Ініціатор фільму про історію української фанк-музики: "В карпатських ритмах вже є фанк"

Ініціатор фільму про історію української фанк-музики: "В карпатських ритмах вже є фанк"

Історія української музики, а тим паче, фанк-музики – непроста річ. Що вже й говорити про спробу зняти про неї повнометражний документальний фільм. Ініціатор фільму "Вусатий фанк", діджей та співзасновник київського клубу XLIБ Віталій Бардецький в ефірі Ранок Про розповів ведучим Ользі Бабчук та Євгену Павлюковському про те, як прийшов до цієї ідеї, та які одкровення прийшли до нього в процесі роботи над стрічкою.

 

 

Ольга Бабчук: – Ваш фільм присвячено саме періоду "Вусатого фанку"в українській музиці, це кінець 60-х – початок 70-х років минулого століття. Але ж це не вся українська сцена. Чи будете ви продовжувати дослідження історії української музики і створювати нові фільми?

– Мабуть, так. "Вусатий фанк" – це тільки один з кількох періодів в історії української сцени. Мене більше цікавить той культурологічний феномен, що те, що робилося у нас, синхронізувалося з тим, що робилося у світі. І те, що ми назвали "Вусатий фанк", – це тільки один період. Їх було ще кілька. Наприклад, кінець 80-х – початок 90-х, це київський андерграунд, який теж абсолютно в контексті того, що було у світі. Їх (періодів – ред.) насправді не так багато у нас було. 30-і роки у Львові, кінець 60-х – початок 70-х взагалі по Україні і київський андерграунд – це мабуть, три періоди. Я сподіваюся, що зараз ми підходимо до четвертого.

 

ОБ: – З одного боку, періодів було не так багато. А з іншого боку, для країни і для нації, яка переважно звикла вважати себе меншовартісною, почути, що ми йшли в руслі світових музичних тенденцій, осмислити це і побачити – це щось подібне до одкровення.

– Якраз це мене найбільше "вставляє" і цікавить … Наш фільм – це не зовсім кінодокументалістика, це більше культурологія. Для мене є абсолютним феноменом те, що в країні, яка була однією з радянських республік, закритою від світу, люди, здавалося б, мали мінімум інформації, але вони якимось чином приходять до усвідомлення себе у світовому музичному контексті.

Одним із поштовхів до створення цього фільму для мене стала поїздка до Кенії. Я був вражений тим, наскільки в країні, яка знаходиться за тисячі кілометрів від нас, усе подібно до України.

 

Євген Павлюковський: – Подібно – це про розруху в культурних процесах?

– Навпаки, про підняття! І навіть з музичної точки зору вони досить схожі. Якщо проаналізувати диско- і фанк-сцену Африки в цілому, навіть того ж періоду – вона мелодійно подібна на нас. Візьміть Бразилію того ж періоду – те саме! Це глобальні процеси, частиною яких ми, невідомо яким чином, стали.

 

 

ЄП: Чому саме "Вусатий фанк"?

– "Вусатий фанк" – це доволі крута назва. Але я, обираючи назву, більше пішов шляхом британських журналістів, які люблять давати звучні назви: TripHop, або, як британці назвали німецьку сцену 70-х років – Krautrock. Капуста, трава, рок*. Що це означає? Це може означати що завгодно. Це може бути фанк, психоделічна музика...

*Примітка редакції: з німецької мови "Kraut" – рослина. Також використовується як скорочення від "Sauerkraut" – квашена капуста, німецька національна страва. У часи Першої та Другої Світових воєн слово "kraut" використовувалося британцями та американцями для зневажливого позначення німців.

Десь те саме у нас. "Вусатий фанк", "MoustacheFank" – це лише назва. Це бренд, під який може підійти все, що завгодно. Звичайно, назвати все, що у нас тут створювалося, стовідсотковим фанком – це буде натяжкою, тому що ми ж не живемо за океаном, ми не виросли десь у Новому Орлеані чи Сан Франциско, ми зроблені нашою музикою.

Коли ми говоримо про якісь культурні експансії чи якісь постколоніальні наслідки, мені здається, населення починає змінюватися суто ритмічно. В цьому фільмі для мене головне – з’ясувати, коли ми втратили синкопу, коли ми почали рухатися тільки в сильну долю.

 

ЄП: – А коли ми її набули?

