24 серпня, в день 90-річного ювілею Левка Лук`яненка, в Національному музеї народної архітектури та побуту України відбудуться заходи, присвячені пам'яті видатного українця.
Як увічнити пам’ять про патріота, аби вони не відгонили "совком" і формалізмом, розповіла в ефірі Українського радіо в програмі "Сьогодні. Вдень" в.о. директора Національного музею архітектури та побуту України Оксана Старак-Повякель.
На фото: Левко Лук'яненко
Наш музей — це Україна в мініатюрі. А Левко Григорович Лук’яненко — це Україна. Дуже легко прослідковується цей зв’язок. По-друге, є формальний зв’язок. Левко Григорович до останнього свого дня життя був головою наглядової ради музею. Левко Григорович мешкав поруч у селі Хотів. Він дуже часто приїжджав до нашого музею, давав дуже багато порад. Він настільки щиро любив Україну та її культуру, що не міг собі дозволити до нас не приходити і з нами не працювати, не спілкуватися. І коли Україна попрощалася з Левком Лук’яненком, ми прийняли таке рішення, в чернігівській хаті, звідки родом був Левко Григорович, зробити його музей. Допомогти людям, які хочуть зрозуміти цю особистість. Які хочуть прийти поспілкуватися, прийти посперечатися, бо Левко Григорович є неоднозначною постаттю в історії і України і українського десидентства.
І які заходи очікують на відвідувачів виставки?
Наша низка заходів розпочинається таким неординарним, незвичним, можливо, вшануванням пам’яті Левка Григоровича. Ми робимо забіг. Бо українець має бути здоровим. І коли українець хоче бути здоровим, він має бігати по свіжому повітрю. Левко Григорович, незважаючи на все те лихоліття, всі труднощі в його житті, він прожив майже до дев’яноста років. Він був дуже фізично здоровою людиною. Він був активним практично до останніх своїх днів.
Але забіг, купа людей. Адже туди треба буде завезти якусь інфраструктуру. Серед музейної громадськості точно може пролунати репліка: "Вони все витопчуть!".
Вони бігають по доріжках. Вони не бігають по тому, що можна витоптати. До речі, там немає моменту, що не треба бути переможцем. Здається, вони навіть збираються визначити того, хто бігає повільніше. Люди приходять туди, не всі навіть знають про цей музей. Але коли вони один раз там пробіжаться, коли вони це побачать, у них з’явиться бажання прийти ще раз, ще раз і побачити цю красу. Я вірю, що мені вдасться перетворити цю експозицію цього сучасного українського села 60-70-х в такий комплекс музеїв, де ми зможемо всіх людей, які долучилися до створення музею, до його розбудови, які принесли велику користь нашому музею. І з часом нашим відвідувачам буде дуже цікаво ходити по цьому українському селу.
Прослухати повну версію розмови
