Стан бідності в Україні
В Україні порівняно не багато людей, які мають доходи менші офіційного прожиткового мінімуму — 2 тисячі гривень для працездатних осіб. Але цифра людей, які мають цей офіційний дохід — десь меньше 5%. Є різні методології бідності: є міжнародна лінія так званої крайньої бідності — це менше одного долара на день. У нас в країні цього практично немає.
Якщо ми говоримо про класичну бідність, то вона в Україні не надто присутня. Натомість нещодавно за нашої підтримки відбулося пілотне дослідження культури бідності в Україні, де ми охоплювали категорію населення — від 20 до 40% людей, котрі є клієнтами соціальних служб. В принципі, незалежно від їхнього рівня доходу, якщо людина отримує субсидії, якщо людина отримує іншу соціальну допомогу, то вона мала б бути віднесена до категорії бідних. Саме з такими людьми це дослідження й мало справу на території Херсонської області. Дуже цікаві результати цього дослідження: те, що говорить нам офіційна статистика, і те, що ми маємо в реальності, відрізняється.
Чи важливі цифри?
Я би погодився із тими даними, які дає Державна служба статистики, яка от буквально станом на середину минулого року оцінювала: близько третини населення перебуває за межею фактичної бідності. Тобто це люди, які отримують менше фактично прожиткового мінімуму.
Цифри в українських реаліях можуть звести на манівці дуже часто. Ми намагаємося, формуючи свою стратегію на майбутнє, оцінити масштаби бідності. І не про цифри йдеться, йдеться про те, що коїться в людей в головах, яким чином ці практики культури бідності, про які ми говоримо, виникають, реалізуються і відтворюються. От це дійсно дуже цікаво. Якщо я зараз назву цифри, то тут може бути багато суб'єктивного. Ми не дійдемо до якогось висновку.
Культура бідності
Є стереотипи, які характерні, тут я зверну увагу до іншого дослідження "Політичний компас виборця". Згідно з ним, три чверті населення можна віднести до категорії "патерналісти" — тобто люди, які очікують якоїсь допомоги від держави. Але як показує наше останнє дослідження, не лише від держави. Тобто хтось має нам допомогти. І це дійсно є одним з наріжних каменів у цій психології культури бідності.
Люди самі винні у своїй бідності?
Поїздивши трошки по Херсонщині, по маленьких містечках, які не є курортними, починаєш розуміти: так, часто дійсно це вибір людини чи його відсутність. Але дуже часто це також і оточення, і обставини, в яких люди опинилися і з яких далеко не кожна людина може вийти самотужки.
Уявіть собі, що є певна частина людей, вони в межах 5 чи більше відсотків, які можливо хотіли б (поїхати на заробітки — ред.), але зробити біометричний паспорт — це вже потребує якихось коштів, яких у людей з тих чи інших причин немає. І це насправді не дивина. У світі так само. З України до Польщі і Чехії їдуть не найбідніші люди.
Станіслав Лячинський. фото - nakipelo.ua