– Коли мені було п’ять-шість років, мій батько працював заввідділом культури і, відповідно, мене пускали на всі концерти. Я ходив на виступи гуртів, на танці, де грав місцевий ВІА (вокально-інструментальний ансамбль – ред.). І я пам’ятаю цю музику, це був фанк, це була комерційна музика, під яку люди танцювали. Люди танцювали, вони були досить гнучкі, вони відчували усі ці синкопи. І мабуть, в середині 80-х років ми це просто втратили.

Те, що ми називаємо "Вусатий фанк", насправді, не змогло реалізуватися на повну. Я думаю, що воно реалізувалося, мабуть, відсотків на 15. Одна з найголовніших причин цього, хоча і не єдина, – політична. Тому що після того як Шелеста (Петро Шелест – Перший Секретар Центрального комітету Комуністичної партії України в 1963-1972 рр. – ред.), який мав досить патріотичні погляди, було звільнено, з приходом Щербицького і Маланчука в середині 70-х, (Володимир Щербицький – Перший Секретар ЦК КПУ в 1972-1989 рр., Валентин Маланчук – секретар ЦК КПУ з ідеології в 1972-1979 рр. – ред.) влада почала прикручувати гайки, тому що зрозуміла, що розвій української музики може мати погані наслідки. І це з формату суто розважального почало набувати формату якогось ідеологічного базису.

 

ОБ: – Фанк кінця 60-х – початку 70-х був досить глобальним явищем, який поширився далеко за межі України територією усього Радянського Союзу. У чому була його унікальність, яка дозволила йому набути такої популярності?

– Ви знаєте, я намагався до цього докопатися, коли ми відзняли понад 30 годин інтерв’ю з музикантами того часу. Вони не знають, яким чином їм це вдалося. Для них це були якісь спонтанні речі, вони це робили інтуїтивно. Не було якихось ідеологів, які сказали: "Давайте візьмемо Джеймса Брауна, склеїмо його з нашими карпатськими, уже синкопованими ритмами, візьмемо багатоголосся центрально- і східноукраїнські – і з цього зробимо такий от саунд". Це просто музика, вона багато в чому створюється інтуїтивно.

 

ЄП: – Цікаво, що жителі УРСР на той момент не мали доступу до західної музики, а тим не менш, творили у контексті світових музичних тенденцій. Як таке стало можливим?

– Оскільки я своє дитинство і юність провів у пізньому "совку", мені теж здавалося, що люди, які жили в кінці 60-х – на початку 70-х, взагалі не мали жодної інформації про те, що відбувалося у світі. Але тут на мене і на нас всіх чекав досить великий сюрприз.

Коли розмовляєш з людьми, яким 70-75 років, ти кажеш: ну ви, мабуть, цього не знали, це ми тут зараз маємо Інтернет і все таке. А вони: "Секундочку! Все у нас було!" На той момент у Києві була невелика група людей, що обмінювалися музикою, може, 500 людей на все місто. І циркуляція нової музики була досить тісною, як на ті часи. Платівки виходили десь у Штатах, їх сюди передавали. Вийшло в Штатах, сьогодні було тут. Посилки доходили за пару тижнів.

У Києві та Львові, і, мабуть, у інших містах теж, була велика жива сцена. У Києві було, мабуть, більше десятка місць, де музиканти виступали кожного вікенду на постійній основі. Танц-майданчики, різноманітні ресторани, клуби, де люди виступали, грали західні кавери. Всі місцеві музиканти проходили тоді якийсь період того, що треба адаптувати те, що створили інші раніше за них. Вони всі починали з каверів, грали RollingStonesабо Beatles, а потім починали думати, робити щось своє. І за пять років, в 1968-1973, вони наплодили купу продукції.

 

ОБ: – А географічно "Вусатий фанк"концентрувався в якихось певних регіонах України?

– Територіально звучання трохи відрізнялося. Основні центри – це, мабуть, Львів, Чернівці, Луцьк, Дніпро, Київ, Одеса… Одеса була більш приджазованою, як портове місто. Абсолютно феноменальне містечко, про яке ми знімали, – це Вижниця в Карпатах. Малесеньке містечко, райцентр. Це такий космополітичний міні-поліс, якщо можна так сказати, де концентровано жили і між собою варилися гуцули, євреї, українці, румуни. А через близькість до кордону вони інформаційно були дуже обізнані. Це по суті такий міні-Нью-Йорк.

