Мобільний додаток

"Віктюк – не режисер. Він і є театр", – Євген Лавренчук про непересічність особистості Романа Віктюка

18.11.2020 р., 19:00

Про театральний стиль Романа Віктюка, його унікальний метод викладання та феноменальне вміння достукатися до кожного глядача від «баби Мані до професора» в ефірі Українського радіо розповідає український, польський та російський театральний режисер, педагог Євген Лавренчук і режисер Олег Ущенко.

Програма:
Ведучі:

17 листопада, на 85-ому році обірвалося життя Романа Віктюка. Його учень Євген Лавренчук пригадує своє знайомство з маестро: "Роман Віктюк зіграв ґрунтовну роль на етапі мого професійного становлення. Спочатку він відіграв цю роль заочно. Завдяки старанням Сергія Проскурні та Миколи Княжицького була зроблена на СТБ ретроспектива його вистав. Я, будучи ще дитиною, дивився і записував на касети відео. Це було потрясіння такого порядку, яке я можливо в житті більше не переживав. Потім він приїхав до Львова з виставою: "Ох, метелику, метелику". Це не найкраща його вистава, але мені цього вистачило, тому що я вхопив і проковтнув не виставу, я проковтнув великий стиль – стиль, який в принципі Віктюк і створив.  І на відміну від багатьох видатних режисерів і корифеїв, після Віктюка залишиться не просто слова "глиба" чи "корифей". Він перемкнув хід розвитку театрального мистецтва. Подібного явища немає і не відомо чи буде".

У Романа Віктюка була колосальна аура. Він справляв магічний вплив довкола себе, де б він не з’являвся. Він ще до розпаду Радянського союзу переїхав до Москви, проте в своїй творчості часто використовував українські маркери. То чи й же Віктюк: український чи російський режисер розмірковує Євген Лавренчук: "Його немає чого ділити. Він більший, ніж країна, з якої він походить. Він і є той чинник, який створює світ навколо себе. Він сам створює країну. Він  більше, ніж людина, яка замикається на парадигмі своєї професії і свого місця геотаргентингу. Він сам створює світ. Віктюк – не режисер. Він і є театр. Він не російський і не український режисер. Він режисер театру, він режисер самого себе, свого життя. Він бунтівник. Людина контрастів і полярностей. Можливо він жив у Росії, тому що йому був важливий чинник супротиву і омани. Він створював правила гри і сам в них затягував усіх, хто був поруч із ним", а Олег Ущенко додає: "Поняття слави в Віктюка взагалі не існувало. Він був собою. Епатажний чи навпаки скромний. Але це був Віктюк. Від нього завжди йшла страшенно позитивна енергія. Ця людина відбулася, він реалізувався, йому не треба було комусь заздрити. Тому він випромінював усе найпозитивніше".

На питання, чому немає театру Віктюка у Києві, Одесі чи Львові Олег Ущенко зазначає: "Він був надто яскравий. Його яскравість дисонувала з сірістю псевдоеліти України. Віктюка неможливо було підкупити". А Євген Лавренчук додає: "Можливо і добре, що в Україні не було його театру. Це був би вже не Віктюк. Це був би вже не той театр. В тепличних умовах йому можливо було би зручніше, але не було би супротиву".

Розмірковуючи над питанням, чи можна повторити стиль Віктюка, Євген Лавренчук зазначає: "Є вислів, що двічі в одну річку не ввійдеш, але не тому що не можна, а тому що не треба. Якщо реанімувати його естетику це знову стане якимось "ізмом" і почне бути музеєм. Хтось бачив на сцені гей-клуб на виїзді, а хтось бачив референс в античну естетику, естетику Шекспірівського театру, античного хору. І це працювало на всіх рівнях, як він казав: "від баби Мані до професора". У цьому теж є феноменальний унікум Романа Григоровича. Роман Віктюк мав унікальний метод викладання. Він ніколи не казав, як має бути, як треба і завжди аналізував феномен мислення самого учня, а не вчив його якимось правилам, як треба робити. У цьому полягає феноменальність його педагогічного дару", а Олег Ущенко додає:  "Його ніхто не повторить. Скопіювати можна, повторити – ні".

На питання, чим можна найкраще вшанувати пам'ять Романа Віктюка Євген Лавренчук зазначає: "Віктюк ненавидів хвилини мовчання. Єдине, чим можна вшанувати його пам'ять – це роботою, його роботою, своєю роботою, продовженням його роботи, лише театром і репетиціями", а Олег Ущенко додає: "Він був такою людиною, що зараз він би не хотів, щоб за ним хтось дуже сильно плакав. Якби я зробив класний, шикарний фільм, який би сподобався не лише в Україні, а й у всьому світі з присвятою Віктюку, він би аплодував стоячи. Він завжди хотів максимальної якості. Зробити ретроспективу того, що відзняли – це би було геніально. Я думаю, що Україна зобов’язана таке зробити".

Фото: Роман Віктюк Кореспондент 

"Віктюк – не режисер. Він і є театр", – Євген Лавренчук про непересічність особистості Романа Віктюка

Новини по темі