Кімната в одному із колективних центрів для ВПО, відремонтованих Карітас України. Фото: caritas.ua
"85 тисяч ВПО зараз проживають у колективних центрах"
За час повномасштабної війни станом на кінець жовтня 2024 року в Україні офіційно зареєстровано понад 4,5 мільйона внутрішньо переміщених осіб. Ці люди були вимушені тікати зі своїх домівок у пошуку безпечного прихистку. Одним із головних викликів для цих людей є питання житла: хтось його втратив, у когось дім залишився в окупації. Який фонд соціального житла нині є в Україні? Як переселенці можуть отримати безкоштовне житло? Скільки родин нині потребують житла?
Житла потребують всі 4,5 мільйона, про яких ви сказали. Якась частина із них перебуває у колективних центрах проживання. І це тимчасове житло. Хтось винаймає житло, хтось бере кредити на пільгових умовах. За статистикою, 49% мають можливість орендувати житло, 26% готові брати кредити на пільгових умовах. 90 мільйонів метрів квадратних житла зруйновано. І це колосальна проблема, яка постала перед Україною. 85 тисяч внутрішньо переміщених осіб зараз проживають у колективних центрах. Ми розуміємо, що це тимчасове рішення. Згідно з постановою Кабінету Міністрів України № 930 від 01 вересня 2023 року, вони мають право на 6-місячне проживання в колективному центрі. Наступного кроку у нас в країні немає, це для них тимчасове рішення на сьогоднішній день. Величезною проблемою залишається питання, що з цими людьми робити далі. Житло – це база безпеки їхнього життя, через житло ми інтегруємося в громаду, ми знаходимо сенси свого життя. Ця проблема потребує нагального вирішення.
Колективний центр – "рішення на короткий термін"
Що таке колективний центр?
В українському законодавстві є таке поняття, як місце тимчасового проживання. Деякі люди у нас кажуть про прихисток. Але коли ми спілкуємося з міжнародними партнерами, вони розуміють таке поняття, як колективний центр. Там люди проживають, коли виїжджають з окупованих територій, евакуюються, коли їм потрібно на деякий час проживати в безпечному комфортному місці. За 6 місяців людина повинна зрозуміти, де вона залишається – на цьому місці, чи вона їде далі. Як вона далі вибудовує своє життя, чи працевлаштовується, чи має змогу орендувати житло. Тобто це місце колективного призначення, але це не довгострокове рішення. Це рішення на короткий термін, щоб людина трішки відновилася.
Тобто через пів року 85 тисяч людей мають вирішити, що їм робити далі?
Вирішують не тільки вони, а й ми повинні вирішити. Ми говоримо, що країна прямує до деінституалізації, але якщо людина проживає в таких центрах один рік, або кілька років, то це вже інституція. Вона розуміє, що їй не потрібно думати про працевлаштування, їй не потрібно думати про побут, бо все принесуть в колективний центр, і людину всім забезпечать. І це теж проблема. Адже багато людей перебувають у колективних центрах, тому що не хочуть працевлаштовуватися. Іноді навіть уникають таким чином мобілізації.
"Доступність колективних центрів украй низька"
Які категорії людей переважно живуть у таких центрах?
Переважно це старші люди, багатодітні сім’ї та особи з інвалідністю. Але для людей з інвалідністю такі будівлі повинні відповідати доступності. Тому що особи з інвалідністю повинні мати доступність до кімнат гігієни, до виїзду на вулицю, до якихось сервісів. Тому це дуже велика проблема для людей з інвалідністю. Адже доступність колективних центрів украй низька. Дуже маленька кількість таких центрів відповідає безбар’єрним, інклюзивним вимогам.
У Карітас України на початку війни сформували 37 колективних центрів, на сьогодні це 27 центрів
Виплати внутрішньо переміщеним особам мізерні: 2 тисячі гривень на дорослу людину і 3 тисячі – на дитину. Деякі люди вважають це приниженням, зовсім не розраховують на державу і будують своє життя самостійно. А в таких центрах залишається категорія людей, які не можуть працювати через вік, через хвороби. Вони залишаються сам на сам зі своїми проблемами. Що їм робити?
Не можуть знайти роботу не лише люди літнього віку, а й ті, хто мав специфічну професію. Вони не можуть себе реалізувати, або ж їм потрібно перенавчатися. Люди, які переїхали та інтегруються в громаду, перебувають в стресі. Потрібне особисте бажання змінювати себе. Спочатку треба відновити себе, потім думати про те, щоб працевлаштуватися або перенавчатися.
У Карітас України ми на початку війни сформували 37 колективних центрів, на сьогоднішній день це 27 центрів. Переважна більшість розташована в Західній Україні. І ми розуміємо, що люди, які проживають у колективних центрах, повинні або працювати, або змінювати формат колективного центру. Наприклад, для особи з інвалідністю проживання може розглядатися як підтримане. Тобто люди переходять в інший формат житла. Ця відповідальність покладається на органи місцевого самоврядування і державу. Якщо ти маєш можливість працювати, у тебе є освіта, досвід, і ти маєш бажання, ми повинні максимально посприяти тому, щоб людина працевлаштувалася. Ми або працюємо, або воюємо. І ми, як соціальна країна, маємо брати відповідальність за тих, хто потребує допомоги.
