Станіслав Кульчицький пояснює, чому насправді Винниченко не такий невдаха, як його малюють: "Кажуть, що Винниченко був невдахою в політиці, але він очолював українську державу – Українську Народну Республіку, так само як її очолювали Грушевський, гетьман Скоропадський та Симон Петлюра, який після Винниченка був на чолі Директорії. Ці четверо людей були на чолі українських визвольних змагань, але чомусь саме Винниченка звинувачують в тому, що він невдаха.
Я думаю, що справа не у Винниченкові. Справа не в тому, що українці не змогли відстояти свою незалежність. Справа в тому, що радянська Росія тричі нападала на Україну і в третій раз – в кінці 1919 і на початку 1920 – вона зосередила тут колосальні сили. Наприкінці 1920 року чисельність Червоної армії в Україні доходила до 1,2 млн. Армія УНР в найкращі часи налічувала кілька десятків тисяч, а вкінці вже практично перестала існувати. Дуже важко було відстояти незалежність у боротьбі з більшовиками, хоча б тому, що більшовики якраз під керівництвом Леніна в 1919-1920 роках здійснили аграрну реформу у вигляді чорного переділу. Тобто знищили всіх поміщиків і великих власників серед селян, показавши такий приклад українським селянам. Керівництво УНР не могло йти тим шляхом, яким йшли в Москві. Це не остання, але одна із причин, чому українське селянство перестало підтримувати керівництво УНР. Хто б не був на чолі збройних сил України, він би зазнав поразки і не був переможцем. Тим більше, що переможці в Першій світовій війні – Британська імперія і Франція – підтримували білогвардійців і нічого не зробили для підтримки Української Народної Республіки".
Олександр Кучерук додає: "Винниченко мені чимось нагадує наших сучасних президентів – вони періодично думають, і Винниченко так думав, що з Росією можна домовитися. Це неможливо. І Винниченко свого часу прийшов до висновку та вивів формулу – "російська демократія закінчується там, де починається українське питання". Це абсолютно чинна до нашого часу формула. Неможливо з Москвою домовитися як рівний з рівним. Вони однаково хочуть нас бачити меншими, молодшими, дурнішими, покірнішими і так далі.
Винниченко хотів домовитися, не завжди знав як, але сподівався, що його зрозуміють. При владі в УНР довший час були українські соціал-революціонери та українські соціал-демократи, в Росії на початку революції при владі були російські соціал-демократи та російські соціал-революціонери – тобто однопартійці. Українці, і той же Винниченко, багато разів їздили в Петербург до Тимчасового уряду, в ту політичну систему, щоб якось домовитися. Неможливо.
Винниченко все-таки більше відомий як письменник. На мій погляд, він як письменник себе значно перевищує ніж як політик. Його характеристики як особи, індивіда, творця більш придатні та підходять для письменника – імпульсивність, запал, – але, на жаль, цей внутрішній порох швидко перегорав".
Деякі історики доволі високо оцінюють діяльність Павла Скоропадського, і водночас критично розглядають наслідки діяльності Винниченка-політика. Йому, зокрема, закидають непослідовне або навіть двоїсте ставлення до більшовизму.
Станіслав Кульчицький розповідає: "Справа в тому, що Ленін мав свою програму побудови комунізму в Росії. Ця програма практично не виконувалася, тому що він одночасно враховував настрої народу, зокрема селянства. Наприклад, якщо в своїй програмі він ратував за радянське господарство, радгоспи, та про об’єднання селян в колективні господарства, тобто колгоспи, замість поміщицьких господарств, то, насправді, йдучи на зустріч побажанням солдат – а солдати на 9/10 були селянами, – він реалізував чорний переділ – зрівняльний розподіл орних земель між селянами. Це вже не була комуністична, натомість суто популістська програма. Від неї більшовики повернулися до своїх програмних вимог тільки в 1930 році – вже не при Леніні, а при Сталіні, коли почалася колективізація сільського господарства, яка в Україні закінчилася Голодомором.
