Фото: Суспільне
Українське Радіо – це не просто засіб масової інформації, який, як і сотні інших, інформує, розважає, навчає – а це частинка української історії
Пане Анатолію, доброго ранку! Дякуємо, що завітали до нашої студії!
Доброго ранку! З величезним задоволенням прийшов у студію Радіо Промінь! Коли я перший раз почув Промінь – а це було в 1965 році, я тоді ще був школярем – на мене надзвичайно велике враження справила поява в ефірі цієї радіостанції. Хіба я міг тоді думати, що в день 100-річчя Українського Радіо я буду сидіти в студії Променя і розповідати цю історію!
Ми вам більше скажемо: наступного року Промінь святкуватиме своє 60-річчя, і Ви знову сидітимете в цій студії! І розкажете щось цікаве, тому що ми знаємо, що стільки історій, скільки знаєте про радіо Ви, не знає ніхто і цій будівлі! Скажіть, чи це правда, що Українське Радіо жодного разу за ці 100 років не припиняло свого мовлення?
Майже ніколи. Один раз таке було – під час пожежі в 1996 році. Тоді в ніч з 8 на 9 березня о 3-й годині ночі на Хрещатику, 26 спалахнула пожежа. І тоді на кілька годин мовлення було припинене. Але воно дуже швидко відновилось. Ці кілька годин не працював мовний блок на 2-му поверсі, і ми тоді перейшли в Будинок радіомовлення і звукозапису на вулиці Леоніда Первомайського. Якраз ці пару годин знадобилося на те, щоб ввести в дію резервні студії. Але от що цікаво: навіть під час Другої світової війни, коли територія країни була окупована, Українське Радіо не припиняло свою роботу, працювало одразу чотири радіостанції. Тобто, насправді, можна сказати, що Українське Радіо мовлення ніколи не припиняло. Це не просто засіб масової інформації, який, як і сотні інших, інформує, розважає, навчає – а це частинка української історії.
Ви очолювали Українське Радіо якраз в той момент, коли воно припинило бути державним і стало суспільним. Насправді, багато людей не розуміють різницю. Суспільне – це акціонерне товариство, контрольний пакет якого завжди залишається за платниками податків. Ви пам’ятаєте, як відбувався цей процес? І чому такий перехід був важливим?
Я був усередині цього процесу. Я опинився тією людиною, яка поставила крапку в існуванні Українського Радіо як державної організації, тому що я підписував купу документів – бо якраз тоді був директором Українського Радіо. Я підписував всі ліквідаційні документи, які припиняли роботу державного мовника і довзволяли йому перейти в суспільне поле.
Коли Українське Радіо стало суспільним – почалася просто нова епоха
До речі, це був надзвичайно складний процес. Бо, щоб припинити існування однієї організації, треба пройти багато процедур. Українське Радіо було самостійною одиницею, зі своїм рахунком у банку, і коли проходила процедура зміни, треба було вирішувати всілякі господарські питання – як, наприклад, купівля бензину, купівля лампочок, відновлення роботи ліфтів, проведення тендерів (життя ж не зупинялось), – ось тут виникла купа проблем! Слава Богу, що це тривало недовго, але ось цей перехідний період був досить складним. Але ми його подолали. І от коли радіо стало суспільним, почалася просто нова епоха. Навіть я – людина, яка все життя працювала на радіо, – не міг уявити, який буде ефект. Найголовніше, радіо стало справді незалежним – насамперед, від органів державної влади.
Тобто, ви ще пам’ятаєте ті моменти історії, коли були цензура і темники – не маємо на увазі Українське Радіо, а взагалі в державній інформаційній сфері?
Звичайно, було таке Головне управління у справах літератури та видавництв – так званий Головліт (існувало до 1991 року, - прим. ред.). В нас навіть сиділи на першому поверсі двоє дуже симпатичних чоловіків – Боря і Едік. Потім, коли цензуру ліквідували, Едік перейшов до нас в редакцію інформації і був гарним журналістом.
