Книжкова післямова – це можливість не прощатися із книжкою. Дочитавши до крапки, не завжди хочеться зробити паузу а хочеться одразу перейти в розмову або залишатися в книжці. Чудово, коли є післямова, з якою читач може погоджуватися або ні, проте книжка триває.
Катерина Бабкіна зізналася, що ніколи не читає післямови. Вона відкрила для себе цей жанр під час написання післямови до збірки прозових текстів Марка Вовчка під назвою "Емансипантка". Про що ця післямова розповідає письменниця: "Для мене важливо було сказати, чому ці тексти є суперважливі і цікаві зараз. Дуже багато речей у цих текстах дуже складно оцінити, не маючи контексту. В її історіях суперважливе тло, але оповідають вони, все одно про загальнолюдські проблеми та цінності, які були релевантні для мене, для мого оточення та середовища. Вона описує різні речі, часом страшні і травматичні, але в такий спосіб, що з одного боку подає цей контекст дуже детально, а з іншого – дуже живо, по-людськи. Із цих текстів я можу витягнути питання: "Що мені зробити, щоб було добре?", "Хто відповідальний за те, що мені погано?" І це не змінилося з часів Марка Вовчка. Це та умовна мораль і умовна ідея, яка всім нам дотепер є корисна. Для мене саме це перетворює художні тексти на класику".
Якою має бути післямова Катерина Бабкіна продемонструвала на прикладі роману Сергія Жадана "Депеш Мод", післямову до якого написав Павло Загребельний. "Сам "Депеш Мод" – це знакова для України книжка. Ця книжка задала напрямок багато в чому. Сама книжка на рівні мемів, на рівні пам’яті, на рівні структурних моментів дуже знакова і вагома. Жадан написав цю книгу років у 28-29. Мені близькі його погляди, його філософія. Книжка написана про тих, кому 14-16 років, а потім іде післямова професійного письменника, якому 85 років. Автор розмірковує про те, коли йому буде 64 роки і думає про це, як про абсолютний кінець, як про дуже віддалену в часі перспективу. А Загребельний пише для тих, кому 27, і хто думає що в 64 життя вже немає: "Мені 85!" Ця післямова дуже іронічна та смішна і не перевантажена трактуваннями. Не потрібно тексти трактувати - читач його вже прочитав і розжував. Як на мене сенс післямови не в поясненні тексту. Загребельний здебільшого утримується від трактувань. Він обговорює це з читачем, іронічно та смішно, а після "Депеш Моду" важко добре пожартувати, тому що там уже багато разів добре пожартували. Він прожив у кілька разів більше, ніж автор і його герої, але досі може бути такий класним, живим та релевантним", – зазначає письменниця.
До книг, які вийшли без післямови, проте могли би їх мати Катерина Бабкіна зараховує зокрема "Книгу вигаданих істот" Хорхе Луїса Борхеса. "Я би продовжила міфологію. Борхес зібрав наскільки міг усі згадки про уявних тварин і потвор. Деякі з них цілком реальні. Він обробив усі ці описи і згадки різних тварин: василіска, пегаса, триголового коня тощо таким чином, як би це описали у звичайному атласі. Це дуже пізнавально і фантастично смішно. Коли це читаєш стає шкода, що Борхес не дожив до "покемонів" до "літл пон", до "чужого", до створінь з нашої міфології, з нашого кінематографу, які стали образами і сталими метафорами. Він їх не застав, а вони повинні також там бути. Я би продовжила цей перелік. Це було би доречно", – розмірковує Катерина Бабкіна.
Щодо роману "Місто" Валер’яна Підмогильного, то тут Катерина Бабкіна зазначає: "Я би поговорила із читачем про те, про що колись мала щастя поговорити з Оксаною Забужко. Степан Радченко доходить до інсайту, що люди різні і це нормально. І вони завжди були різні з різними бажаннями, з різними потребами, можливостями і прагненнями. І це нормально, тому що світ так влаштований. Там дуже добре це показано. В контексті того, що люди різні ми можемо оцінити вчинки головного героя, але ми не можемо оцінити, його як персону".
До збірки "ФМ Галичина" Тараса Прохаська Катерина Бабкіна пропонує такий варіант післямови: "Я би зробила датування і порожні сторінки, і якимось чином закликала б читачів продовжити в тому ж ключі і з тією уважністю, любов’ю до своєї дійсності написати там також ще щось. Навчати любові до життя саме в такий спосіб – увагою до дрібниць".
"Збірка есеїв та роздумів "Громадянин: американська лірика" Клаудії Ранкін – це книжка маленьких ситуацій про темношкірих спортсменів, ведучих тощо, які живуть в американському суспільстві. "Ми дуже далекі від цього. Але вона пише про речі, які невидимі здебільшого для людей, які живуть серед чорних. Їх утискають через колір шкіри на таких тонких рівнях, що від цього не можна захиститися. Це страшно, і книжка про це. Я би поговорила про це із читачем, розповіла би про свій досвід", - зазначає Катерина Бабкіна.
І наостанок Катерина Бабкіна на прикладі своєї збірки оповідань "Мій дід танцював краще за усіх" показує, як не варто писати анотації, щоб не зіпсувати читачу задоволення від пошуку ключа до розуміння тексту. "Ми написали про те, що всі герої пов’язані між собою і цим вкрали трішки радості в читачів. Адже так читачі самотужки б складали цю ниточку пов’язаності героїв, що приносило б їм задоволення. Так робити не слід ні в передмовах, ні в післямовах", – підсумувала письменниця.
