Мобільний додаток

Наш табір називали Долиною смерті – колишня політув’язнена ГУЛАГу

24.05.2019 р., 13:59

Іванна Пшепюрська-Мащак,жертва операції "Вісла", політв’язень таборів ГУЛАГу, громадська діячка української діаспори у Великобританії в ефірі програми "Імператив"розповіла про свою книгу "Дорогами минулого" та життя у буремному ХХ столітті.

Ведучий:

Василь Шандро

– Ви видали книгу споминів "Дорогами минулого". Минуле обмежується якимись конкретними роками, чи йдеться про якусь особисту, приватну і суб’єктивну версію ХХ століття? Яке це минуле?

– Від самого початку, від дитинства аж до переїзду в Англію і життя в Англії. Я просто описую – не докладно, на це не стало би часу – історію моєї родини, яка зараз практично вся вже не існує.

Також мені дуже хотілося представити час перебування в таборах ГУЛАГу на Колимі і деякі зустрічі з моїми близькими подругами, які теж були там. Тому що ми відшукували одне одного у різні способи, і так ми довідалися навіть більше про себе. Бо в нас у таборах усюди був такий неписаний закон, що ніхто ніколи нікого не питав: "За що тебе засудили?" Ми усі знали, що ми політично засуджені, і цього вистачало.

А тепер ми на волі. І на приватних зустрічах я довідалася жахливі історії переходу тих людей до в’язниць, їх переживань там та повернень додому. Навіть були такі зворушливі історії, коли матір арештували, вона лишала двох малих дітей, і тих дітей нібито усиновлювала родина чоловіка. А матір, відсидівши десять років, повертається додому, і діти її абсолютно не впізнають. Пізніше повертається батько – та ж історія.

Мені хотілося розповісти ці історії, тому що вони (герої цих історій – ред.) вирішили ніколи про себе не писати. І я збирала такі історії. У мене є дуже багато спогадів, листів тих людей, це ціла збірка. І наприкінці книжки я розміщую короткі життєписи тих людей, щоб показати, що такі люди були зі мною. Були такі Надя Мудра, Юлія Паньків, які насправді мали дуже складне і цікаве життя. На жаль, їх вже немає з нами. І з тих, кого я пам’ятаю, мабуть, ще двоє-троє живуть досі.

– Тобто це документальна книжка?

– В основному документальна. Тільки вона не є детальною, тому що на це треба мати значні фінанси. Мені хотілося "переїхати" від дитинства до теперішнього часу, і хотілося залишити слід: і про батьків, яких уже немає, і про братів, які потерпіли і відійшли у вічність. З тої цілої родини залишилась тільки я, наймолодша.

– Ви розпочинаєте свою книжку з розділу під назвою "Село мого дитинства". Де ви народилися і виросли?

– Я народилась в Крупці Любачівського повіту. Це таке маленьке село. Але через те, що батько був священиком, а молодого священика переводили з місця на місце, він побував у кількох парафіях і зрештою дістався до Хоробріва. Тоді мені було 2 рочки. Це був 1927 рік. Фактично, селом мого дитинства є Хоробрів, це біля Сокала над Бугом.

Це був мій найкращий час життя, я там жила до 13 років. Це село залишило дуже гарні і дуже теплі спогади. Я ходила там до нормальної школи, потім перейшла до Сокала, пізніше я переходжу до Львова, починаю навчання у львівській гімназії, рік проходить – і вибухає війна. Ми приїжджаємо на канікули до хати, і нас з нашим львівським домом розділяє кордон.

Починаються 1940-і роки, приходять німці. Тоді вертаються … і мене арештують, перший раз у 1945 році. Я недовго тоді сиділа, але тоді я найбільше пізнала, що значать радянські табори. Мене звільняють, я приїжджаю до Хоробріва до батьків, вже ховаюся.

– А де були брати?

– Обох братів забрали до Дивізії Галичина у 1945 році, і доля їх така, що один загинув під Бродами, а другий потрапив у радянський полон і втік з нього. Тоді він увійшов до УПА, де він був до кінця 1947 року, коли його заарештували.

Мене заарештували в січні 1948 року. Брат дістав 25 років, я отримала 10, і мене відіслали на Колиму. Я не знала, куди його відправили, але припускала, що ми з ним їхали тою самою дорогою. Вперше я його зустріла на Колимі у 1954 році.

Це було після смерті Сталіна. За Хрущова його відправили до Тайшетських таборів. Але ми вже мали контакт, він знав, де я, ми могли спілкуватися. І у тому ж році я ріжними дорогами дізнаюся через листи з Польщі, що сталося з батьками.

На щастя, мій лист дійшов до Польщі, і в я 1954 році дістала першого листа від мами, з якого довідалася небагато, адже листи писали дуже обережно. Я їй писала також дуже часто, короткі листи, просто щоб вона знала, що я є. Писали, що нічого не бракує, здорові, живі, що дуже добре живеться і так далі.

За Хрущова нас звільняють і перевозять назад до Польщі як польських громадян. Брата ще беруть до в’язниці. Ми їдемо ніби тим самим транспортом, але я не знаю, що брат повертається до Польщі. І він вже був у в’язниці, коли я довідалася від тих, хто їхав разом з ним, що його затримали. Там він провів ще півроку. У травні він звільняється, і вже тоді починається наше життя у Польщі як вільних людей.

– За що вас ув’язнили? Ви говорили, що в таборах про це не говорили, бо й так було зрозуміло, що всі політув’язнені.  Але що інкримінували саме вам?

– Передовсім, я тримала зв'язок з братом.

Мого брата відправили до Варшави, щоб він вийшов на заграничних кореспондентів, щоб говорити про підпільний рух УПА. І там його цілком випадково впізнав шкільний товариш. А те, що брат був у підпіллі, більшовики знали, і вони шукали виходи на нього. Його заарештували.

А мене з УПА відправили передати йому гроші, якісь матеріали. І я їздила на зустріч з ним. Я входжу, і жінка з дому, де він мешкав, з жахом замикає переді мною двері. Я зрозуміла, що щось недобре, ріжними дорогами йду звідти і поїздом повертаюся додому. І так я привезла батькам звістку про брата.

Після того була акція "Вісла", і ми потрапили під ту акцію, очевидно. Нас у брутальний спосіб вивезли на понімецькі землі, і вже там мене заарештували. Ми приїхали у жовтні, а в січні 1948 року, на Святий вечір мене арештовують польські спецслужби.

Пізніше мене передали до НКВД. І я сиджу тут, у Києві, на Короленка 33 (нині Володимирська 33 – ред.). І вже у квітні на судять: брата – на 25, мене – на 10 років.

Мій перший робочий табір був дуже жорстоким, практично найгіршим на Колимі. Його називали Долиною смерті. Раніше на цій території був чоловічий табір, але його перенесли в долину, а на сопці, де було важко дихати, зробили жіночий.

Кілька чоловіків ще залишалося, вони привітали нас музикою. Здавалося, нам грають "Вічную пам’ять".

Ми працювали в копальнях: олово, уран. На щастя, я там була недовго, тільки до пізньої осені, практично зими. Тоді мене перевели на нижчу місцевість, де був чисто жіночий табір.

Слухай повністю в ефірі Радіо Культура!

Фото localhistory.org.ua, youtube.com, kateshcheglova.wordpress.com

Наш табір називали Долиною смерті – колишня політув’язнена ГУЛАГу

Новини по темі