"Апеляція до історичного минулого має сенс. І глава МЗС України разом з іншими міністрами апелював до подій Люблінської унії 1569 року – це, звичайно, тішить. Люблінська унія справді відіграла в історії українського, польського, литовського та білоруського народів далеко непросту роль. Це був політичний акт, у результаті якого Королівство Польське та Велике Князівство Литовське створили одну федеративну державу, яку часто в літературі йменують як Річ Посполита. Вона включала не тільки ці дві частини, а й ще автономну частину – Королівство Руське. До того ж, землі Речі Посполитої мали свої окремі привілеї, зокрема це стосувалося українських земель", – зазначив Петро Кралюк.
Історик прокоментував, чим прикметна Люблінська унія.
"Події довкола Люблінської унії призвели до того, що більшість українських етнічних земель опинилися у складі тогочасного Королівства Польського, а саме: Підляське, Київське, Волинське, Брацлавське воєводства та частина Поділля. Що стосується Великого Королівства Литовського, до його складу увійшли переважно білоруські землі і частково деякі українські землі на Поліссі. Такий політичний розподіл навіть у межах федеративної держави з часом привів до того, що відносно єдина спільність українців і білорусів, яких тоді називали русинами, поступово почалася руйнуватися і почав творитися окремий український етнос, хоча ми можемо говорити, що наші корені набагато глибше. Але у політичному плані Люблінська унія зіграла свою роль", – прокоментував він.
Кралюк зауважив, що у підручниках Люблінська унія трактується або нейтрально, або навіть негативно, мовляв відбулася експансія польських феодалів на українські землі.
"Частково це правда. Але насправді ця унія мала для українських земель значні наслідки. У той час українська аристократія існувала, а саме – руські князі, які мали величезні володіння на теренах не лише України, а й Білорусії. Зокрема, це стосується князя Василя-Костянтина Острозького, який був одним із найбагатших магнатів тогочасної Речі Посполитої, а також князів Вишневецьких та Сангушків та інших, які були представлені на Люблінському сеймі, на якому укладалася ця унія, і відстоювали певні свої інтереси", – сказав він.
Кралюк пояснив, що тогочасна Україна, яка ввійшла до складу Королівства Польського, не стала автономною структурою де-юре, але де-факто такою стала.
"Тогочасні князі України, які були представлені на Люблінському сеймі, добивалися того, щоби за ними були збережені певні привілеї, які стосувалися політичного, культурного та церковного життя. Наприклад, на тогочасних українських землях, які ввійшли до Королівства Польського, зберігалася руська мова діловодства та надавалися доволі широкі права для місцевих князів. Навіть деякі дослідники цілком справедливо говорять про те, що у результаті Люблінської унії українська аристократія отримала дуже широкі можливості. Тобто вони творили на українських землях свої автономні князівства. Деякі з цих магнатів могли складати конкуренцію польським королям. Інше питання, що вони так і не змогли реалізувати створення своєї автономної структури. Але вже після повстання під проводом Богдана Хмельницького і його смерті, коли гетьман Іван Виговський уклав у 1658 році Гадяцький договір між Військом Запорозьким і тогочасною королівською владою, передбачалося, що існуватиме так зване Велике Князівство Руське, яке саме відновлюється, а не створюється. Але Виговському так і не вдалося це довести до логічного завершення", – додав Петро Кралюк.
Історик пояснив, якою була мета такого союзу.
"Союзи, які укладалися на той час, мали і військову складову. Велике Князівство Литовське відчувало тиск з боку Москви і було зацікавлено у тому, щоб мати підтримку від Королівства Польського, яке було доволі сильною мілітарною державою. Люблінська унія певним чином послужила тому, що Московія зупинилася у своїй експансії на Захід. І до 1648 року Річ Посполита залишалася острівцем стабільності в Європі", – сказав він.
Кралюк зауважив, що "сьогодні висунули ідею "Люблінського трикутника", мовляв Варшава, Київ і Вільнюс мають створити якесь політичне об'єднання, координувати між собою зусилля. Це ідея не нова. Хотілось би, щоб щось таке було. І вже зараз створена спільна польсько-українсько-литовська військова бригада".
"Зараз звернення до Люблінської унії – це у певному сенсі може бути нашим символічним поверненням у Європу. Тому що у ХVІ ст. Річ Посполита була доволі сильною європейською державою. І у той час, входячи до складу Речі Посполитої, Україна фактично належала до Європи в економічному плані, оскільки з України до Європи везли товари й існували великі торгові факторії, а також в політичному та культурному планах", – резюмував історик.
Зазначимо, що "Люблінський трикутник" Київ – Варшава – Вільнюс буде не формалізованим об’єднанням, а політичним майданчиком для тристоронніх консультацій перед важливими міжнародними зустрічами чи ухваленням знакових рішень. Зокрема, йдеться про узгодження спільної позиції щодо Росії, енергетичної безпеки в регіоні, економічної співпраці та подолання пандемії COVID-19.
Окрім того, сторони домовилися створити посади представників з питань співробітництва в рамках "трикутника", а другу зустріч в рамках цієї платформи провести в Києві, під час якої обговорити питання російської дезінформації.
Створення механізму співпраці Кулеба, Чапутович і Лінкявічус прописали в спільній декларації щодо створення "Люблінського трикутника". У ній також засуджується агресія Росії в Україні і міститься заклик до Москви здійснити деокупацію Криму й частин Донецької та Луганської областей, підтримується європейський вибір України й надання Києву плану дій щодо членства в НАТО з подальшою перспективою приєднання до Альянсу.
Фото: МЗС
