Я не бачу жодного політичного проєкту, як повернути окуповані території – Станіслав Асєєв

Я не бачу жодного політичного проєкту, як повернути окуповані території – Станіслав Асєєв

Про інформаційну підтримку в полоні, мотивацію вижити та те, чому в гуманітарному плані Україні немає що реінтегровувати на Донбасі Українському радіо розповів журналіст, блогер, письменник Станіслав Асєєв, що працював під псевдонімом Станіслав Васін, а в травні 2017 року був затриманий за нібито шпигунство в Донецьку, де пробув у полоні 31 місяць.

0:00 0:00
10
1x
Програма:
Ведучі:

Коли ви перебували в полоні, ви чули про інформаційну підтримку? Як ви це сприймали?

Перші півтора місяці я провів у підвалі, там взагалі комунікації із зовнішнім світом не було. До мене не пускали навіть рідну мати, яка вже знала, що я у полоні. Там взагалі мова не йде ні про телебачення, ні про радіо.

Коли мене перевели до ізоляції, то десь вісім місяць перебування там я також не мав доступу до зовнішньої інформації, за виключенням дуже рідких побачень з мамою, коли вона казала, що в мене існує дуже потужна підтримка з цього боку. Але це були зустрічі на десять хвилин раз у три місяці. Після восьми місяців ізоляції в нас з’явилося радіо: спочатку це були російські та місцеві хвилі, а потім мене перевели до іншої камери і там через декілька місяців ми змогли завдяки посилювачу зловити українські хвилі, і в тому числі Українське радіо.

А ті, що вас утримували реагували якось на те, що ви отримуєте інформацію про підтримку?

Ми ніколи не афішували, що можемо чути українські хвилі, але на 99,9 % я кажу, що вони про це знали, тому що був цілодобовий нагляд відеокамер та багато так званих "стукачів". Я певен, що адміністрація знала, що ми чуємо українські хвилі, але їм було байдуже, бо в них зовсім інші завдання.

А чи змінювалось якось їхнє ставлення, коли вони чули, що, наприклад, у Києві видали вашу книгу чи що вас вітають з днем народження?

Змінювалося, але не в ізоляції, бо там зовсім інші люди і вони все зовсім по-іншому бачать. Змінювалось стосовно так званого МГБ, тобто тієї контори, де знаходяться слідчі, опера і т.д. Коли видали мою книгу, вони мене одразу з ізоляції привезли до цієї контори, показали презентацію. В них вже був від сканований примірник цієї книги і з цього й розпочалась історія мого так званого інтерв’ю для "России 24". [...] Вони відслідковували всі моменти, коли я був у полоні. Ця робота ведеться і зараз, я в цьому впевнений.

Це може допомогти тим, хто досі перебуває у полоні так званої ДНР?

Це може допомогти у тому сенсі, що якщо вас засвітять на відеокамеру, то скоріш за все вас так чи інакше колись звільнять. Це також може зберегти ваше здоров’я, вас можуть припинити катувати чи бити. Але з іншого боку ваша вартість піднімається і ви можете пробувати там зайвий рік чи два, поки вони не знайдуть баланс торгів між нашою стороною та їхньою.

Як довго ви чекали на обмін? Як до вас ця інформація надходила?

Стосовно обміну інформації не доходило практично жодної, бо навіть коли я зустрічався з мамою і міг відкрито про це говорити, вона казала, що ніхто нічого не знає. Стовідсотково ми дізнались про те, що нас будуть міняти, тільки за два дні до самого обміну, коли нас викликали підписувати так зване "помилование". А цьому передували два з половиною роки абсолютної невизначеності.

Зараз на сайті радіо Свобода виходять ваші спогади про ізоляцію, більше того у вас має про це вийти книга. Дуже важко і моторошно просто читати ці матеріали, тому що там йдеться про катування, нелюдські знущання, способи самогубств тих, хто там перебуває, неймовірний психологічний тиск. Що вас мотивували просто вижити в полоні?

В кожного своя мотивація. В мене була кохана людина, яку я дуже хотів побачити, і з якою, на жаль, не встиг цього зробити. Буквально за два тижні до побачення у Львові я потрапляю у підвал фактично на два з половиною роки. Мене це дуже  вразило, бо ми дуже довго йшли до цього побачення, тому я розумів, що не можу дозволити собі щось із собою зробити до того часу, як ми побачимось. І власне я від неї також отримував листи через маму, коли в мене була така можливість, бо після голодування мені заборонили побачення. І це мене дуже-дуже сильно тримало.

В одному з інтерв’ю на Громадському радіо ви сказали, що реінтегровувати немає чого. Водночас ми зараз чуємо, цього тижня від пана Сергія Сивохи, про те, що мають запустити платформу примирення. Як ви до цього ставитеся? І коли ви говорите, що реінтегровувати немає чого, йдеться про території чи про людей?

Йдеться виключно про гуманітарний сектор. Якщо зараз дивитись на це, там все у катастрофічному стані. Це неймовірно складне питання. Я так розумію, що Офіс президента зараз дійсно намагається зробити все, щоб ці території повернути та інтегрувати. Але я не бачу жодного політичного проєкту, як повернути ці території, не бачу жодного аргументу, який би ми могли запропонувати росіянам, щоб вони віддали кордон. […] Я не вірю в те, що вони це зроблять. Друге питання – гуманітарне: там тисячі могил, там десятки кладовищ, де поховані так звані ополченці. Але це дійсно місцеві, бо росіяни своїх там не ховають, а вивозять трупи у Російську Федерацію. Помножте цю цифри на 3-4 члена родини, які залишаються у Макіївці, Харцизьку, Донецьку. Які платформи б Сивохо там не пропонував, вони навіть чути про це не будуть, бо є так званий "аргумент смерті": якщо у вашій сім’ї хтось загинув з того чи іншого боку, ви вже ніколи не почуєте іншу людину. І те, що ми зараз можемо побачити на державному рівні, з мого боку, катастрофа, бо ми чуємо "Хорватія, миротворці, жодних перемовин". Ми не маємо жодної стратегії, як повернути ці території в політичному сенсі і стовідсотково не знаємо, що робити з гуманітарним сектором. Тому я кажу, що там зараз зросло нове покоління людей, які взимку марширують в шинелях так званого військового ліцею ДНР, це тисячі молодих хлопців, яким вже промили мізки, промивають зараз мізки новому поколінню, яку 7-10 років, у школах. Що робити з цим взагалі незрозуміло і я не бачу жодної стратегії. Ще інше питання – що робити з тими, хто катував, наприклад, мене. Вони ж там не будуть залишатись. Якщо ми будемо отримувати контроль над ділянкою кордону, з ними треба щось робити. Росія має їх вивозити до РФ. Я завжди кажу, що стосовно тих людей, я їм бажаю опинитись у РФ більше, ніж у в’язниці, бо Російська Федерація заслуговує на те, щоб забрати весь цей "сброд". Якщо вони всіх їх заберуть, передадуть під наш контроль ділянку кордону, тоді ми зможемо казати, що політично ми повернули ці території і будемо думати щось з гуманітарного приводу.  

ФОТО: сторінка Facebook Станіслава Асєєва