Олена Гуменюк, гостьова редакторка Українського радіо
Я прокинулася від вибухів. Я живу в районі під Броварами (Київщина) і перші вибухи були якраз над нами: поруч Прилуцька, Чернігівська траси. Ми прокинулися вранці, опів на четверту, від того, що вибухає. Мама кинулася, я теж, слухаємо... Почалося. Я давай шукати в інтернеті й так прочитала про повномасштабне вторгнення. Це жахливо було, звичайно. Жах, нерозуміння, чому, за що. Головне, напевно, питання: чому? Хоча морально я вже кілька місяців до цього була готова, прийшла до мами і сказала, що війна буде.
Страшно, коли ракети літають. Здається, вони летять над будинками. У мене приватний сектор, двері і вікна вгинаються від тих хвиль під час обстрілів. У мене в сусідів комин ракетою збило. І коли воно все це реве і гуде безперервно і день, і ніч, це дуже страшно.
Нам довго не дозволяли виходити ні на городи, нікуди. Тому що в нас дуже довго йшло розмінування. У нас підривалися, навіть коли розмінували, були випадки, коли і потім підривалися. Ракети знаходили у дворах будинків.
Радійники наші переїхали до Львова, я зателефонувала до них і кажу, що готова і можу працювати. І чесно, якби я не працювала, я б, напевно, втратила глузд. Робота рятувала. А потім і мама сідала слухала біля мене і це відволікало. Це дуже сильно рятувало: ти весь час у спілкуванні.
Уявіть собі ситуацію. Ти телефонуєш до когось і просиш про коментар, а в тебе при цьому ракети літають, вибухи. Чути, що тут робиться... Люди прямо замовкають і питають, а що це у мене. Я кажу: не звертайте увагу, у мене тут дуже сильно стріляють, ракети літають. Люди на тому кінці просто завмирали. Мовляв, як літають? А я кажу: "Я під Києвом, у мене тут бойові дії... але давайте про коментар, прошу про це поговорити...". І ті одразу погоджувалися. Для них це був шок. Для тих, хто не був у цьому епіцентрі, почути, що тут людина ніби не на фронті, а вибухає все, — це був, звичайно, шок.
Тетяна Кононенко, ведуча програм на Радіо Промінь
За рік війни пережила окупацію, невдалу спробу виїхати із захопленого села і зараз в Україні, разом із донькою чекає на свого чоловіка, військового ЗСУ, та на перемогу.
До 24 лютого 2022 року я перебувала у декретній відпустці, у мене народилася маленька донечка Аліса. До цього ми з колегою Ольгою Бродською працювали над улюбленою програмою "Соціум.сом". Пам'ятаю, що до 24 лютого у мене був досить пригнічений стан. За тиждень, за два в новинах накручувалося, але це навіть від новин не залежало — ходила і боялася. Я скажу так: дзвінок о 5 ранку від брата мене не здивував. Ні те, що це був він, ні те, що це був дзвінок про початок війни. Я спала міцно, але прокинулася від того, що чоловіка немає поруч. У цей момент він зайшов із вулиці і знав, що щось розпочинається, він почув звуки, вибухи, щось летіло. Він вибіг на вулицю через оці звуки. Ми зрозуміли, що щось почалося.
Перші 2-3 дні ми не виходили з підвалу. Мені було страшно за Алісу, якій 25 лютого виповнилося саме 1,5 року, а у неї за цей час був вже другий день війни. Коли працював інтернет, було просто відслідковувати все, що відбувалося. І техніка з Білорусі так швидко їхала, що ти міг її буквально вести, багато друзів пішло в ЗСУ і могли повідомити про її пересування. Цієї техніки було так багато, що, здавалося, її хтось сипле. Танки, БТРи: мені й усім поруч здавалося, що дороги там вже взагалі немає. Чули перші постріли, коли розстрілювали будинки. І тоді ж почули про перші смерті.
Страшно і важко стало, коли зникло світло, інтернет і зв'язок. Радіо у нас було, і ми, як у давні часи, сиділи і слухали його. Приємно було чути рідні голоси: ти ж працюєш тут і щодня чуєш Коляду, Хоркіна і радієш. Бо ж це круто — чути і вірити, що ти зможеш пробитися і вийти з цього режиму.
