Про народну пісню, фолк та про те, чому Катю Chilly називають найголовнішою русалкою українського шоу-бізу, говорили в ефірі Радіо Культура в програмі Ліра зі співачкою Катею Chilly.
Ведучі:
Катерина Гончарук
— Катю, розкажіть, як в 90-х сприймали фолк в такій-от вашій подачі?
— Ви знаєте, час завжди чудовий. І був чудовий. І найщасливіший, найкращий час — зараз. Хоч коли б це відбувалося, найкращий час — це зараз. Тому що, коли наша уява перебуває у часі зараз, ми просто здатні все помічати і здатні отримати якийсь досвід. Щодо фолку, мені здається, можливо, посунути сам фокус зі слова фолк на те, що ми відчуваємо, коли ми слухаємо цю музику. Що таке в перекладі фольклор — це живе знання. І що ми відчуваємо, коли ми слухаємо цю музику? Тобто я розумію, що зараз те покоління носіїв традицій. Коли воно піде, можливо, нічого не залишиться. Але у просторі варіантів є можливість, що ця традиція розквітне, але вже у трошки інших якостях. Не канонізованих, а коли вже буде справжня потреба долучитися до якогось справжнього джерела. Ця музика — вона просто справжня. Це музика життя. Це музика простору в якому ми народилися. До якого належить наша кров.
.jpg)
— Хоч скільки я дивилася, читала ваші інтерв'ю — мені завжди бракувало інформації про ваші дослідження. Адже ви фольклорист, музиколог і навіть фольклориня. Зараз у мене є чудова нагода дізнатися про ваші експедиції, про ваші дослідження і, врешті, яка була тема вашої наукової роботи. Послухати сьогодні Катю Чилі-фольклористку.
— Знову ж таки, якщо вийти за межі ярликів і просто уявлення. Що таке професія? В ідеалі — це призначення. Коли чіпляється такий ярличок “фольклорист” чи “міфологиня” — це несе такий присмак формальності, формального вибору. Є призначення, у чому я черпаю своє натхнення. Я не скажу, що я була чи тема дисертації була. Тому що мої дослідження — моє життя. І поки воно буде тривати, і поки мій розум буде мене слухатися — я буду досліджувати, тому що мені цікаво. І деякі речі мені особливо цікаві, тому що на них реагує моє тіло. Як такий індикатор цінності для мене.
Експедиції тривають і зараз. Я думаю, що доки буде слухатися мене моє тіло і доки я буду бачити надихаючі для мене можливості — експедиції будуть тривати. Тому що експедиції — це можливість. Це можливість зустрітися із силою, це можливість зустрітися з ще неодоформатованою любов'ю. Чесно вам скажу, об'їздила півсвіту, бачила дуже багато монастирів, людей, які позначені в усьому світі, у соціумі, як святі люди. Але після деяких бабусь у мене набагато більше трусилися руки. Я про те, що не все так, як здається. Що святих людей набагато більше. І інколи вони поруч, зовсім поруч.
— Вас називають поза кадром найголовнішою русалкою українського шоу-бізу. Тому що у вас дуже багато русалчиних пісень. Чому саме ця тематика?
— По-перше, це цікаво. По-друге, хоч куди глянеш — там той образ. Це образ божественної матері. Одна із граней божественної матері. Щодо головної русалки — ніяк не ставлюсь. Тому що усюди, де панує ієрархія — до цього не ставлюсь, серойзно принаймні.
.jpg)
— Про звук. Я знаю, що ви досліджували не лише українську традицію, а й співи різних народів світу. І дуже велику увагу в своїй творчості приділяєте звуку. Якщо ми пригадаємо наших предків, то вони постійно співали. Це був календарно-обрядовий цикл. І постійно знаходилося місце і ліричним пісням, і жартівливм, і колисковим. Як, на вашу думку, що ми втрачаємо, коли не співаємо?
— Я навіть сказала би не так. Просто є кордон, після якого ми не можемо співати. Річ у тім, що голос — це щільне дихання. Сам голос, сам по собі голос. Я вже не кажу про спів. Ми інколи навіть говорити не можемо. І дуже такий збірний досвід, коли ти записуєш на диктофон, а цей голос тебе дратує. Тобто свій же голос, який ти чуєш на диктофоні, тебе дратує. Але дратує не цей голос. Дратує різниця між тим, що ти знаєш, хто ти є насправді, принаймні напрямок, і між тим, як ти проявлений у щільному середовищі. Дратує ця прірва — між бути і здаватися. Це дратує. А голос — це просто лакмус….
Є, безперечно, межа після якої ми не можемо співати. Коли до мене звертаються і кажуть, що я не можу співати, то я голосно не кажу: "Дочко!", але в мене завжди імпульс всередині материнський такий. Ти не можеш не співати, ти не можеш бути, розумієш. Пісня — це не красива траєкторія. Пісня — це про саме життя. Де уклали контракт? Де уклали угоду, що ти вже мертва? Де ти не вписалася в той маленький квадратик? Розумієте, це не про відформатоване життя, це про саме життя. Ми не маленькі квадратики. І коли дуже довгий час ми йдемо не своїм шляхом — ми просто починаємо дихати. І переставати дихати. Ми у великому місті, якщо ви уважні, майже не дихаємо. Це такий стан масового анабіозу.
Весь ефір слухати тут
Катя Chilly. Фото Facebook