Вони не називались цензорами. В них на дверях було написано "Редактор з охорони державних таємниць в засобах масової інформації". Це не означає, що тут сиділи якісь антисовєтчики, а цензори тільки і стежили, щоб не пропустити якусь антирадянщину в ефір. Ні, вони швидше займалися тим, щоб в ефіри не потрапили якісь цифри, якісь назви оборонних підприємств тощо. В них був цілий талмуд на 400 сторінок і перелік всіх організацій, інформацію про які не можна публікувати – наприклад, завод ім. Артема в Києві. Всі прекрасно знали, що є такий завод, який випускає ракети, – але говорити публічно про це, звісно, не можна було.
А чи можна говорити, що за цей час Суспільний мовник України пережив свою золоту епоху – чи вона була, чи є зараз, чи ще лише буде?
Я думаю, що вона не припиняється. Бо все розвивається. І, як я говорив, – найбільший ефект Суспільного мовника це незалежність насамперед від органів державної влади.
Мовлення Українського Радіо планували розпочати 7 листопада 1924-го. Але довгий час не могли добитись нормально звучання – луна йшла, не можна було розібрати слів
Нагадаємо, що Українське Радіо почало мовлення з Харкова. З якої будівлі це відбувалось? Вона зараз ще існує?
Це будівля нинішньої Харківської філармонії. До 1917 року там була Опера. А в 1924 році, коли запрацювало Українське Радіо, це був Центральний партійний клуб. І там виділили дві невеличкі кімнатки – одна з них була дикторська, а інша – апаратна. Так і почалось мовлення українського радіо. "Ало, ало, ало! Всім, всім, всім! Говорить Українське Радіо. Перша українська радіо-телефонна станція", – воно так звучало.
І ще цікаво, що мовлення планували почати спочатку 7 листопада – до 7-й річниці Революції (Жовтневою її почали називати пізніше), до таких дат завжди щось таке намагалися зробити. Але щось не вдалось, і радіо почало мовлення вже 16 листопада. Дослідник історії радіо харків’янин Віталій Артеменко пише, що не могли ніяк добитись нормально звучання – луна йшла, не можна було розібрати слів. Дрова до студії заносили, глечики порожні – щоб акустика краща була. А потім якийсь кавалерист порадив: мовляв, коли конники йдуть у розвідку вночі, щоб не було чутно цокоту копит, то беруть з-під сідла попону (а вони зроблена із повсті) і загортають нею конячі копита. І коли привезли такий матеріал і обладнали стіни студії – тоді більш-менш стало добре звучати. І ось о 19-й годині 16 листопада 1924 року прозвучали ці слова з голосників. Звісно, промислових радіоприймачів тоді не було – можливо, лише якісь приітивні детекторні в ентузіастів, бо радіолюбительство було розвинене. Тому були такі голосники – гучномовці, які висіли на стовпах, і люди могли чути радіо.
Давид Сарнов був родом з маленького білоруського містечка Узлян. Разом з батьками на початку 20 століття він емігрував і опинився на Мангетені, добре вивчив англійську мову, брався за будь-яку роботу і зумів реалізувати американську мрію завдяки своїй енергії та ентузіазму. Він працював оператором на радіостанції Марконі в приміщенні великого універмагу в Нью-Йорку. Йому довелося працювати в ніч з 14 на 15 квітня 1919 року, коли трапилась аварія на "Титаніку". Він першим прийняв сигнал лиха з корабля, одразу поінформував відповідні органи, тодішній Президент США наказав припинити роботу всії інших радіостанцій по країні – і ось цей хлопець три доби підтримував зв’язок між пароплавами, які рятувати потопельників. І завдяки цьому понад 700 людей врятували. В цей час в нього за спиною були члени американського уряду, кореспонденти газет і телеграфних агенцій. А надворі – натовп людей, які чекали інформацію про вцілілих пасажирів. І акції фірми Марконі тоді одразу з 45 до 225 доларів підскочили.
А як склалась доля самого Давида?
