Починаючи з 1990-х років, від здобуття незалежності і до сьогодні, українці поступово змінюються як нація. Відстежити це можна навіть за тими цінностями, які ставляться на перше місце. За даними Інституту соціології Національної академії наук, у 1990-х роках на першому місці — матеріальний добробут, здоров'я і безпека. На сьогодні вони, до речі, трохи зменшилися у своїй вазі. Особливо низькі місця на початку 90-х минулого століття займають цінності політичного життя, такі як можливість брати участь у суспільно-політичному житті, контролювати владу. І на останніх місцях — можливість участі в економічному житті: робота, підприємництво.
Більше про зміни українського соціуму розповідає виконавчий директор Фонду "Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва" Петро Бурковський.
***
Якщо подивитися на тенденції на довгострокові зміни, які відбувалися в суспільстві, початку 90-х і аж по нинішній день попри війну то ми побачимо, що зміни у характері, у ставленні громадян до політичних інститутів, до економічного устрою, певні культурні установки змінюються повільно. Немає різкого переходу, як тоді, коли людина засинає вночі, а прокидається зовсім іншою. Так само і суспільство не може на другий день після розпаду Радянського Союзу чи після проголошення Акту про незалежність України 24 серпня бути іншим. Воно повільно змінювалося і поступово позбувалося комплексів, які називають феноменом homo sovieticus. Тобто йдеться про радянську, колективну свідомість, яка передбачає поклоніння перед авторитетом політичного керівництва. Також комплекс радянської людини передбачав велике лицемірство, коли думалося одне, а говорилося інше, особливо на пізніх етапах. Це великою мірою ускладнювало життя українського суспільства та перехід до демократії. Цими комплексами, бажанням покластися виключно на державу, патерналізмом — бажанням перекласти відповідальність за своє життя так само на державу, за те, чи є в тебе робота, за своє власне майбутнє та майбутнє своїх дітей, — тривалий час користувалися політики. На виборах вони обіцяли "золоті" гори, а натомість це був звичайний обман. Тут питання у досвіді, який переживає суспільство: потрясіння або ламають людей, або роблять їх сильнішими.
***
Окрім цього, потрясіння призводять і до певного ціннісного струсу, коли процес зміни цінностей пришвидшується. І тільки після того, як зміняться цінності, почне змінюватися й суспільство.
На початку 1990-х в Інституті соціології НАНУ вимірюють за щаблями, на якій із семи позицій людина сама себе бачить. І тоді більшість українців ставить себе на перший-другий щабель, тобто знизу. Але станом на 2021-й рік більшість вже у центрі – третій-четвертий щабель. Тобто у нас гармонізується соціальна структура.
Також в Україні змінюються і політичні преференції. Якщо всередині 1990-х комуністів і соціалістів підтримує майже половина населення, лібералів — 2%, а всю демократичну сферу – приблизно 20%, то зараз ситуація зовсім інша. Далі про неоднорідність суспільства та феномен політичної географії говорить доктор соціологічних наук, провідний науковий співробітник Інституту соціології НАН України Олександр Стегній.
***
Суспільство є неоднорідним з точки зору соціології. Якщо ми поглянемо як на показник на електоральні вподобання, голосування за певні політичні партії, який ми називаємо "феноменом політичної географії", то він існує, мабуть, років тридцять. Homo sovieticus були і в наших опитуваннях, особливо на початку 2000-х років, таких було біля 20 %. На сьогоднішній день, зрозуміло, їх може бути менше, але вони будуть залишатися і надалі, оскільки для людини дуже важливою залишається соціалізація. Вона відбувається, коли дитина стає громадянином або просто дорослою людиною. Соціалізація відбувається не тільки в школі чи університеті, за місцем роботи, але й в сім’ї. Й рецидив патерналізму, що держава хай піклується, а наша справа маленька, залишається. І це те, що передається з покоління в покоління та продовжується й зустрічається навіть серед молодих людей. Яскравий приклад тут Росія, в якій зараз молоді люди, які ніколи не жили при Радянському Союзі, підтримують його. Через активну агітаційну роботу та прославлення радянського минулого молоді люди втягують в себе ці патерни поведінки, хоча не має жодного історичного досвіду. Тому в нас ці люди будуть й надалі.
***
Зміни цінностей важко помітити у короткотерміновому зрізі. Коли є певне потрясіння у суспільстві (а такими, звісно, стали 2 революції та війна), то це може пришвидшити процес зміни цінностей. Разом із тим, радянського минулого, так званого совкового спадку, ми позбуваємось і досі. Цей процес, вважає політичний психолог, науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології Ігор Гусєв, потребує зміни цілого покоління.