Наше село деокупували 1 квітня. Коли ми вперше побачили солдатів ЗСУ, це було щось неймовірне. Коли ми побачили своїх, то більшого щастя не можна було відчувати. А ще, коли говориш "Слава Україні", а тобі у відповідь кажуть: "Героям слава".
І це при тому, що погода була така погана, грязюка, а народ весь вийшов. Вони всі обіймали їх, виціловували, і чужі люди такі для тебе рідні, рідніших не може бути. Це було щастя і крутий момент на все життя. Почалася допомога безкінечна, але з цим почали відкривати і певні речі. Ми ж були в середині села, а те, що на околицях відбувалося, не знали. У нас 10-12 будинків були розбомблені. Хтось залишився без житла і додому не повернувся.
За час окупації я жодного разу не заплакала. Хіба під час звільнення. Ти примушуєш свій мозок працювати. Ти не маєш права здатися, бо у тебе є дитина. Бо підвал — не те місце, яке я хотіла їй показати. І тому я не буду здаватися ніколи. І я буду з впевненістю казати, що буде перемога. Я вірю, що моя дитина буде жити у мирі і спокої. І що ми разом із чоловіком будемо її виховувати у нашому домі, на нашій землі, в Україні.
Можливо, я не будувала таких планів до війни, як будую їх зараз. Я розумію, що сьогоднішнього дня може і не бути. Якщо я хочу щось купити, я піду і куплю. Я не буду відкладати чи економити. Щось задонатити, щось купити. Ми з чоловіком плануємо подорож. От настане перемога, повернеться чоловік із ЗСУ і ми поїдемо. Планів усе більше і більше, і ми будемо реалізовувати обов'язково.
Я впевнена, що три роки малій стукне у серпні й ми святкуватимемо їх у вільній Україні. А потім я піду працювати, звісно.
Володимир Носков, незрячий журналіст Українського радіо з Харкова.
Перші тижні війни провів у рідному місті, коментував ситуацію у Харкові для українських та закордонних медіа. Через постійні обстріли у середині березня виїхав з міста евакуаційним потягом. Зараз тимчасово живе і працює у Львові.
Я вважаю, що зараз найбільше треба давати можливість слухати людей і давати змогу їм виговоритися, розповісти історію свого життя.
Для мене все почалося набагато раніше, навіть наші архіви радійні зберігають мою останню програму "Небайдужість". Це було у понеділок перед вторгненням. Я їздив до одного з чиновників, він мені розказував і про ракети, мовляв, подивитесь, що ви навіть не встигнете в бомбосховище забігти, як ракета розіб'є будинок. Це була людина з досвідом. Програма як у воду гляділа. Чому? Бо я не належав до тих людей, які сміялися про шашлики, якісь лякалочки від ЦРУ чи ще щось. Я розумів, що війна буде, просто через дні чи тижні. Тут залишався фактор днів. Я з багатьма харків’янами говорив, часто користувався таксі, вони сміялися з мене: "Ви що, вірите, що у нас війна буде? Та нас накручують. Ви вірите, що проти нас підуть росіяни? Та ми ж сусіди".
У ЗМІ не починали людей готувати, не писали про бомбосховища, не оприлюднювали мапи. Тоді мені говорили: "Навіщо ти сієш паніку?".
Я прокинувся о 5-й з копійками від звуків вибухів абсолютно спокійним зі словами: "Ну все, почалося". Я нікого не став будити — ні маму, ні батька, ні бабусю. Я обдзвонив своїх колег із Києва, з різних радіоканалів, кажу, у нас тут вибухи. Вони кажуть: "У нас теж".
У Харкові, виявляється, одразу першого дня захопили дуже величезну територію, прикордонні села та міста на кшталт Куп'янська. Одразу почали обстрілювати страшно "Фельдман Екопарк". Там купа була всяких звірів, які буквально божеволіли від вибухів. Й одразу відключили електрику, тепло, багато тварин загинуло. Боялися дуже, що вибіжать у місто леви, тигри і це буде велика небезпека для людей.