 

ОБ: – А якщо говорити про роль особистості в історії – чи були в українського фанку особливо яскраві творці?

– Звичайно, Левко Дутковський, який, по суті такий протопродюсер. Він, мабуть, на теоретичному рівні і розробив цей саунд і під нього почав шукати виконавців. Здавалося б, Назарій Яремчук, простий хлопець. Але Дутковський зміг його взяти і з нього зробити мегазірку.

 

 

ЄП: – Повернімося до стрічки. Ті композиції, які прозвучать у фільмі «Вусатий фанк» – чи проходили воно якусь обробку, чи ж буде збережене оригінальне звучання?

– Звучання буде практично автентичне. Оскільки стрічка – це такий цілісний продукт, ми потім будемо увесь аудіоряд вирівнювати за частотами, щоб воно потім адекватно сприймалося під час показу.

 

ЄП: – Ви розраховуєте, що ви своїм фільмом нагадаєте цю музику і вона піде в маси?

– Звісно, я дуже хочу нагадати. Я дуже хочу, щоб це мало вплив навіть на музикантів, які зараз створюють музику. Тому що ті хлопці тоді, в кінці 60-х, вони дуже глибоко копали. Київська "Кобза", наприклад, або дніпровський "Водограй" – це люди, які прийшли з академічної сцени, це були студенти консерваторій, які були зацікавлені у нових звучаннях. Якщо ви зараз, наприклад, прийдете до консерваторії і когось спитаєте, чи слухають вони сучасний авангард або поп-музику – таких будуть одиниці.

Зараз що відбувається переважно: беруть народні семпли, кладуть на якісь модні ритм-секції і хочуть зробити модний фольк. Я хочу, щоб музиканти змогли відчути ритмічну структуру народу. Коли ви відчуваєте, як ви ритмічно влаштовані всередині, тоді воно починає справді резонувати.

Коли в Україні зявився фанк, він не спрацював би тут, не створив би цей місцевий гібрид, якби він не міг поєднатися з ритмікою цієї карпатської музики. А вийшов органічний продукт, бо в карпатських ритмах вже є фанк.

 

ОБ: – Як цю музику сприймає сучасне покоління?

– Я працюю діджеєм, і переважно граю диско-музику американську, але завжди вставляю два-три треки з епохи «Вусатого фанку». І діти шаленіють просто від цього.

Років десять тому, коли я ставив якісь «Візерунки шляхів», діти думали, що це абсолютно новий трек якийсь. Вони підходили і питали, що це таке, бо такого ще не чули і зашазамити (Shazam – телефонний додаток для пошуку пісень – ред.)це неможливо, думали, це щось нове. І я кажу, сорок років пісні.

Молодняк більше слухає таку музику, яка має фанк всередині. А ми в якийсь момент це втратили. Я думаю, що в той момент ми частково втратили і свою суто культурну ідентичність.

 

ОБ: Які сучасні українські гурти пробують творити саме в такій фанк-стилістиці?

– MamaRika, думаю, досить близька до цього.

 

ОБ:  – Які найбільші для вас відкриття були в процесі роботи над фільмом?

– Наприклад, ВІА «Музики». Це колектив, який був створений у Харкові, а потім вони переїхали працювати до Закарпатської філармонії. На жаль, записів майже не збереглося, є кілька концертних записів, але не дуже доброї якості. Там співала Тетяна Анциферова, яка нам ще відома з радянського мюзиклу «31 июня».

У нас зараз 50 годин відзнятого матеріалу, мені треба з усього цього зробити 70 хвилин фільму. Голова починає, насправді, вже пухнути. Адже все це треба зв’язати, поєднати. Мабуть, я буду складною людиною для своєї родини найближчий час. Я починаю згадувати про якихось видатних режисерів, про яких говорили, що вони перетворювалися на монстрів. Я думаю, що з усього цього я вийду просвітленим і готовим до нових проектів.

 

ОБ:  – Коли можна буде побачити результат вашої роботи?

– Я не хотів би загадувати, але я сподіваюся, що до кінця року у нас уже буде якийсь варіант, можливо, не фінальний, але якийсь результат буде.

Мені б дуже хотілося, щоб це не стало стрічкою для якоїсь сотні друзів. Хочеться, щоб музика, яка була музикою мас, насправді прийшла до мас.

 

Матеріал підготувала Анастасія Руссу