— Пані Світлано, як Ваше життя змінилося? Нам було б дуже важливо ці цікаво почути Вашу історію.
Світлана Саламатіна: Яперепрошую, я говоритиму російською, мені так легше. На полтавській землі ми живемо вже чотири роки. Я вже не вважаю себе внутрішньо-переміщеною особою,я вважаю себе повноцінною мешканкою Полтавської області. Селище, з якого ми приїхали, у Луганській області, досі під обстрілом і дуже багато постраждалих людей і руйнувань. Але переїхали ми сюди не тільки через те, що там було страшно, хоча там ми були без світла, без газу, без води. Але найстрашніше – коли тебе примушують думати інакше. Для нас це життєва позиція. Для нас Україні – це рідна країна і Полтавську область ми обрали, тож вирішили приїхати сюди і жити. Зараз складно сформулювати все це. За ці чотири роки ми все ще стаємо на ноги, сподіваємося, що все зміниться. Ми не вважаємо себе переселенцями, бо ми придбали житло, ми працюємо на землі.
— Пане Олександре, ми знаємо одне ваше досягнення. За словами Сергія Колотія, він голова Решетилівської районної ради Полтавської області, ви стали керівником комунального підприємства і активно долучилися до розбудови громади. Проте є багато зареєстрованих ВПО, але фактично за місцем реєстрації вони не живуть. Яка Ваша історія? Як вдалося розгорнути нову сторінку життя?
Олександр Саламатін: Почалося все дуже просто. Коли ми переїхали у Решетилівський район, голова міської ради поставилася до нас дуже доброзичливо, від неї ніколи не було жодної відмови. А як я став керівником? Село доволі невелике, є водонапірна вежа, люди користуються цією водою, користуються, але мало хто хоче за вежею доглядати. У нас зараз є комунальне підприємство, яке фінансують вісім сільських громад, нам, працівникам, платять мінімальну зарплату.
— Чи виникали у Вас проблеми з реалізацією ваших прав, наприклад на доступ до медицини абощо?
Світлана Саламатіна: Ні. Ми маємо широке коло знайомих і родичам телефонуємо, дехто нас підтримує, дехто скептично ставиться, але не припиняю повторювати, наскільки доброзичливо до нас поставилися у Решетилівському районі. Ми хвилювалися, адже страшнувато було, як поставляться до нас, як ми зможемо влитися в життя села? Пенсійний фонд, соціальний захист, центр захисту… всі інстанції, куди ми зверталися… я не пригадую такого випадку, щоб нам відмовили або не дали консультацію. На цей момент ми займаємося сільським господарством. Тобто крім того, що я працюю, ми маємо ще й не основне зайняття у нашому житті. Ми свідомом приїхали в село і все, що змогли, всі наші засоби ми вклали у сільське господарство.
— Ви розвиваєте аграрний сектор громади?
Світлана Саламатіна: Так. У перший рік ми виростили стільки капусти, що односельчани у нас її купували.
— Чи доводилося вам чути від ваших друзів, знайомих історії про те, як було важко інтегруватися в новому місці?
Світлана Саламатіна: Авжеж. Справа в тому, що підстави боятися переселенців цілком законні і з різних причин. Переселенці відрізняються. Наша голова сільської ради сказала, якби всі переселенці були такими, ми б горя не знали. Це я не хвалюся, що ми якісь особливі. Справа в тому, що в тих, хто переселився різні підходи до переміщення. Ми переїхали і відразу почали шукати спосіб як нам жити, як нам заробляти? Тому що там ми твердо стояли на ногах. Ми були підприємцями. Але якщо переселенець приїжджає, починає стукати кулаком по столі і тільки вимагати: «Ви мені зобов’язані», я думаю, таку людину не завжди ласкаво зустрінуть і допоможуть із проблемами.
— Від чого виникають упередження до ВПО, як гадаєте?
Світлана Саламатіна: Не секрет. Багато людей отримують дві пенсії, допомогу. А ми працюємо, вирощуємо, маємо житло, але це ми. А є люди, які справді тільки вимагають. Я проти такого. Ніхто нікому нічого не зобов’язаний. Найбільше проблема для ВПО – це житло. Якщо є житло, тоді легше. Головне, хто як налаштувався. Ми налаштувалися жити, розвиватися і радіти життю.
— У Вас успішно діє сенсорна кімната, у якій кваліфіковані фахівці допомагають дітям переселенців із тимчасово-окупованих територій позбутися психологічних травм, завданих артобстрілами. Саме цей проект став однією з найкращих практик у конкурсі "Кращі практики місцевого самоврядування у 2018 році". Чи існують у вас волонтерські рухи, які підтримують ВПО і сприяють їх адаптації?
Вікторія Головко: Ми знаходимося у 30 кілометровій зоні біля лінії розмежування. За останніми даним у нашому місці проживає приблизно 41,5 тисяч ВПО і з них приблизно 700 дітей. Тож для нас актуальне це питання. Для нас актуальна психологічна підтримка, соціальна підтримка, адаптація дітей. Стосовно волонтерських позицій скажу, що раніше, коли все починалося, все було на волонтерських позиціях. Ми не розуміли, що робити, як робити, не розуміли масштаби цієї роботи.