Винниченко вважав, що більшовики йдуть на зустріч побажанням селян. Їм треба було тільки зміцнити свою владу. Можна сказати, що він ідеалізував Леніна, і коли він поїхав в радянську Росію – Москву та Харків, тодішню столицю радянської України, – то на власні очі побачив, що ситуація є абсолютно іншою, що для більшовиків головне зробити так, щоб всі народні маси думали, що вони за них та висловлюють їх інтереси. Насправді, такого не було. Винниченко не захотів бути "штемпелем", як він назвав цю ситуацію, тобто штемпелювати декрети радянської влади. Коли Винниченко зрозумів, що не зможе нічого робити самостійно і відстояти самостійність радянської України, то повернувся в Європу та розгорнув викривальну кампанію проти більшовизму.
Винниченко не був комуністом, хоча очолював комуністичну групу, яка складалася з емігрантів і примикала до української комуністичної партії УКП, якій більшовики дозволили існувати в Україні аж до 1925 року. Фактично, він інакше розумів комунізм. Коли вже в 20-х роках відбувалося комуністичне будівництво після НЕПу при Сталіні, він надзвичайно гостро критикував політику радянської влади та робив свої пропозиції, як треба діяти, щоб був такий лад, який би задовольняв інтереси широких мас.
У Винниченка була й особиста трагедія. Він висловлював інтереси так званого неусвідомленого соціалізму народних мас, а народні маси – робітники і селяни – не хотіли йти шляхом державного етатизму, держави-комуни, яка створювалася за кресленнями Кремля. Він хотів забезпечувати і свободу народу, і незалежність України. Ясна річ, що всі ці пусто-порожні гасла більшовизму, він в них вірив аж до того моменту, коли в 20-му році побачив, що це означає. Потім він залишався ворогом радянської влади аж до кінця свого життя. Всім своїм життям він доводив, що він за народ і селянство".
Олександр Кучерук додає: "Немає однозначних політиків і державних діячів, тому що вони не знають, чим закінчаться їхні діяльність та заходи. Винниченко був активним лідером, до якого дослухалися. Багато політиків були можливо й мудріші ніж він, але переконливо сказати не могли.
Українська Народна Республіка, яка в цей час формувалася, починаючи з якихось культурно-автономіських спрямувань, поступово оформляється в державу. Перший універсал – це було щось неймовірне для народу, він це читав, передавав. Якраз це страшенно стурбувало Росію, Петроград, Тимчасовий уряд, адже відбувалося те, на що Росія не могла стовідсотково впливати. Вони думали, як би цей автономізм погасити. При всіх владах стояла централізаторська ідея. В добу Тимчасового уряду прикривалися Всеросійськими установчими зборами, про які невідомо було коли вони відбудуться та чи відбудуться взагалі. Своє небажання поступитися українцям, прибалтам, кавказьким народам вони прикривали гарними словами, що будуть проведені установчі збори.
Українці ж були своєрідним зразком, тому що ми перші з колишніх поневолених народів, хто робив важливі кроки – створили фактично уряд. В той же час до нас приїжджає трійця з російського Тимчасового уряду: військовий міністр, міністр праці та міністр закордонних справ. Гасити цю ситуацію приїхав міністр закордонних справ, а не внутрішніх чи прем’єр-міністр. Був факт, що Україна створює свою державу та уряд.
Винниченко і був тим промоутером цих ідей. Будівництво справедливої держави – те, що впроваджувалося в Україні. Створення Генерального секретаріату – було другою перемогою українського національного державницького руху. Росія цього злякалася і як відповідь прислала інструкцію, яка дуже обмежувала права й можливості українського уряду.
Україна виборсувалася з ведмежих російських обійм і одним із тих, хто це робив найактивніше, був Володимир Винниченко. А створення уряду було одним із способів становлення державності Української Народної Республіки".
Експерти заявляють, що Винниченко прорахувався в тому, що недооцінив Леніна та думав, що можна буде домовитися з росіянами. "Він брав на віру багато заяв Леніна, який той робив, щоб замаскувати свої справжні наміри. Не треба забувати, що він продовжував політику царизму в розумінні реставрації на нових засадах колишньої Російської Імперії і дістав в цьому успіх, оскільки утворився Радянський Союз", – коментує Станіслав Кульчицький.
Олександр Кучерук додає, що найбільша помилка Володимира Винниченка була в тому, що він не йшов за своєю формулою "російська демократія закінчується там, де починається українське питання". Він це сказав, але сам в це не повірив. Він намагався знайти порозуміння із Росією, що практично неможливо і ми пересвідчуємося в цьому по наш час.
Фото – Вікіпедія