Словом, я не до кінця відчував 24 лютого оцю страшну атмосферу війни. Для мене атмосфера війни почалася 25 лютого, коли десь недалеко від нас пролунав страшний звук вибуху вперше, потім вдруге, втретє. З 5 поверху на перший до мене швиденько збігли друзі. Думали, що у мене пересидять і повернуться додому, але вони у мене так і залишилися на 2 тижні, поки ми не евакуювалися. Батьки мешкали в сусідньому будинку, вони до мене просто приходили кожного дня.
І далі це була війна у прямому ефірі.
Оксана Петрова, режисерка Українського радіо. Працює на радіо вже 28 років.
Активна учасниця усіх Майданів. Режисерка, яка безмежно любить свою роботу. Дружина військового і волонтерка, допомагає підрозділу, у якому служить її чоловік. Людина, яка ще 23 лютого не вірила, що життя може так невблаганно змінитися.
Усі навколо дуже багато говорили про війну. Ми навіть дуже багато створили роликів про те, як поводити себе, якщо щось станеться, як зібрати тривожну валізку тощо. Я не вірила у те, що це може бути. 23-го ввечері, коли я закінчувала роботу, зустріла одну дуже відому людину, військового, який сказав: "Ні, про що ти говориш, яка війна?"
Я не готувалася до війни і нічого не збирала. Я не вірила у те, що може бути війна.
Я не знаю, чи режисерка я, чи волонтерка. Волонтерю я по цей день. Зараз у мене стоїть завдання: мені потрібно бензопилу хлопцям хорошу, мені потрібно машину відремонтувати, тому що там з насосом серйозні проблеми. Але я і режисерка. Я люблю радіо. Я 28 років на радіо. Це моє життя. Із задоволенням біжу на роботу, працюю із задоволенням, але і думаю про тих, хто там. Мені дуже болить. Я бачу цих жінок, матерів, я їх бачу здалеку — у кого сумні очі. І я чітко можу сказати: ця чекає сина, ця чекає чоловіка.
Сили? Мені інколи здається, що їх вже немає. Інколи я впадаю в депресію. Потім я розумію, що ні, так не можна. Тому що потрібно жити, працювати. Мій чоловік дуже скоро вже буде пенсіонером, але лишаються хлопці, які мені вже стали рідними. Я вірю у Збройні Сили України, тому потрібно жити для того, щоб ми могли щось зробити для тих, які там вигризають перемогу.
Єгор Устинов, ведучий новин на Українському радіо, першим повідомив про початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року у першому випуску новин о 6 годині ранку.
Звуки сирен і обстріли для Єгора були знайомі ще з 2014 року. Флешбеки 2022 — це спогади про Луганськ восьмирічної давнини. Саме зараз ведучий сказав, що більше не буде втеч.
Для мене війна прийшла не 24 лютого 2022 року. Я сам з Луганська і встиг попрацювати ще на обласному радіо, починав працювати у 2013 році. І от те, що відбувалося 24 лютого 2022 року, я вже переживав раніше. Пам’ятаю, у мене такі ж думки були: знову я все це переживаю, я не хочу в цей стан повертатися. Хоча розумію, що нема куди подітися. І знову, і знову ця тривога, невідомість, сирени...
Найяскравіший сигнал, який почув, — це сирена, сигнал повітряної тривоги. Ти розумієш, що це воно. Правда, в Луганську все починалося не з сирен. Усе починалося із проросійських мітингів, захоплення адміністративних будівель — вже потім звучали вибухи. 24 лютого все розпочиналося із вибухів і сирени, а в Луганську все йшло в іншому порядку.
Я поїхав з Луганська на початку липня 2014 року. Але все закрутилося в нас там на початку лютого. Ми тоді з колегами залишилися в якийсь момент єдиним проукраїнським ЗМІ в Луганську. На той момент гедиректором Луганської облтелерадіокомпанії був нині сумновідомий Родіон Мірошник, так званий посол так званої "ЛНР" у Москві. У нього і тоді були проросійські погляди, але нас тоді не чіпали, а йому було не до нас. Ми знімали захоплення будівлі СБУ, облдержадміністрації, усіх адміністративних будівель. І паралелі — 24 лютого до мене знову повернулися ті самі відчуття: тривоги, невідомості, що буде далі.