Ми дуже тісно співпрацюємо з Державною службою зайнятості для того, щоб разом вибудовувати програми працевлаштування. У них є свої програми, у нас також є певні програми. Ми комплексно підходимо до цього питання. Наприклад, 3 місяці служба зайнятості забезпечує людину підтримкою, перенавчанням, а ми закриваємо її інші потреби. Адже поки людина навчається, вона не отримує кошти. А їй потрібно десь жити, щось їсти. Тобто різними підходами ми можемо людину підтримати. У нас є різні проєкти щодо працевлаштування, зокрема і фінансова підтримка для відкриття бізнесу.
Колективний центр – це місце, де можна шукати різні підходи. Кожній людині потрібен різний підхід. Не може бути якогось уніфікованого підходу. Повинні бути диверсифіковані рішення. Ми намагаємося працювати з органами місцевого самоврядування та державними інституціями для того, щоб вибудовувати ці комплексні рішення. Щоб людей витягати із цих колективних центрів. Давати їм можливість і віру в те, що вони самостійно повинні будувати своє життя. Що їхнє життя в їхніх руках. І поки не вибудувана ланка соціального житла, люди повинні працювати. Відповідальність на кожній людині.
Ірина Нога та Людмила Тягнирядно у студії Українського Радіо
В Україні 1469 територіальних громад. За підрахунками Інституту житла, лише 167 із них мають фонд соцжитла
Ми часто чуємо заяви політиків про те, що в країні будується соціальне житло. Людям, котрі виїжджали з Донеччини, Луганщини, Криму в 2014 році, держава теж обіцяла допомогу. Але люди вирішували це питання самотужки.
Справді, не кожна громада готова цьому посприяти. В Україні 1469 територіальних громад. За підрахунками Інституту житла, лише 167 із них мають фонд соціального житла. Тобто, лише 11%. Загалом в Україні існує 924 одиниці соціального житла, з них лише 825 придатні для проживання. У соціальному житлі мешкають 2515 осіб.
У Києві нині будується багато нових будинків, у бізнесу є гроші на будівництво, але немає – на соціальне житло.
У цьому питанні потрібна співпраця органів самоврядування, бізнесу, міжнародних донорів, партнерів, які мають гроші. Органи місцевого самоврядування, навіть якщо мають об’єкти, які можуть розглядатися, як соціальне житло, мусять їх облаштувати. Але зараз вони не мають такої можливості повноцінно облаштувати всі будівлі під соціальне житло. Тому їм варто бути відкритими і співпрацювати з бізнесом, мати такі варіанти співпраці, які зацікавлять і бізнес. Для бізнесу це може бути потенційним ресурсом для роботи, а для громади – потенційний ресурс для розвитку громади.
Так розглядав свого часу внутрішньо переміщених осіб Маріуполь. Міський голова Вадим Бойченко завжди казав, що це нові маріупольці. Це потенціал, який може змінити громаду. Тільки під таким кутом потрібно дивитися на внутрішньо переміщених осіб. Як на новий ресурс. Використовуйте його, відновлюйте свої будівлі. Зараз є велике фінансування органів місцевого самоврядування. Головне, щоб вони були відкритими. І пропрацьовували програми соціального житла. Тоді буде партнерство, тоді буде й результат.
Особистий досвід ВПО
Ви самі з Маріуполя, ви двічі переміщена особа. Ви спочатку виїжджали з Донецька, а потім – із Маріуполя. Чи маєте ви зараз житло?
Житла у мене немає. Я його орендую.
На якому етапі вам хоч якось допомогла держава?
Оці невеликі виплати, які ви згадали – це та можливість, той ресурс держави, вона може нам дати. Ми вдячні навіть за це. Я завжди розраховувала тільки на себе. У Маріуполі було дуже багато різних програм надання соціального житла: для молоді, для осіб з інвалідністю, для людей літнього віку. Місто закривало наші потреби, розуміло наш потенціал. Зараз неможливо одномоментно закрити всі потреби. Але вони поступово це робили. Для нас дуже важливо, щоб ті території повернулися.
Що робити людям, які виїхали? Де шукати соціальне житло?
Звертатися до органів місцевого самоврядування. Вони володіють всією інформацією, як евакуюватися, як відновити документи, де отримати юридичну та психологічну допомогу. Вони повністю розуміють всю ситуацію. 220 тисяч скористалися житловими послугами. Ми надаємо допомогу вразливим категоріям: старшим людям, особам з інвалідністю, багатодітним сім’ям, сім’ям, у яких дохід менший 6-ти тисяч.
6318 гривень – це на одну особу
Якщо людина отримує навіть 8-10 тисяч, цього все одно не вистачає. Хто їм буде допомагати?
6318 гривень – це на одну особу. Ця сума формується робочою групою кластеру, визначається разом із міжнародними партнерами. Зараз цей рівень переглядається. Це справді зовсім маленька сума. Тому людина або звертається до держави за субсидією, або звертається до нас. Але фокус уваги має бути все ж на державних послугах. Сьогодні такий фінансовий стан держави, що багато партнерів допомагають максимально вразливим категоріям.