***
Все ж таки ми — країна посттоталітарна і з нами це буде достатньо довго. Але певний період ми будемо з себе "вичавлювати" "совок", радянщину. Це передається через покоління: якщо йдеться, умовно кажучи, про радянську сім’ю, яка виховує в радянських звичках чи уявленнях, то не дивно, що й серед молоді можуть бути. Можливо, там немає сентиментів чи ностальгії, але засудження в людей також може не бути, тому що це накладалося не лише вихованням, але й нашою школою. Треба вичищати шкільну програму, зокрема, й патріотичне виховання, яке переписане із радянських лекал, просто замінене на Україну. Дитяча та шкільна соціалізація кульгає, вона не вибудовує націоцентричну націю.
Майдани заклали наше прагнення, що ми не хочемо повертатися до Радянського Союзу в уособленні Росії. Потім, звичайно, була Революція Гідності, де боролися за те, щоб не було, як в СРСР, коли народ не питають, а зверху вирішують, куди рухатися. Так точно не буде. Наше бажання бути європейцями, копіювати цей стиль життя підточував ностальгію за радянщиною. А потім, коли вже тягнуть кайданами, це ще більше викликає зворотну реакцію. Привабити значну частину суспільства сентиментами до Радянського Союзу вже, думаю, неможливо.
***
Коли якісь звичні норми перестають діяти, а нові ще не створені – соціологи застосовують показник так званої аномії. Психологічна реакція на таку аномію – розпач і напруга. У 1990-х рівень аномійної деморалізованості — найвищий. Але поступово він знижується. Люди адаптуються, вчаться контролювати ситуацію. У 1997-му тих, хто адаптувався, налічується 7%, тоді як 16 почуваються розгубленими у новій реальності.
Після першого Майдану 2005 року у людей з’являється надія, вони по-новому сприймають власні можливості. Соціологи кажуть що той, перший Майдан, став періодом найбільшої кількості позитивних і найменшої кількості негативних почуттів, а також найвищого показника надії на краще майбутнє. 2011-й рік одразу дає найбільшу кількість негативних почуттів за всі попередні роки, і найнижчий рівень падіння надії. Найменша сукупність позитивних почуттів — у 2013 році. Певним чином це вказує на те, що населення готове до подій, які ось-ось мають відбутися…
Але загалом, як говорить доктор соціологічних наук Олександр Стегній, феномен громадянської свідомості за часом доволі інертний.
***
Феномен громадянської свідомості, особливо масової, та феноменом того, що ми називаємо "громадська думка" — а це фактично світогляд людей — досить інертний по часу. В нас є дуже потужний проєкт, унікальний для пострадянського простору "Соціальний портрет населення України. Українське суспільство на початку ХХІ століття". Це опитування триває в Україні понад 20 років й відбувається раз на рік. Й там завжди було питання: "ким ми себе відчуваєте в першу чергу?". Так от, переважна більшість наших громадян уявляла себе громадянами України. На другій позиції завжди були локальні ідентичності — жителем Донбасу, Галичини. На жаль, ці локальні ідентичності плюс ідеологічні впливи й призвели до того, що зараз ми маємо деякі проблеми з тими, хто не дуже відчуває себе насамперед громадянами України. Але радянських людей на початку наших опитувань було біля 20 %, сьогодні їхня кількість скоротилась десь втричі, але вони залишаються.
Також важливою річчю є й те, що ми називаємо феноменом патерналізму. Йдеться про надію на те, що держава буде вирішувати твої проблеми, а я — маленька людина й буду на неї дивитися. Частка таких патерналістично налаштованих людей на початок 2000-х років становила більше третини. Сьогодні вона скоротилась десь до 20 %, це показник до початку великої війни. Зараз, на превеликий жаль, буде дуже багато людей, які будуть потребувати допомоги держави. Але щодо свідомості, то події, які зараз відбуваються, це справді велика визвольна війна. Ті, хто переживає за країну та її майбутнє, зараз згуртовується. Для них насамперед орієнтиром є не особистий добробут, для них важлива й країна — мала чи велика Батьківщина. Земля, на якій ти живеш, і вона для тебе цінна. Таких людей зараз біля третини. Людей же, які переймаються своїм власним добробутом, в нас трохи більше половини.
***
Вибір. Це те, що дозволяє нам рухатися й визначати своє майбутнє. Наважитися робити вибір, уміти це робити – ознака людини, готової до змін. До речі, зараз у нашому суспільстві великий запит на зміни, говорить політичний психолог Ігор Гусєв.
***
Ми стали більш злими, наполегливими щодо своєї позиції: і через економічну складову, і через посттоталітарну свідомість. Інший момент, який іноді буває зі знаком "мінус", — це наші дискусії, розуміння того, що дискусія — це не завжди погано, що це розуміння поглядів всіх верств населення. Шлях до демократичного розуміння дискусії може бути різним.