Давид прославився і через деякий час став одним з директорів корпорації RCA (Radio Corporation of America), яка займалась виробництвом відповідної техніки і створенням мережевих станцій. І він же був ініціатором створення "Голосу Америки". І також радником усіх президентів Сполучених Штатів. А під час війни – бригадним генералом. Він опинився в Парижі двома днями раніше, ніж туди увійшов де Голль! Тобто, це була надзвичайно цікава людина. І це була особистість, яка стояла за розвитком радіо як засобу масової інформації. Перша радіостанція в сенсі ЗМІ з’явилася 2 листопада 1920 року в Пітсбурзі. І цей день зараз вважається початком радіомовлення.
А наша улюблена історія – про позивні Українського Радіо. Це були часи Другої світової війни, радіо було евакуйоване й фактично перетворене на мандрівне…
Так, тоді чотири радіостанції було. Те, що базувалось у Києві, було евакуйоване до Саратова і мовило звідти (називалось "Радіостанція імені тараса Шевченка"). І в окупантів була навіть передбачена смертна кара через повішення за її прослуховування. В Москві були створені "Партизан" і "Радянська Україна". А четверта радіостанція "Дніпро" з’явилась в 1943 році на базі розформованих радіостанцій Південно-західного і Донського фронту. Це був радіопоїзд з кількома вагонами, де була змонтована похідна радіостанція, були редакційні вагони, медпункт, їдальня. І цей поїзд рухався за фронтом.
Вперше радіостанція "Дніпро" вийшла в ефір 2 травня 1943 року – і почалась її робота позивними "Реве та стогне Дніпр широкий", зіграними на бандурі. Це тільки в ті часи могли з’явитися такі позивні. Як і Орден Богдана Хмельницького. Керманичі СРСР почали шукали в душах людей струни, які могли би зачепити національно-патріотичні почуття. Це ж не просто пісня – це символ. На публічному виконанні "Реве та стогне Дніпр широкий" зал встає! До речі, автором ідеї використати ці позивні був Семен Кушніренко, працівник радіостанції "Дніпро", який після війни очолив полтавський радіокомітет.
А зіграв цю фразу на бандурі Андрій Матвійович Бобир. Він був головним диригентом і художнім керівником Ансамблю народних інструментів Українського Радіо. Мені довелося в 1986 році робити передачу, присвячену радіо, і я приїхав у БЗЗ, дочекався закінчення репетиції і він розповів мені історію. Сказав, що в нього десятки записів є у фонотеці, але ця 20-секундна для нього – найдорожча. Бо це символ України.
І він же після консерваторії пішов служити на фронт, сам на фронті з підручної деревини зробив бандуру і возив її в крилі свого літака – оскільки служив льотчиком.
Так, в порожнині крила – як оберіг. І цей оберіг спрацював – він повернувся живим з війни, а далеко не всі льотчики виживали. І оці позивні у його виконанні на акустичній бандурі звучали на радіо до 2009 року. Потім вони траснформувалися, бо й радіо стало сучаснішим. Тобто, мелодія залишилась, але змінилося аранжування.
А пам’ятаєте автора музики? Це був Данило Крижнівський – хоровий композитор і викладач музики в Болграді Одеської області. А цю пісню він присвятив Миколі Кропивницькому, який приїхав на гастролі в Одесу. Крижанівський прийшов до Кропивницького з нотами, виконав пісню, тому сподобалось. І коли вперше її виконали на виставі в Одесі – зал піднявся і аплодував стоячи. І Крижанівський став композитором, музика якого найчастіше звучить на Українському Радіо – по 24 рази на добу, перед кожним сигналом точного часу!
Наостанок ми хотіли би поставити Вам несподіване запитання. Якби ви були парфумером, який би аромат мало радіо (ми сподіваємось, що з часом радіо передаватиме й аромати та смаки)?
Цей запах мав би нести національний колорит. Я в квітах не дуже розбираюся, але мені найбільше подобаються чорнобривці (сміється). Ось цей їхній терпкий аромат. До речі, їх колір нагадує кольори Радіо Промінь!
