвідки, проводимо розвідку місцевості.

Зараз я займаю посаду посаді ТО командира кулеметного відділення й  намагаюся робити все по максимуму, навіть те, що від мене не залежить. Які б задачі не були поставлені, люди мені довіряють, тому мене й призначили командиром відділення. Я в цій роті з самого початку. В нас багато людей змінилося за цей період , а я "старий воїн", тому люди мені довіряють й виконують всі завдання, які я ставлю перед особовим складом. Мій батько знаходиться в другому відділенні — гранатометному, а я командир кулеметного. Перетинаємося, спілкуємося. Буває, я йому можу  поставити задачі, буває — він мені". 

Віктор і Василь Богусевичі дуже скучили за своїми родинами. Військові із сумом говорять, що не бачать, як ростуть їхні діти. У молодшого Василя —  двійнята, коли чоловік пішов на війну, їм був всього рік. Коротких зустрічей раз на 3-4 місяці явно мало для повноцінного батьківського виховання. Після перемоги багатодітний тато Віктор Богусевич з усією великою родиною мріє відвідати "Асканію Нову". Каже, давно хотіли в цей заповідник, але ніяк не вдавалося. А тепер тільки росіяни заберуться звідти, відразу поїдуть. Усі разом, з дітьми, внуками. Хай лишень би це швидше сталося…