— Начальник Управління з питань внутрішньо переміщених осіб та гуманітарного співробітництва Міністерства з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України (МТОТ) Ірина Калупаха, так само на одній з прес-конференцій наголошувала на важливості реалізації Стратегії інтеграції внутрішньо переміщених осіб та впровадження довгострокових рішень щодо внутрішньо переміщених осіб на період до 2020 року. Стратегія покликана не лише сприяти вирішенню ключових проблем переселенців, але й врахувати інтереси приймаючих громад. Ірина Калупаха навела приклад Грузії де досвід із місцями компактного проживання ВПО є негативним, бо ці місця перетворюються на своєрідні гетто. Метою Уряду України є інтеграція ВПО у територіальні громади, щоб вони почували себе мешканцями цієї громади, не дискримінувати їх, щоб вони були повноцінними в цій громаді та почувались самодостатніми. Чи ухвалена у вашому місті Стратегія? Чи відчутна у Вас реалізація Стратегії для ВПО?
Вікторія Головко: Наше місто підтримує всі програми ВПО. Я не можу коментувати всі Стратегії, оскільки мій проект спрямований на психологічну підтримку. І наш проект місто підтримує – виділяє кошти, створює всі необхідні умови. Наша сенсорна кімната – це кімната широкого спектру. До нас приходять людина на консультації. Ми працюємо на лише з дітьми. Наша кімната дає змогу підтримувати і дорослих. Дуже багато ВПО – це чоловіки. На мою думку, вони важче переживають цю проблему, вони більше психологічно травмовані ніж жінки та діти.
— Розкажіть детальніше про проект. Чи вистачає фахівців у вашому місті?
Вікторія Головко: Завдяки дитячому фонду ООН "Юнісеф" та ГО "ПроМир" ми осучаснили наш цех. Стосовно фахівців, у нашому місті дуже бракує фахівців психологічної служби. Сенсорна кімната – це центр реабілітації, релаксації дітей. Ми використовуємо різні методи, прийоми з реабілітації, корекції… Це і пісочна терапія, і світлова терапія, один фахівець використовував арттерапевтичні підходи.
— Починаючи з 2015 року, Німеччина активно випробовує різні ініціативи з покращення інтеграції мігрантів, багато з яких ґрунтуються на співпраці з місцевими або регіональними організаціями та відданості окремих громадян щодо адаптації переселенців до нових умов. У той же час, Німеччина зіштовхнулась з хвилею негативного сприйняття, що викликало виникнення багатьох непорозумінь та культурних стереотипів. До мінімізації наслідків таких тенденцій в Німеччині активно приєднались представники громадянського суспільства задля наданняпідтримки"новачкам в суспільстві" незалежно від регіону їхнього походження, політичних вподобань, релігії тощо. Чи залучали вас до схожих програм або наскільки необхідним є участь у схожих ініціативах від міжнародних партнерів?
Вікторія Головко: Ямаю досвід участі у заході, який відбувався у місті Кракові, він дуже важливий. Я отримала знання про різні грані проблеми. Але той досвід, який я отримала, коли брала участь у секції про роботу з переселенцями, він не дуже приємний, оскільки у нас різні пріоритети. Ми, чи наші люди, які стали ВПО, вони мають отримувати підтримку, допомогу на відміну від тих людей, які переселяються до Польщі. Але це певний досвід, певні знання, і я їх отримала на цьому Конгресі.
Таким чином, зауважимо, що інтеграція – ці обопільний взаємокорисний процес. Починається зі співпадіння позицій, інтересів. Цієї весни минає п’ять років від початку конфлікту на сході України. Кількість постраждалих, за оцінками Гуманітарної групи країни, становить 5,2 мільйона осіб. Міністерством соціальної політики України станом на березень цього року зареєстровано близько 1,3 мільйона внутрішньо переміщених осіб. Багато питань внутрішнього переселення залишаються актуальними, однак постійно спостерігається прогрес у їх розв’язанні.
Варто нагадати, що в Україні діє Стратегія інтеграції внутрішньо переміщених осіб та впровадження довгострокових рішень щодо внутрішньо переміщених осіб на період до 2020 року, ухвалену Урядом у 2017 році. "Метою стратегії та її ключовими цілями є забезпечення для ВПО права на житло, права власності, пенсійне та соціальне забезпечення, конкуренції на ринку праці, права на освіту, медичне обслуговування, виборчі права, а також підтримка об’єднаних громад в процесі інтеграції внутрішньо переміщених осіб".
Також діє проект під назвою "Підтримка впровадження та розвитку громадського бюджету", що реалізується Фундацією українсько-польської співпраці у рамках проекту "Підтримка територіальних громад України у зв’язку зі збільшенням кількості внутрішньо переміщених осіб", що є однією з ініціатив інфраструктурної програми для України та виконуються німецькою федеральною компанією, що діє за дорученням Уряду Німеччини. Ініціативи націлені на допомогу регіонам з найбільшою кількістю внутрішньо переміщених осіб, а саме: Харківська, Дніпропетровська та Запорізька області. Триває його реалізація, яка визначена на 2018-2019 рр. і також передбачає участь міст та об’єднаних територіальних громад, які мають намір запровадити або вже запровадили громадський бюджет.