Також на Заході часто говорять про сильне громадянське суспільство. В нас працює запит на лідерів громадської думки, активістів, які саме будуть рухати зміни та вимагати їх. Адже в нас постійно є запит на зміни серед широких верств.
***
Повномасштабне вторгнення росії в Україну за короткий час принципово змінює та об'єднує українське суспільство. Війна змінює ставлення українців і до своєї держави. Те, що не вдавалося зробити від початку незалежності, стається за лічені місяці. 24-те лютого і подальші події стають каталізатором до переосмислення багатьох цінностей. І, звісно ж, вчать інакше сприймати деякі усталені твердження. Наприклад, що росія – братня країна. Говорить провідний науковий співробітник Інституту соціології НАН України Олександр Стегній.
***
В масовій свідомості переважна більшість не вірила, що буде велика війна. Але вона сталася і це урок в масовій свідомості. Сусідня країна — це країна, в якій для нас немає майбутнього. Існуючий істеблішмент в Кремлі і Росії вважає, що це їхня територія і відтак має бути їхньою. Це дуже болісно, особливо для мешканців східних регіонів, наприклад, в Харкові, де більшість не могла повірити, що за 40 кілометрів на них нападуть. І ось ці пів року вони розуміють, що сусідня країна — не друг і ментальність російського народу ворожа до нас. Тому теза, що це війна не Росії, а Путіна — хибна, адже воюють в армії люди. Це не братній народ.
Крім того, як виявилося, треба вивчати історію нашої країни, адже тут в нас великі прогалини. Ця хибна історія, що Ленін створив Україну абсурдна, але багато людей в неї вірять.Тому другий урок — це те, що ми називаємо "історична свідомість" або "колективна пам’ять". На превеликий жаль, відсутність історичних знань є підґрунтям для створення таких артефактів, що ми є єдиним народом.
Зараз з цим ситуація змінюється, але треба розуміти, що це треба закріпити та поширити ці знання. Коли людина знає, що Україна — це держава, яка існує ще від часів Ярослава Мудрого, і мала свою власну історію, мову, то з нею буде набагато складніше воювати. І це наше завдання на майбутнє.
***
Чимало російських наративів і нав’язаних тверджень протягом усієї незалежності укорінюються в суспільній свідомості українців. І хто знає, скільки б іще часу знадобилося, аби їх викорінити. У будь-якому разі, велика війна допомагає пришвидшити ці процеси. А вороги, у свою чергу, цього не враховують. Говорить офіцер батальйону оперативного призначення ім. Генерала Кульчицького Національної гвардії України Віталій Марків.
***
На мій погляд, на той момент вони не були готові до такого опору. Їхня шалена машина пропаганди, яка тоді працювала і які величезні кошти на неї виділялися, створювала ілюзію неперемоєної машини. Це яскраво підкреслює наші реалії: в них є територія, певна кількість народу, але в них звикли жити під чоботом. Вони не знають, що таке справжня свобода, воля. Для нашої країни це переломна частина: ми, як ніколи, зібрані, як суспільство. Наші сусіди намагалися налякати нас, зламати нас психологічно, морально. Україна та народ об’єдналися і побачили справжнє лице нашого ворога: це ніякий не сусід, він ніколи не був братським і в нас немає нічого спільного. Перемога буде обов’язково, але нам в жодному разі не потрібно недооцінювати нашого противника.
***
Найбільший страх, з яким жили і живуть люди – це страх, пов’язаний із матеріальним становищем. У 1990 роках із цим страхом живуть 80 відсотків українців. А понад 70% бояться злочинності та голоду. Однак поступово страх голоду, холоду та злочинності зменшується, і десь від початку 2000-х ситуація стабілізується. У 2014-му ці страхи зменшуються, і їх витісняють інші, насамперед – страх війни.
А як змінилося українське суспільство з 24-го лютого? Говорить науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології Ігор Гусєв.
***
Трансформація відбувається, але наскільки вони залишаться, вкоріняться в нас, — це питання часу. Бо є відповідь суспільства на виклики, а чи залишиться вона з нами як частина масової свідомості — це теж питання. Головне те, що до 2022 року було сформовано розуміння, що ми не будемо приймати ультиматум. Зараз головна особливість, що на таку агресію небачених масштабів в суспільстві є консенсус, що ми не складаємо руки, а боремося. Відчуття того, що ми маємо скоритися немає і це — головне.
***
Міф про "братні народи" виник у 17-му столітті. І, як розповідають в Українському інституті національної пам’яті, найбільше до цього доклалися київські інтелектуали. Коли Козацька держава увійшла до складу Московського царства, майбутня імперія була великою, але відсталою і дуже потребувала освіченої еліти. Тоді наші православні київські предки вирішили зміцнити цю імперію, тому що вважали її значною мірою своєю, адже це була православна держава. І вони створили міф про існування так званого слов’янського народу, яким пізніше дуже вправно маніпулювали російські пропагандисти. Продовжує виконавчий директор Фонду "Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва" Петро Бурковський.
