Марія Бурмака готує концерт із Симфонічним оркестром Українського радіо

Стіни чи мости: представниці українського ПЕН-клубу говорили про радянські часи і травмованість війною

23.03.2019 р., 20:09

Про "будівництво" стін і мостів, шлейф радянського минулого, зброю пропаганди та тему примирення в ефірі Радіо Культура впрограмі "Права людини – понад усе!" розмірковували письменниця, історикиня Олена Стяжкіна та письменниця, правозахисниця  Лариса Денисенко.

Ведуча:

Ірина Славінська

Саме на місці радянської спадщини, на думку гостей, має стояти перша стіна, яку ми досі не побудували.

"Наша мова просякнута радянським, наші поведінкові реакції просякнуті радянським. І тут має бути стіна, але її треба поставити свідомо. Тому мені здається, що ця розмова про мости і стіни є важливою в контексті побудови стіни там, де вона потрібна, і мостів, де вони є вкрай необхідними", – наголосила Олена Стяжкіна.

Водночас письменниця зауважила, що наше суспільство хворіє ностальгією за пізніми радянськими часами як за "золотим віком", а це, на її думку, небезпечно.

"Це дуже небезпечна пастка, оскільки пізньорадянські часи – це час, коли Уінстон Сміт вже прийняв "Великого Брата" всередину. І цей великий брат, велике око, просякали радянські часи повністю. Починаючи з того, що люди точно не знали, що вони люблять їсти, і не задавали собі такого питання, завершуючи тим, що вони не ставили собі питання, кого вони насправді люблять, і чи є вони самі насправді. І тут історики трохи заборгували. Бо в тренді нормалізації забули про стирання людини як такої", – зазначила Олена.

У свою чергу письменниця Лариса Денисенко додає, що виділятися із системи в радянський час було вкрай небезпечним.

"Оцей яскравий поплавок може збурити в нашому болотці хвилі океану – ми до цього не звикли. Ми звикли жити в такому просторі болотяному – і нам цілком це нормально. Мені здається, зараз, навіть якщо врахувати різні неприйняття інакшості, протистояння, все одно до такого не доходить. Люди вже не бояться розуміти свою ідентифікацію, належність до тієї чи іншої спільноти, і відстоювати свої права", – сказала вона.

Спікерки вважають, що наше суспільство є вкрай травмованим.

Ми ще й досі не вийшли із травми Другої світової війни, та лиш зараз почали говорити про травму Голодомору, ця історія не є завершеною і вона також про мости з минулим, вважає Олена Стяжкіна.

"Ця суспільна і індивідуальна травма є успадкованою. І ми бачимо, що в нас немає інструментарію. Ніби Європа проговорила – і можна взяти цей досвід. Але ми вважаємо, що ми сильні, ми вижили і все прекрасно – але ні, не прекрасно", – підсумувала вона.

Крім того, на думку Лариси Денисенко, війною травмовані всі – хтось відторгненням, а хтось прийняттям.

"Це дуже сильна стихія. В нас країна, яка одночасно приймає дітей, які є нащадками НКВС-ників, і дітей, які є нащадками дисидентів. І в нас ця тема не проговорюється. Це не означає, що діти відповідають за батьків. Але означає, що всі ми відповідаємо за нашу історію", – додала вона.

Представниці українського ПЕН-клубу також обговорили тему поствоєнного примирення, наголосивши, що воно можливе завжди, і це доводять історичні факти – зокрема, історичні стосунки Німеччини і Франції.

"Діти німців, які загинули у Другій світовій війні, і діти французів, які загинули від рук німців у Другій світовій війні, так чи інакше знайшли порозуміння, коли нацизм було засуджено, відроблено, пророблено… Але сьогодні Німеччина і Франція є спільними моторами Європейського Союзу. Є величезна кількість реальних прикладів, втілених у життя, і ми не можемо і не будемо боятися цього. Це проблема, але вона буде вирішена", – зазначила Олена Стяжкіна.

Письменниця Лариса Денисенко закцентувала увагу на тому, що для гібридної війни все відбувається складніше, адже в дію вступає зброя пропаганди. Також вона наголосилана тому, що важливою умовою примирення є щире усвідомлення своєї провини агресором.

"Велика робота була пророблена Німеччиною стосовно спокутування своєї вини. Вони досі несуть це як код провини. Минуле на всій території Європи достатньо криваве. Якщо ми будемо постійно варитися в цій крові - це не борщ, я перепрошую – це дуже небезпечно. Зшивка цих речей – це дуже тонка робота. І тут потрібне щире усвідомлення, коли зупинитися, коли не переграти в цьому полі каяття і вимоги каяття, і коли піти один одному назустріч, тому що це не може відбуватися насильницьким шляхом. Це може відбуватися спільною мрією про майбутнє", – переконана Денисенко.

Послухати ефір повністю можна за посиланням