У мене від 2014 року є щеплення від "русского міра". Я не зміг би жити в окупації. Я намагався би втекти з окупації, все решту якось би пережив. Ми були переселенцями. У 2014 році я теж чув від сторонніх: "О, понаїхали переселенці, житла нема, багато вас, усім усе треба". Розумію, що дурні є всюди: і в Києві, і у Львові , всюди...
Від 2014-го і досі мій горизонт планування — тиждень. Мені дуже, дуже, дуже важко планувати на місяць... На початку лютого взагалі скоротився на день, два. А зараз покращилося чи подовшилося — на тиждень. Але не більше.
Мені дуже хочеться вірити, що війна таки навчила і змінила багатьох із нас. Бо ж чимало людей з різних країн зараз почали цінувати своє місце, місто, своє все, і я сподіваюся, що українців теж чомусь ця війна навчить. Так, нас чекають важкі роки після війни. Але я також дуже вірю у те, що 2023-й стане роком нашої перемоги.
Після війни я знаю, що візьму відпустку і поїду кудись на море. Я знатиму, що війна закінчилася, і зі спокійною душею буду відпочивати.
Олена Шарпанська, ведуча програм російської служби Українського радіо.
Одна з трьох авторок програми "Война і русскій мір", яка входить на каналі іномовлення. Пережила окупацію, під час якої й почала вести свій щоденник.
Щоденник я писала від руки. Я знайшла зошит своєї онучки на дачі. Вона там якісь уроки робила, біологію. У цьому зошиті я почала записувати. Бо я розуміла, що якщо не запишу, дуже багато зітреться з пам’яті. І пам’ять має таку властивость погане забувати. Я не знаю, скільки буде продовжуватися щоденник. Але він мені допоміг, коли ми виїхали. Одразу мене почали розпитувати і свідчення записувати про воєнні злочини. І цей щоденник допоміг мені і свідчення записати, й інтерв’ю у мене брали. Хай він буде. Це важливо.
Про що я не написала у щоденнику: про те, як нервували собаки. Рік не хотів виходити на вулицю у своїх справах. Одного разу я його виштовхала, він прожогом кинувся назад, а за хвилину над нами просвистіла ракета. Було дуже гучно і вони ховалися під стіл. Старенька мопсиха погано чує, їй трохи легше, хоча вона теж нервувала. Наїлася дитячих червоних резиночок для волосся, а потім на снігу між деревами ми знаходили червону "гусінь". Про те, як ми ховали у недобудованій бані нашу Владу, бо люди казали, що кадирівці почали ходити по дачах, як дитина втрачала там свідомість, як замкнулася, тихо плакала, поки ніхто не бачив, ночами читала електронну книгу, поки можна було її заряджати, чи слухала музику. Через місяці два зізналася мамі, що на блокпосту їй у вікно дулом автомата постукав росіянин і з гидотною посмішкою сказав "паф-паф". Про те, що щоночі ми говорили зі старшою дочкою. Тоді у Португалії усі мобільні оператори дозволили безкоштовні дзвінки в Україну. Про те, що з моїх слів дитина передавала на чат-бот ЗСУ, де ми бачимо росіян. Про те, що моя старша дочка сказала, що після 24-го більше не плаче. Про те, як вони сиділи під бомбами у підвалі свого будинку разом із старовинним другом сім’ї, який щиро радів російській навалі і тим самим бомбам. Не написала про те, як дитина-аутист пережила ці 16 днів. Як плакала, нервувала, вередувала і втратила всі свої навички. Як не розуміла, чому ще вчора їй можна було стрибати в калюжах, а сьогодні ні. Як наша героїчна бабуся, яка дитиною пережила війну, кляла Путіна і питала, що йому від нас треба. Не написала, як ховала в машині свої журналістські посвідчення, ноутбук і телефон. На щастя, не рилися і не чіпали саме в нас. Не написала про спокій мого чоловіка, він казав: "Як тільки діти поїхали, я абсолютно спокійний". Однак через кілька місяці отой спокій обернувся загостренням — спочатку міжхребцеві грижі, потім сідничний нерв. Він досі не може нормально ходити, довго сидіти, а відтак і працювати. Не написала про свої панічні атаки і нерви, але і це мине.
Війна тепер живе в нас, і житиме завжди, допоки ми живемо.
Слухати всі випуски програм ТУТ.