***
Вони ніколи не були братніми, це винахід русифікованої радянської історії та історіографії, яка силоміць дуже рутинно і систематично нав’язувалася через систему радянської освіти. Післявоєнні покоління виростали в наративі про велику перемогу, що вона здобута об’єднанням "братських" народів, а "братські" народи керовані провідною і вирішальною роллю комуністичної партії та її лідерів.
Всі ці комплекси закріплювали міф. Адже коли розпався СРСР, ми все більше і більше розкривали правди про Голодомор, репресії та винищення української інтелігенції, жахливі злочини і втрати під час Другої світової війни. Відкрили для себе сторінки опору Української повстанської армії в часи Другої світової війни, опору після Лютневої революції в Російській імперії, коли на кілька років постала Українська держава. Ми почали більше цікавитися справжньою історією, не вигаданою, нав’язаною партійними чи політичними інтересами.
***
Українці й росіяни — не "братні" народи. У кожного своя історія становлення, свої соціокультурні надбання, своє бачення майбутнього. Протягом своєї історії українці та росіяни неодноразово воювали, і це були далеко не "братні" чи "громадянські" війни, а битви між двома народами, один із яких — російський — постійно хоче знищити інший — український.
На жаль, зараз нам доводиться переживати війну, щоб цей міф про "братні народи" був остаточно зруйнований. Але чи станеться це? Політичний психолог Ігор Гусєв далі.
***
Він зазнав руйнування, але наскільки вони значні, ми подивимося з часом. разом з тим, не будьмо наївними, ми 30 років жили в цьому міфі "братніх" народів, тож навіть така потужна подія як війна його повністю не зруйнує. Я прибічник того, що масова свідомість є повільною та не змінюється так швидко. Звичайно, буде певний період, коли ми не будемо довіряти ані хорошим, ані поганим росіянам. Але є родинні зв’язки, є тяглість масової свідомості, є політичні та геополітичні процеси і врешті-решт є географічний фактор. Ми будемо сусідами. Єдине питання коли ми вийдемо на розуміння, що це — просто сусіди і нам треба раціонально брати лише хороше, але не думати про братні, родинні зв’язки. Це завдання на майбутні роки.
***
Для українців важлива воля, життя без примусу і тиску. Волелюбність у народу України чи не на найпершому місці. Так, у 2020 році, згідно з опитуванням соціологічної групи Рейтинг, українці вважали свободу більшою цінністю навіть за безпеку та рівність: 70% погодилися, що свобода важливіша за рівність, а 31% — що вона важливіша за безпеку.
У Росії подібний вибір зробили 55% і 24% респондентів відповідно.
У той час як росіяни перекладають відповідальність за своє життя на когось іншого, українці прагнуть самі творити свою історію і ухвалювати рішення, які впливають на їхнє життя. Можливо навіть, виправляючи помилки своїх предків – говорить соліст гурту "Антитіла" Тарас Тополя.
***
Ми в процесі формування нації. І її суверенне, незалежне, вільне майбутнє, її потенціал, можливість ліг на плечі молодих людей, які пішли за зовом серця в горнило війни. Багатьох ми вже втратили назавжди, але саме молоді люди, ця рушійна сила і є тією запорукою формування цієї нації. Саме ми є тими, хто усвідомлює власні помилки, виправляє помилки наших предків і, я сподіваюся, що на все життя запам’ятає цей урок, щоб не допустити таких самих помилок в майбутньому. А чи усвідомив український народ, чи піднявся він на цю високу планку — це ми зрозуміємо, мабуть, після перемоги.
Як ми вистояли, як ми вже шість місяців даємо відсіч цій орді? Я думаю, що нас тримає на фронті і наша країна не впала, бо є в нас якась місія, у всього народу. Щось, мабуть, ми ще маємо дати світу. Щось таке, за що весь світ бореться поруч з нами, і якісь сили нас тримають. Ми стоїмо всупереч законам фізики, логіки, значить в нас є якась місія і ми для чогось ще потрібні цьому світу.
***
У часи війни ми бачимо консолідацію суспільства. Ця консолідація не є абсолютною, але, якщо порівняти із довоєнним періодом, то варта уваги. Про це йшлося під час круглого столу "Українське суспільство після перемоги", проведеного Національним інститутом соціології НАН України.
Українці стають ближчими одне до одного. Вони стійко вірять у перемогу, і з березня цей показник у 93% так і не змінився. Потужно розвивається волонтерство, як своєрідна практика спротиву. Хтось донатить, хтось допомагає близьким та знайомим, хтось у кібер-армії.
Загалом, бути зараз українцем - означає спільно наближати перемогу. І саме перемога у війні і стала нашою націєтворчою ідеєю.
Фото: Українське радіо
